240 ДО ПИТАННЯ ПРО ЗМІСТ ЮРИДИЧНОЇ НОРМИ ЯК ОБ’ЄКТ ЇЇ ТЛУМАЧЕННЯ (У СВІТЛІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ)В. Гончаров

У статті розглянуто проблемні аспекти тлумачення змісту юридичної норми у світлі практики Європейського суду з прав людини.

Ключові слова: Європейський суд з прав людини, тлумачення, юридична норма.

Для правознавства тлумачення юридичних норм здавна є однією зі стрижневих проблем. Та попри неабияку увагу науковців до тих чи інших сторін цього явища, деякі його моменти залишаються ще не до кінця з’ясованими. Серед них і питання про те, щ? належить з’ясувати за посередництвом такого тлумачення та щ? є його об’єктом?

У цій статті зроблено спробу висвітлити деякі аспекти означеного питання та застосувати отримані висновки до аналізу правотлумачної практики Європейського суду з прав людини (далі – Суд).

Теорії змісту юридичної норми можуть бути умовно розподілені на дві групи: теорії авторського змісту та теорії неавторського змісту.

Перша об’єднує ті теорії, які пов’язують зміст юридичної норми із намірами безпосереднього нормотворця з його волею. Означені теорії інколи називають “суб’єктивістськими”. Існують дві інтерпретації авторського змісту норми: зміст як всі наміри, що були в законодавця на час її створення, та зміст виключно як наміри безпосередньо об’єктивовані.

Друга група, своєю чергою, охоплює теорії, котрі тлумачать зміст юридичної норми як такий, що не залежить від намірів його безпосереднього автора. Зміст тут інтерпретується як наміри “актуального законодавця” (законодавця часу застосування норми) або як “воля закону”. Інколи теорію змісту як “волі закону” називають “об’єктивістською”.

ign: justify;">Варто звернути увагу на певні суперечності у характеристиці означених теорій змісту юридичних норм за посередництвом терміно-понять “суб’єктивістська” та “об’єктивістська”. Називаючи ототожнення змісту норми і волі законодавця “суб’єктивістською теорією змісту юридичної норми”, а тлумачення, яке на такий зміст спрямовується, відповідно, “суб’єктивістською теорією тлумачення юридичних норм”, зазвичай намагаються підкреслити, що цей зміст безпосередньо пов’язаний із суб’єктом її прийняття – її автором та його намірами. Проте щодо свідомості кожного інтерпретатора воля автора, закладена в юридичну норму, є явищем об’єктивним, оскільки ця воля конституювалась поза свідомістю інтерпретатора. Отже, називаючи тлумачення, що спрямоване на явище об’єктивне (в означеному сенсі) суб’єктивістським, можна внести додаткову плутанину в і без того складну проблему.

Певні незручності викликає й використання словосполучення “об’єктивістська теорія змісту юридичної норми”. Він вживається задля того, аби підкреслити, що зміст інтерпретовуваної норми не залежить від намірів її автора. Це, проте, ще не означає, що незалежний від намірів автора зміст норми є “об’єктивним”. Можна вести мову про об’єктивне щодо інтерпретатора існування намірів законодавця, про об’єктивне існування тексту, який є позначенням цих намірів, та навряд чи є підстави говорити про позасуб’єктний об’єктивний смисл1: [1], адже будь-який смисл як явище є невіддільним від суб’єкта. З огляду на це, назва “об’єктивістська теорія змісту юридичної норми” теж навряд чи є коректною. Словосполучення ж “воля закону” можна вживати лише умовно, оскільки воля є складовою психіки особи, а отже, навряд чи може бути притаманна джерелу права.

Зміст норми – в його розумінні як наміру автора, історичного законодавця – можна охарактеризувати як комунікативний, тобто такий, що передається у процесі комунікації від одного суб’єкта до іншого. Теорія змісту норми як волі актуального законодавця також є комунікативною, але пропонує, не відмовляючись від “присутності автора у тексті”, вважати змістом норми наміри, які б законодавець, формулюючи текст нормативно-правового акта, мав на час її застосування. Нарешті, третя з розглядуваних теорій – теорія “волі закону”, намагається фетишизувати останній та забрати в його автора “права на смисл”.

Зміст норми в першому випадку включається у відносини історичний законодавець-інтерпретатор, у другому – у відносини актуальний законодавець – інтерпретатор, а в третьому – інтерпретатор-текст.

Викликає інтерес погляд на зміст тексту крізь призму теорії “мовної гри” австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна. На його думку, основною властивістю висловлювання є його спрямованість на досягнення певної мети. За цією теорією у висловлюванні слід бачити знаряддя, а його смисл шукати в його вжитку [1]. Якщо людина знає, як і для чого вживається той чи інший знак, – вона знає і його значення: “Оскільки навчання (як вживати знак – В.Г.) викликає асоціацію, відчуття впізнання і таке інше, воно є причиною феномена розуміння, виконання тощо.” [2]. Застосовуючи теорію Л. Вітгенштейна, зокрема, до поняття складу злочину, німецький дослідник Ульф Шрот зазначав, що “склади злочинів, таким чином, мають значення, коли зрозуміло, яким чином їм необхідно слідувати” [3]. Зробимо невеличке уточнення: теорія Л. Вітгенштейна оперує поняттями “значення” та “смисл”, які, однак, філософ не завжди чітко розмежовує. Це зумовлено їх тісним зв’язком: значення висловлювання, як спосіб його вжитку, є засобом передання смислу.

Л. Вітгенштейн наголошував на конвенційній природі мови: для того, щоб передати смисл, суб’єкт використовує мову, слова якої мають узгоджені правила вжитку. Тому знання значення виразу є водночас й знанням його смислу. Теорія Л. Вітгенштейна переносить наголос від інтенціональної природи висловлювання до його конвенційності, а отже, послідовно розгортаючи цю думку, відкидає герменевтику свідомості та орієнтує на застосування plain meaning rule. З цих позицій теорія мовної гри, що може бути застосована і до юридичних норм, відкидає теорії змісту, які пов’язують останній із намірами законодавця (часу прийняття норми чи часу її застосування).

Означена теорія, як видається, є різновидом теорій змісту як “волі закону”, чи, інакше кажучи, змісту в контексті “смерті автора”, що вже віднайшли небезпідставну критику в літературі [4].

Коментуючи підхід теорії мовної гри до інтерпретації змісту юридичних норм, зазначимо, що процес комунікації (в тому числі і той, що здійснюється за посередництвом юридичних норм) відбувається у такий спосіб: певна інформація зароджується в думках автора, кодується в знаках мови і виражається назовні – через висловлювання вербальне чи письмове, тобто через текст. Реципієнт отримує інформацію та перекодовує її зі знакової системи на мисленнєві одиниці. Отож, для того, щоб між задумом автора та результатом тлумачення виникла тотожність, необхідною є однаковість мовного досвіду учасників комунікації: адже процес номінації тих чи інших явищ обома суб’єктами повинен бути однаковим. Для досягнення такої мети необхідно, аби учасники комунікації, за висловленням Ю.М. Лотмана, “в семіотичному плані представляли ніби подвоєну одну й ту саму особистість” [5]. Це положення не береться до уваги в теорії мовної гри Л. Вітгенштейна.

Якому ж смислу знака надати перевагу у випадку, якщо між учасниками комунікації виникає конфлікт інтерпретацій? У буденній комунікативній ситуації його можна вирішити через перефразування незрозумілого висловлювання або застосування так званого остенсивного визначення (тобто визначення через вказівку на предмет). Але як бути, коли зробити це неможливо (наприклад, у разі комунікації за посередництвом нормативно-юридичного акта), та якому смислу слід надати перевагу у ситуаціях, коли конвенційне значення висловлювання допускає різні навіть взаємовиключні смисли? Теорія Л. Вітгенштейна залишає це питання без відповіді, оскільки абсолютизує конвенційний бік мови та ігнорує її комунікативний аспект. Означені недоліки не дають змоги теорії мовної гри стати універсальним підходом до витлумачення змісту юридичної норми.

У радянському правознавстві теорія тлумачення юридичних норм розвивалася переважно з позицій теорії авторського змісту. Так, свого часу П. О. Недбайло зазначав, що в юридичних нормах держави “воля народу отримує загальнодержавне значення, стає державною волею, волею законодавця. До неї і слід звертатися для розкриття змісту радянських правових норм (курсив наш – В.Г.) з метою їх реалізації”, а твердження про те, що “закон базується на самому собі, має свою волю, володіє власною духовною та творчою силами незалежно від законодавця і т.п., дозволяють тлумачити його свавільно на розсуд застосувача” [6].

Цей погляд без суттєвих модифікацій і нині домінує у вітчизняній літературі. Так, О.Ф. Скакун предметом тлумачення називає зміст права, виражений у ньому соціальний компроміс як результат узгодження суспільних, соціально-групових та індивідуальних інтересів (воля народу) [7]. У новітніх вітчизняних (а зрештою – й російських) дисертаційних дослідженнях концепція волі історичного законодавця домінуює [8].

Спільним знаменником для цих позицій є ототожнення змісту юридичної норми з волею законодавця, його намірами, на з’ясування яких начебто і повинна спрямовуватися інтерпретаційна діяльність.

Правотлумачення може розглядатися як складова процесу комунікації за посередництвом юридичних норм. Як і будь-яка інша комунікаційна діяльність, вона “підвладна” певним об’єктивним закономірностям. Загальні ж закономірності комунікації вивчаються прагматикою як підрозділом мовознавства. Видається, що звернення до її положень може виявитись корисним і для дослідження тлумачення юридичних норм.

Один із родоначальників прагматики Г. Грайс розглядав значення мовного акта через вказівку на намір і бажання того, хто говорить, аби цей намір був упізнав адресат висловлювання [9]. Тобто процес комунікації (у тому числі й той, що може відбуватися і за посередництвом юридичних норм) описують тут з погляду автора повідомлення. Італійський дослідник П. Чіассоні зазначає, що принцип інтерпретативного співробітництва є стрижневим в концепції Г. Грайса, а всі інші правила, за якими здійснюється ця інтерпретаційна гра, є похідними [10]. До них належать:

Принцип повного тлумачення: учасник комунікативного акту не повинен виривати слова з контексту, тлумачити потрібно все сказане співрозмовником.

Принцип чесного тлумачення: в процесі комунікації співрозмовникам забороняється приписувати словам один одного такі значення, яких (як вони заздалегідь упевнені) автор повідомлення не мав на увазі. Інакше кажучи, співрозмовники повинні тлумачити висловлювання один одного тільки відповідно до авторських намірів.

Принцип відповідності тлумачення: забороняється вичитувати у повідомленнях співрозмовника зайвий, непотрібний зміст.

Принцип зрозумілого тлумачення: перекладати висловлене співрозмовником можна тільки на зрозумілу чи ще зрозумілішу мову.

Загалом комунікативна модель Г. Грайса є продовженням теорії авторського змісту юридичної норми на вищому рівні дискурсу. Вищезазначені положення, вважаємо, можуть бути застосовані і для пояснення правотлумачної діяльності.

В процесі комунікації будь-яке висловлювання тлумачиться у контексті. Контекст розуміють як широку сферу – все, крім самого знака, що підлягає тлумаченню. “Слово, – писав Л. Вітгенштейн, – отримує своє значення тільки в реченні” [11], тобто контекст породжує значення слова. У теорії права контекст, що зумовлений усіма нормативними актами та іншими джерелами права з певного питання, з’ясовують системним тлумаченням. Контекст, який охоплює все зовнішнє щодо тексту джерела права на час його прийняття, виявляють тлумаченням історичним. Якщо час вираження висловлювання та час його тлумачення не збігаються, необхідною є реконструкція історичного контексту (культурного, соціального, політичного тощо) – контексту, що впливав на наміри автора.