Виступаючи з промовою в суді, адвокат розкриває позицію у справі, тобто висвітлює:

а) юридичну версію;

б) фактичну версію справи.

Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України визначають елементи складу злочину, які має довести обвинувачення. За будь-яких обставин встановлюється:

•  подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини);
•  винуватість підсудного у вчиненні злочину, мотиви злочину;
•  обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності підсудного та характеризують його особу;
•  характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат на лікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК);
•  причини та умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК). Захисник визначає для себе юридичну версію справи, а саме, які елементи складу злочину йому слід оспорювати, подаючи при цьому свою версію (контраверсію) юридичної кваліфікації дій підзахисного149. Готуючи юридичну версію, захисник відповідним чином групує наявні у справі докази на користь обвинуваченого й обраної юридичної версії і, навпаки, робить усе можливе, щоб звести до мінімуму і послабити все те, що свідчить не на користь клієнта.

В інших випадках адвокат може обмежитись критикою версії обвинувачення і спростуванням його доказів. Фактична версія справи покликана пояснити суду, що сталося і чому саме так сталося. Синтез юридичної, фактичної версій дає змогу ефективно довести до суду позицію захисту у справі. Надійна фактична версія має бути логічною, простою і реальною та відповідати версії юридичній150.

Є такий блискучий розвідник-аналітик наш земляк В. Суворов (Рєзун). Із дрібних фактів, переважно загальновідомих, він подав свою версію Другої світової війни, яка змінює всі уявлення про неї, причини її виникнення та навіть результати. Тут ідеться не про те, чи правильною є ця версія, а про те, що вона непереборна силою фактів, які підкріплюють один одного. Той, хто прочитав його книги, стає "отруєним" цією невідпорною логікою фактів і висновків, які з цих фактів однозначно випливають. Усі спроби спростувати В. Суворова не мають успіху тому, що фактам потрібно протиставляти не кучеряві роздуми, а також факти. А їх у опонентів Суворова або немає, або ж вони підтверджують його версію. Для адвокатів книжки В. Суворова можуть служити практичним керівництвом для доказування.

Ось так і захисна промова має спиратися на твердий ґрунт достовірних і перевірених у судовому засіданні фактів. З таким фундаментом захисник може розраховувати на успіх. Тому й кажуть, що глибоке знання справи - то найкраще красномовство.

Адвокат має усвідомлювати, що його версія має бути реальною, щоб у неї міг повірити - суд. Пропонуючи свою версію подій, захисник має на це зважати, щоб у суду, і без цього завжди критичного і навіть прискіпливого до захисту, не склалося враження, що у міркуваннях адвоката істини немає.

П. Сергеїч наголошував на тому, що має зробити захисник, досліджуючи і викладаючи фактичну версію:

" Будьте помірно цікаві і розумно недовірливі.

1.  Спитайте в себе, що було? Хто, що, коли, з якою метою? Кожна з цих обставин може висвітлити вам той чи той бік справи.
2.  Відокремте встановлені факти від сумнівних та від невідомого.
3.  Не задовольняйтесь готовими поясненнями фактів.
4.  Шукайте внутрішній зв'язок подій. Не поспішайте визнавати факти такими, що не мають значення.
5.  Знайдіть для кожного факту те висвітлення й пояснення, яке найвигідніше для вас і для вашого супротивника.
6.  Відділіть більш значні факти справи, розташуйте їх послідовно в часі і, зупинившись на кожному, подивіться навкруги, подивіться назад, подивіться вперед. Поставте себе в становище підсудного.
7.  Змінюйте гадані умови місця і часу. Це може відкрити те, що зацікавлені люди зуміли приховати від слідчого.
8.  Шукайте суперечності у фактах, не узгоджуваних 3 Вашим розумінням справи.
9.  Візьміть до уваги те, чого не було. Те, чого не було, також може бути доказом, і доказом невідпорним!"

Одна з найскладніших ситуацій для захисника - колізія інтересів кількох підсудних. Не зреагувати на необґрунтовані твердження про підзахисного з боку інших підсудних адвокат не може. Проте він покликаний захищати, а не обвинувачувати кого б то не було, і не має перебирати на себе не властиві йому функції обвинувачення.

У подібних ситуаціях потрібно виявляти особливу тактовність і стриманість стосовно тих обвинувачених і підсудних, проти яких спрямована його аргументація?

На цю обставину вказував адвокат Й. М. Кісенішський у справі Манджгаладзе: "Я - адвокат, я виконую в процесі функцію захисту, я захищаю Манджгаладзе. І за всієї суперечливості і полярності показів Манджгаладзе і Швелідзе, за всієї непримиренності їх принципових позицій я не збираюся звинувачувати Швелідзе, спеціально обґрунтовувати перед вами його винуватість, конкретно аналізувати докази його вини, підтримувати прокурора в міркуваннях про його покарання. Ні, я, зрозуміло, не буду цього робити, бо це не моя справа, не функція захисту. Це - функція державного обвинувачення.

Мій аналіз фактичних обставин справи матиме принципово інший напрям, принципово інший ракурс. Я не займаюсь обґрунтуванням вини Швелідзе, але я категорично відкидаю його спроби скомпрометувати покази Манджгаладзе, посіяти недовіру до його пояснень".

Неприпустимо без крайньої потреби погіршувати становище інших осіб. Ще більш неприпустимо загострювати відносини між захисниками у справі - все це шкодить інтересам підсудних та викликає негативну реакцію присутніх у залі. У такій ситуації захист мимоволі підігрує обвинуваченню та полегшує його завдання.

Під час одного процесу адвокати, відстоюючи інтереси своїх підзахисних, так розпалились, що взяли на себе роль прокурора і в дебатах вказували на такі обставини, які навіть не згадувались представником обвинувачення. Скориставшись правом репліки, останній сказав, звернувшись до суду: "Шановний суд! Не тільки я, а й представники захисту переконливо довели вам, що особи, які сидять на лаві підсудних, винні".

Представники іншої позиції, яку можна сформулювати як "істина понад усе", звертають увагу на міркування відомого адвоката Н. І. Холєви, який у своїй промові на захист А. Максименко сказав: "Есть, господа, теория, нечто вроде адвокатской заповеди: защищая одного подсудимого, не обвинять, не набрасывать тени на другого. Этой ложносентиментальной теории я не сторонник; я думаю, что истина имеет свои права, что истина - дороже й, прежде всего, что ее нельзя топтать ногами из ложного чувства сожаления. И если бы я видел в этом деле сколько-нибудь серьезные улики против Резникова, я первый бы стал говорить здесь о его виновности. Но сделать это я по совести не могу: таких улик прошив Резникова я не усматриваю".

Тут важливо те, що присяжний повірений наголошує на відсутності вини у діях Рєзнікова. Що ж до міркувань про істину і право заради неї звинувачувати іншого підсудного, то ці слова можуть бути тільки риторичним зворотом для підсилення впливу на присяжних і не обов'язково є підтвердженням того, що Холєва справді стояв на такій позиції.

Проте за наявності жорсткої альтернативи ("або - або") може виникнути колізія, коли злочин скоїв тільки один з двох підсудних, і адвокат змушений мобілізувати всі засоби для обґрунтування тези про невинуватість свого підзахисного. Це не означає, що обов'язково треба вдаватися до прямих звинувачень іншого. Почуття такту, вміння зупинитися на межі допустимого мають підказати захисникові лінію поведінки в такій ситуації.

Ось приклад такої жорсткої позиції у промові адвоката: "Обвинение убедилось, что Л-ч рассматривал каждый объект обследования как источник личного обогащения, что он выискивал и находил жертвы, что он действовал методом обмана, шантажа и вымогательства. Защита Фомина не ставит перед собой задачи уличать уличенного й не пытается отягощать положение человека, которого не могут не угнетать позор й горе. "Лежачего не бьют". И да простит меня Л-ч за эти правдивые, но горькие слова; я не сказала о нем больше того, что сказал он сам о себе. Я коснулась этого вопроса только для того, чтобы, воскресив в памяти моральный облик Л-ча, спросить вас: можно ли и должно ли верить этому человеку так, как призывает верить ему государственный обвинитель?".

Виклад фактичних обставин не має повторювати фабули справи в тому вигляді, в якому її викладено в обвинувальному висновку. Ю. Лубшев пише, що у викладі подій слід відображати тільки найнеобхідніше з усього, що розглянуто у судовому засіданні, те, що адвокат визнає доведеним в судовому слідстві. І робити це слід у власних "адвокатських" термінах. І справді, навіщо повторювати вжиті слідчим для "підсилення" фрази на кшталт "у складі злочинної організованої групи з метою наживи" або "кричав, намагався влаштувати бійку, вчинив сварку із жінкою, робив зауваження міліціонерам" і т. п.

Відповідно до ст. 62 Конституції України особу можна визнати винуватою тільки у вироку. Тому формулювати фрази потрібно, не ототожнюючи обвинуваченого або підсудного з винуватим. І адвокат першим має правити в цьому за взірець, а не нав'язувати суду формули, які повторюють обвинувачення. На нашу думку, неприпустимо називати підсудного злочинцем і представникам обвинувачення. На подібні випади адвокат має реагувати зверненнями до суду.

Під час слухання скарги на санкцію прокурора представник прокуратури називав Ф. особою, яка вчинила тяжкий злочин. Адвокат звернувся до суду з проханням зробити прокуророві, який допускає порушення презумпції невинуватості, зауваження. Прокурору робить честь те, що він вибачився за "обмовку".

Доречним буде сказати, що адвокати і науковці звертали увагу на цю обставину і до прийняття Конституції України.

Тільки суд у вироку може визнати обвинуваченого винуватим, але, перш ніж визнати людину злочинцем, обвинуваченому повинні бути надані всі можливості для захисту від обвинувачення. Як з теоретичного, так і з практичного поглядів неприпустимо змішування кримінально-правових і кримінально-процесуальних відносин. Чітке розмежування цих відносин і понять потрібне з процесуального погляду тому, що запобігає ототожненню обвинуваченого з винуватим, трактуванню як винуватої у вчиненні злочину особи, хоч і притягненої до відповідальності, але не визнаної винною судом у встановленому порядку.

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів, як правило, становлять основну частину промови. Захисник подає свою версію бачення справи, аналізує докази, обґрунтовує ними свої міркування.

Аналіз і оцінка кожного виду доказів мають певні особливості. Здебільшого захисники спершу аналізують кожний окремо взятий доказ з позиції захисту із урахуванням особливостей справи, і тільки потім усі зібрані у справі докази розглядаються сукупно, встановлюється їх взаємний зв'язок або його відсутність.

На судову промову впливають установки. У прокурора й адвоката вони, як правило, взаємно протилежні.

Сучасна психологічна наука розробила низку прийомів, які посилюють вплив на слухача.

Загальний принцип для риторичних прийомів: "Говорити так, щоб предмет сам ліз у голову". Один з таких прийомів - правило Гомера. Черговість аргументів, які наводяться, впливає на їх переконливість. Найефективнішим є такий порядок: сильні - середні - один найсильніший. Наступне правило - правило Сократа. Для одержання позитивного рішення з важливого для вас питання поставте його на третє місце, подавши співрозмовникові перед тим два короткі запитання, на які він відповість "так" (це правило широко використовують під час допитів). У різних авторів - різна кількість правил - від 12 до 14 і більше.