556 КЕЛЬМАН М.С.,

кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ

ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ У СПІВВІДНЕСЕННІ З ВІДПОВІДНОЮ ПРОБЛЕМАТИКОЮ ІНШИХ НАУК

Методологія юридичної науки розглядається як складне за своєю структурою, внутрішньо диференційоване багаторівневе утворення; розкриваються сучасні методологічні уявлення щодо правової проблематики. Особливу увагу приділено дискусії перспектив у сучасному правознавстві гносеологічного і методологічного плюралізму, а також двом підходам до методологічної проблематики (генетичному та системному) у сучасних дослідженнях

Для сьогоднішньої ситуації характерна не відсутність альтернативних марксизмові філософсько-методологічних концепцій, а ступінь доступницької активності у цій сфері юридичної науки.

Розв’язанням даної проблеми займаються такі науковці, як М. Козюбра, П. Рабінович, В. Селіванов, О. Скакун та інші, на дослідження яких і спирається автор.

Слід зазначити, що ідея соціально-економічної детермінації права досить серйозно упроваджувалася у вітчизняну наукову правосвідомість. Відповідні сліди її виявляються і в сьогоднішніх теоретичних працях, причому таких, що безперечно тяжіють до пошуків нового погляду на правову проблематику і звертаються до сучасних методологічних уявлень. Так, досліджуючи правову культуру, С.С. Сливка виходить, зокрема, з того, що форма власності закономірно породжує низку достатньо однозначних наслідків практично в усіх сферах життя суспільства [1, с. 156].

Підкреслимо, що це відношення стосується не впливу економіки на право, а установки економічного детермінізму, що закривала перспективи дослідження власної прир

оди і основ розвитку права. Однак заперечувати вплив економічних (як і багатьох інших) факторів на право, його становлення та розвиток, звісно ж, безглуздо. Визнання залежності права від соціальних, насамперед економічних факторів, мало місце в нашій юридичній думці і на початку ХХ ст. Можливо, таке бачення місця права у соціальній дійсності зумовлюється, зокрема, традиційною увагою дослідників до його формальних якостей. Так, наприклад, ще на початку ХХ ст. Б.О. Кістяківський, відносячи право до духовної культури, розцінюючи його саме як найбільш досконалу й розвинену форму, хоча й «частково», але пов’язував його зміст зі змінними «економічними і соціальними умовами» [2, с. 615]. Зауважимо, що і В.С. Нерсесянц, формулюючи «лібертарно-юридичну» концепцію праворозуміння, характеризує її як формально-юридичну, в тому числі тому, що вважає право «формою відносин рівності, свободи і справедливості» [3, с. 5]. З огляду на таку традицію підхід до права як до форми розроблено у вітчизняній науковій літературі майже вичерпно.

Слід відзначити, що у сучасній літературі з’являються дослідження, що не тільки виокремлюють у самостійну групу фактори «саморозвитку права» [4, с. 75], але й проблематизують сам принцип економічного детермінізму як одну з граничних методологічних основ нашої науки з позицій сьогодення. Зокрема, І.С. Скловський пише: «Звільнення права від економічного детермінізму, так само як і від ідеології прогресу, і представлення самому собі, власним цінностям, перетворення права із засобу на мету змушують переоцінити роль основного інструмента, який використовується на правах позики, – логіки і, зрозуміло, по-новому подивитись національність права» [5, с. 30]. При цьому, проголошуючи звільнення права від ідеології детермінізму, автор йде далі, ставить питання про переосмислення уявлень про раціональність стосовно права. Обговорюючи проблему щодо термінів закономірності і випадковості, природного та штучного у праві, дослідник, по суті, піддає сумніву безумовну цінність логічної організації права і догматичного правового мислення. Тим самим встановлюється цінність природності у праві, що непрямо ототожнюється з ідеалом римської і сучасної англо-американської юриспруденції, яка передбачає інший тип раціональності, аніж наша континентальна традиція.

Як дослідницький підхід, ця установка, безперечно, є цікавою і, мабуть, евристично перспективною, якщо враховувати різницю відповідних правових традицій, які стосуються не тільки права, але й культурного типу мислення, свідомості загалом. Водночас категоричні судження щодо цієї проблеми здатні довести до її суттєвого спрощення. Так, на думку І.С. Скловського, «штучність суто раціонального права – річ, вочевидь, шкідлива. Натиск і переможність логічного підходу вже з перших кроків виявляють себе у допуску насильства, а потім і в опорі на силу як на єдиний метод. Це, загалом кажучи, парадокс: чому істина, яка доведена з беззаперечністю арифметичного правила і претендує, отже, на очевидність, нікого не переконує і майже без зволікання змушена вдаватися до насильства?» [6, с. 33].

Неважко помітити, що в цьому міркуванні тип організації свідомості дивним чином пов’язується з простором соціальної дії. Тим більше, що з погляду соціальної політики значення має не доведення будь-якого положення, а його «прийнятність» як цінність. Тому вважати, що логічне мислення більшою мірою передбачає насильство, аніж природну свідомість, означає робити досить сильне припущення. У будь-якому разі, історичне виправдання цього постулату – справа доволі непроста. Щодо права можна навести свідчення, що дуже різняться з обговорюваною автором тезою. З цього приводу надзвичайно цікавим є зауваження Г.Ф. Пухти щодо наявності певного опору поширенню римського права в Європі у зв’язку з переконанням, що воно буде надто сприяти зміцненню верховної влади. «Думка ця мала прихильників і серед германських вчених; однак хибність її чудово довела історія, що спростувала багато інших теоретичних помилок; звичайний хід історичних подій був таким: із зростанням значення римського права зменшувалася сила верховної влади» [6, с. 5].

Нарешті, при обговоренні даної проблематики чи варто онтологізувати методологічну конструкцію «природного і штучного», оскільки, відверто кажучи, будь-який соціальний процес характеризується не як природний чи штучний, а як природно-штучний або штучно-природний. Отже, надмірна однозначність у висновках, особливо тих, що стосуються соціально значущих наслідків, здатна радше ускладнити, аніж просунути обговорення проблеми звільнення права від ідеології детермінізму і постановку питання про особливий тип правової раціональності.

Для більшості дослідників питання про власні засади і закономірності права продовжує залишатися не надто популярним. Одна з причин цього полягає, мабуть, у неясності його перспектив і значення для вирішення конкретних прикладних завдань, що стоять перед юриспруденцією. Однак чи не пов’язана обговорювана криза, наприклад, західної правової традиції, не кажучи вже про Україну, з переважаючим ставленням до права як до способу оформлення цінностей сучасної цивілізації [7, с. 48]? Ця невизначеність, цілком ймовірно, може бути певною мірою усунена, якщо припустити, що у сучасному суспільстві право, як і наука, релігія, техніка, набуло іншого соціокультурного значення, аніж 200–300 років тому. У цьому випадку спектр відношень до нього як до форми суспільних (насамперед економічних) відносин або як до етичного мінімуму чи форми соціальної свободи сьогодні має право щонайменше на розширення. Дійсно, при зверненні до історії становлення і розвитку права можна виокремити періоди, в котрі право переважно сприймалось суспільством з одного певного боку. Деякою мірою можна сказати спрощено, що для Риму право було насамперед інструментом і регулятивною практикою. У Середньовіччі домінує релігійно-етичний план. Новий час, коли в європейському суспільстві формується інститут особистості, пов’язав право із соціальною свободою [8, с. 15]. Ця ідея продовжує залишатися провідною і в сучасній юриспруденції. У європейській історії ідеї свободи, рівності і справедливості набули такої тотальної привабливості, що можуть розцінюватися як провідні поняття європейської свідомості епохи просвітництва [9, с. 50]. Як загальновизнані ідеї, як базові цінності сучасної цивілізації вони є беззаперечними. Тому для сьогоднішньої правосвідомості само собою зрозумілим є, наприклад, ставлення до ідеї свободи як до змісту права, а до права – як до форми свободи. «Щоправда, – зауважує Б.О. Кістяківський, – це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода є можливою тільки при здійсненні свободи зовнішньої, і остання є найкращою школою для першої» [2, с. 617].

Незважаючи на домінування у різні епохи неоднакових ідей права можна помітити, що всі вони ставили право у залежність від інших сфер суспільства. Якщо спробувати вийти за межі даного уявлення, гіпотеза про зміну соціокультурного статусу права у сучасному суспільстві може бути цілком можливою. З методологічних позицій, не торкаючись обговорення конкретних теоретичних ідей, тут є цікавим, наприклад, питання про коректність розгляду права як рівноправної соціальної сфери, що перебуває з іншими сферами суспільства (економіка, політика тощо) не у відносинах залежності чи інструментального забезпечення, а, як мінімум, взаємовпливу і взаємоозумовленості. Ця думка виправдовує і відношення до догматичної юриспруденції, за якого вона може розглядатися вже як спеціальне, власне юридичне дослідження права.

Отже, якщо спробувати тепер стисло узагальнити все викладене з приводу позитивістського характеру нашого правознавства, то можна виокремити щонайменше три розуміння, котрі може мати термін «позитивізм» у юриспруденції.

Прикладні розробки діючого (позитивного) права з метою забезпечення і відтворення поточної юридичної практики.

Дослідження права у системі юридичних уявлень і власне юридичними «догматичними» методами.

Дослідження права з позицій наукового позитивізму, оскільки, ототожнюючи себе з науковим способом пізнання, правознавство не може не звертатися до цієї методології, особливо у теоретичній сфері. Як позитивістські у цьому сенсі, на відміну від догматичного юридичного дослідження [10, с. 5], можуть розглядатися, наприклад, соціологічні дослідження права.

Таким чином, для забезпечення предметних змістовних дискусій усі сучасні претензії до нашого правознавства з приводу панування в ньому духу позитивізму мають отримати більш точну адресу.

Викладені уявлення за змістом є близькими до деяких поглядів у межах сучасної аналітичної юриспруденції, яка, на відміну від традиційного позитивізму, поруч з юридичною догматикою звертається і до соціальних контекстів права, і до рефлексії засад правових наук [3, с. 115–118]. З іншого боку, враховуючи викладені раніше думки щодо перспектив у сучасному правознавстві гносеологічного і методологічного плюралізму, немає достатніх раціональних підстав розглядати цей методологічний підхід як єдино придатний для юридичної науки, так само як і вважати його у сучасних умовах, як іноді це робиться, застарілим. Тим більш проблематично піддавати у сучасній ситуації таким однозначним оцінкам конкретні юридичні дослідження, присвячені спеціальним проблемам права. Завдання юристів, як вже зазначалося, полягає не стільки в приєднанні до однієї з методологічних традицій, скільки в їх осмисленні з погляду власних дослідницьких завдань. Обрання ж у цій статі напрямку юридичної думки, що узагальнюється як позитивне правознавство, пов’язане з упевненістю автора в тому, що можливості цієї методологічної традиції юристи не тільки не вичерпали, але й не реалізували належною мірою, особливо враховуючи традиційний натиск на специфіку правознавства, визначену його гуманітарністю.