Абсолютно відмінної ідеї дотримувався Дж. Локк – відомий по­літичний мислитель Англії XVII ст. На його думку, нам краще, коли влада належить парламенту за участю короля, оскільки найліпшою формою держави є помірна монархія, обмежена парламентом, конституцією, і законами. Державна влада, за Локком, функціонує як законо­давча і федеральна. Федеральною владою Локк вважав керівництво зовнішньою політикою держави. Судової влади, за Локком, не існує, але у народу залишається право змінити виконавчу владу, використо­вуючи своє виняткове право на розрив угоди з урядом, що діє всупереч висловленій довірі [7, с 310-337]. Підхід Локка до державної влади завдав відчутного удару по авторитарній концепції Т. Гоббса.

Видатний правознавець і політичний мислитель епохи Просвіт­ництва Ш. Монтеск’є розглядав суспільний договір як необхідну при­родно-історичну угоду, що виконує регулятивні і обмежувальні владні функції. Найкращим устроєм держави Монтеск’є вважав належність державної влади народу. Але в таких державах, як Франція. мислитель вважав таку форму неможливою через велику територію і наявність великого числа політичних сил різного спрямування. У зв’язку з цим Монтеск’є пропонував право приймати закони надати зборам предста­вників народу і аналогічним зборам знаті. Виконавча влада в концепції Ш. Монтеск’є виступає як орган, що застосовує видані закони і реалі­зує загальну волю держави. Головна функція виконавчої влади - точно і своєчасно виконувати закони [5, с 125].

Значний внесок у дослідження співвідношення державної влади і права вніс видатний представник політико-правової думки XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо. На відміну від своїх попередників Руссо вважав згубною повну або часткову передачу народом своєї влади державі, нехай на­віть відповідно до закону. На його думку, єдиним носієм державної влади є народ [8, с 171].

Ж.-Ж. Руссо був противником розподілу влади, оскільки вважав загальну волю народу (суверенітет) необмеженою і неподільною. Про­те, розрізняв в політичному організмі силу і волю. Воля - це законода­вча влада, яка творить закони, обов’язкові для всіх, включаючи держа­ву, а сила - виконавча влада, що застосовує закони. Право створювати закони належить тільки народу. У ролі судової влади у Ж.-Ж. Руссо виступає «трибунат» - орган, призначенням якого є недопустити зло­вживань з боку законодавчої і виконавчої влади, що забезпечує суворе дотримання законів [8, с 171]. Таким чином, ідея Руссо була заснована на тезі про народ як єдине джерело й носій державної влади, якому надається право творити закони. Мислитель не допускав можливості порушення закону з боку державного апарату.

Одним з відомих правознавців, класиків політико-правової дум­ки Нового часу, що вніс величезний внесок до розвитку теоретичного знання про державну владу і право, був І. Кант. Йому належить ідея необхідності для держави ґрунтуватися на праві, орієнтуватися в своїй діяльності на нього. Кант проголосив ідею свободи особи, дотримання державою її прав і свобод. У своїй концепції Кант, також як і його по­передники, відштовхувався від ідеї суспільного договору, але, за теорі­єю І. Канта, люди укладають договір з метою взаємної вигоди і, відмо­вившись від зовнішньої свободи, зразу знаходять її, але вже як грома­дяни держави [9, с. 142].

Ідея І. Канта, таким чином, побудована на дотриманні підпоряд­кування державної влади жорсткій субординації, закріпленій у праві. Закони ж служать регулятором для всіх державних органів, гарантом демократії.

Інший видатний мислитель Нового часу – Г.В.Ф. Гегель, на відміну від І. Канта, відмовився від ідеї суспільного договору, вважаючи державу продуктом реалізованої людьми внутрішньої закономірності розвитку суспільства. Він критикував ідею народного суверенітету, віддаючи пере­вагу спадковій конституційній монархії. Проте визнавав ідеї верховенства закону і розподілу влади як гарантії публічної свободи [10, с. 310]. За Ге­гелем влада поділяється на законодавчу, урядову і владу государя. Таким чином, гегелівська ідея прославила державну владу над особою правителя і не тільки не обмежила свободу особи, а навпаки сприяла їй завдяки єд­ності та ієрархії влади, що діє за допомогою закону.

У XIX ст. найбільш радикальні напрями попередній політико-правовій думці (роздумам про домінуючу роль держави і права при здійсненні державної влади) знайшли своє логічне продовження у пра­цях К. Маркса і Ф. Енгельса. Їх концепція, що пояснює державну владу і право, була заснована на теорії класової боротьби. Соціалістична концепція пов’язувала державну владу і право з появою класів. Центром класової боротьби завжди були відносини влади, панування і підпорядкування державній організації суспільства.

За цією теорією характер права щодо державної влади прохід­ний. Праву спочатку приписувався негативний характер. У соціалісти­чній концепції особливе місце займає категорія «інтерес». Влада і за­кони присутні там, де панує група інтересів. Сам сенс життєдіяльності влади – виразити, захистити і забезпечити процес формування і реалі­зації інтересу панівного класу, групи [11, с. 134].

Питання співвідношення державної влади і права по-новому по­чали вирішуватися в рамках теорії правової держави. Серед великої плеяди західних авторів, що розділяли ці погляди, назвемо А. Ленінга, який виступав проти законів і держави, де не може бути вільних гро­мадян, а є тільки «сковані раби» [12, с 479].

Якщо ж «влада, що встановила правило, не вважає за потрібне його дотримуватися», а діє на свій розсуд, то у такому разі право замі­няється свавіллям [5, с 266].

Вельми зручною для свого часу і небезперечною стала ідея про од­ночасне виникнення і паралельний розвиток держави і права, а також спроба зближувати між собою два різні переконання про природу і харак­тер взаємовідносин держави і права [5, с 267]. Право є винятково соціаль­ною функцією, і тому завжди припускає людське спілкування, право ви­никає лише в людському суспільстві. А існування будь-якого людського суспільства передбачає як наявність певної організації, так і існування певної державної освіти, системи державної влади [5, с 268].

Висновок. Таким чином, з огляду різних концепцій про співвід­ношення державної влади і права, авторами яких були зарубіжні мислителі-філософи і юристи, простежується динаміка поглядів на взаємо­зумовленість і взаєморозвиток влади і права. Незважаючи на великі розбіжності у позиціях, демократично настроєні учені звеличували роль права над державною владою, а прихильники авторитаризму -усіляко принижували її. Найбільш прогресивні погляди з цього питан­ня містяться в теорії правової держави.

––––––––––––

Див.: Лурье С. Демокрит. – Л.: Просвещение, 1970. – 728 с.

Див.: Темнов Е.И. Платон: Философия государства, права, политики // Платон. Государство. Политик. Законы. – М.: Мысль, 1998. – 421 с.

Див.: Жебельов С.А. Политика Аристотеля. – М., 1911. – 341 с.

Полибий. Общая история в сорока книгах: в 5 т. – М.: Мысль, 1995. – Т. 2. – 284 с.

Антология мировой политической мысли: в 5 т. – М.: Мысль, 1997. – Т. 1. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция. –569 с.

Гоббс Т. Сочинения: в 2 т. – М.: Мысль, 1978. – Т. 2. – 371 с.

Локк Дж. Два трактата о правлении // Дж. Локк. Сочинения: в 3 т. – М.: Мысль, 1985. – Т. 3. – 543 с.

Руссо Ж.-Ж. Трактаты. – М.: Политиздат, 1969. – 458 с.

Кант И. Трактаты и письма. – М.: Политиздат, 1980. – 485 с.

Гегель Г. Философия права. – М., 1990. – 574 с.

Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – 2-е вид. – Т. 2. – К.: Наук. думка, 1986. – 462 с.

Ленинг А. Об основах и природе права. Избранные произв. – М., 1946. – 648 с.