Слід також зауважити, що можливі заперечення перспективності позитивізму як наукової методології і, отже, методології юриспруденції мають враховувати, що іншої методології науки, у певному розумінні, на сьогодні просто не існує. Звідси, якщо вважати позитивізм методологією, не придатною для правознавства, доведеться «виводити» правознавство з-поміж наук. У принципі такий розвиток юриспруденції можна уявити, але складно прийняти як перспективу. Тим більше, що всі докори нашій науці щодо її позитивістської обмеженості, якщо розібратися, формулюються не стільки в науковому, скільки у філософському просторі. Причому сучасне наукознавство, як зазначалось, більшість таких докорів фактично переосмислило за рахунок уявлень про некласичний і посткласичний типи наукової раціональності. Через це, перш ніж розгортати сьогодні боротьбу з позитивізмом у правознавстві, вбачаючи у цьому запоруку принципового відходу від усіх наших попередніх труднощів, розумним є ґрунтовно проаналізувати, наскільки ця методологічна традиція реально впливала на нашу дослідницьку діяльність і якими є її перспективи для правопізнання в некласичній і посткласичній трактовках. Тим більше, наскільки нам відомо, ані українськими, ані радянськими юристами така робота практично не проводилася.

Загалом слід зазначити, що позитивізму як науковій методології правознавці ніколи не приділяли достатньої уваги. Прийнявши установку на виведення наукового теоретичного знання про право шляхом узагальнення аналізу емпіричних фактів, ми практично залишили поза увагою пов'язаний із цим гносеологічний рівень побудови наших теорій. Досягнувши визнаних висот професійного, заснованого на юридичній догмі мислення у сфері теорії наукового пізнання, правознавці схильні до досить вільного поводження з нормами і правилами дослідницької діяльності, що виправдовується посиланням на специфіку правознавства як науки гуманітарної, де вже сам об’єкт не дозволяє формалізувати ані процедури, ані результати досліджень. З огляду на це вважається, що метод юриспруденції як система особливих, формалізованих правил наукового мислення з приводу права у нашій науці існувати не може.

У літературі такий погляд досить поширений як у теоретичному, так і у практичному плані, причому частіше за все без спеціального обґрунтування. Проте в деяких теоретичних працях, коли паралельно з предметним змістом викладається методологічний план дослідження, можна побачити й відповідну аргументацію відмови від суворих правил теоретичного мислення у правовій науці. Так, наприклад, будує своє дослідження А.П. Семітко, котрий прагне розкрити методологічні засади принципових теоретичних положень. Стосовно гуманітарних наук автор, зокрема, спирається на методологічну ідею М. Хайдеггера про те, що на відміну від математичного природознавства, яке є строгою наукою через точну «прив’язаність» до своєї предметної сфери, «всі гуманітарні науки і всі науки про життя саме для того, щоб залишитися строгими, повинні неодмінно бути неточними», і в цьому розумінні «неточність історичних гуманітарних наук – не вада, а тільки виконання суттєвої для цього роду досліджень вимоги» [11, с. 44]. Таким чином, неточність гуманітарних досліджень (порівняно з природничонауковими) приймається не тільки як їхня характеристика, але і як одне з методологічних обґрунтувань обраного способу праці. Посиливши свою позицію тезою, що не можна мислити точно про людину як про істоту, яка наділена свободою волі, автор підсумовує: «У гуманітарних науках не можна бути однозначним і безкомпромісним. Необхідно завжди звіряти систему ціннісних і цільових координат дослідження, враховуючи унікальність і багатоманітність аж до нескінченності суспільного життя і культур різних епох, часів і народів, не забуваючи, звичайно, і про універсальність, загальнолюдськість культури, проводячи аналіз найбільш глибинних, фундаментальних і певною мірою беззаперечних базових цінностей людського існування: свободи, незалежності, гідності особистості» [12, с. 126]. В цілому така дуже приваблива і беззаперечна за своїм гуманістичним пафосом позиція з методологічного погляду все ж таки потребує суттєвих коректив.

Легко помітити, що тут поєднано декілька різнопланових вимог до гуманітарного дослідження. Насамперед – етична, у частині нетерпимості і безкомпромісності, оскільки якщо інтерпретувати її як методологічну вимогу, то незрозуміло, як ставитися до точності, визначеності наукової позиції і послідовного її обстоювання. Згадувані ціннісно-цільові координати дослідження у поєднанні з базовими цінностями людського існування тяжіють до постнекласичного розуміння науки, а беззаперечність базових цінностей людського існування свідчить про філософські засади. Нарешті, найважливіша для нас вимога – враховувати унікальність і багатоманітність, аж до нескінченності, суспільного життя і культур різних епох. По суті, це вказівка на дослідження не наукового у власному розумінні, а герменевтичного типу [11, с. 44], де методологічною нормою є саме установка на унікальність і нескінченну багатоманітність суспільного життя. Проте у цьому контексті не можна уникнути проблематизації застосовуваності загальних законів і наукових абстракцій до соціальних явищ. Мабуть, саме ця обставина спонукала автора згадати про вимогу не забувати універсальності, загальнолюдськості культури, що вже виразно тяжіє до методології позитивізму. Такий методологічний аналіз цього фрагмента має на меті: продемонструвати, що методологічні установки позитивізму в юридичних дослідженнях не є тотальними, а розмиваються вже за рахунок залучення правознавцями ідей його опонентів. Свої результати у юриспруденції сьогодні, як зазначалося, здатні принести і традиційні наукові (позитивістські), і герменевтичні, філософські методи. Важливо більш відповідально розрізняти їх у процесі застосування і розуміти як евристичні можливості, так і статус результатів відповідного дослідження.

І ще одне зауваження. Усе викладене А.П. Семітко, безумовно, є значущим і актуальним при побудові меж правового дослідження, проте до власне юридичного дослідження має відношення остільки, оскільки останнє характеризується автором як гуманітарне дослідження, тобто таке, як психологічне і педагогічне тощо. Таке ставлення до проблеми є в сьогоднішній юридичній літературі домінуючим. Конституюючи себе як науку гуманітарну, наше правознавство недостатньо звертає увагу на свою методологічну специфіку, неявно передбачаючи в цьому аспекті певну очевидну спільність усіх гуманітарних наук. Водночас наголошення на методологічних особливостях правознавства як гуманітарної науки може виявитися недостатнім для розуміння його своєрідності. Не випадково теоретики завжди невимушено і достатньо розгорнуто обговорювали діалектичний, історичний, конкретно-соціологічний методи теорії права, але відчували певні труднощі стосовно характеристики власне юридичних методів.

На сьогоднішньому рівні розробки обговорюваної проблеми визначати методологічну специфіку юридичної науки доводиться головним чином у гіпотетичному плані. Цілком можливо, що у майбутньому відповідні дослідження дозволять дійти висновків про відсутність методологічних особливостей правознавства, окрім традиційно означеної специфіки його об’єкта. Проте не можна виключити й зворотне – виявлення своєрідності науки права не тільки порівняно з гносеологічним ідеалом природничонаукових досліджень, але й із пізнанням у інших гуманітарних сферах.

З урахуванням викладеного вважаємо винятково важливим звернути увагу у сучасних дослідженнях на два підходи до методологічної проблематики юридичної науки:

генетичний підхід – дозволяє акцентувати увагу на юридичному мисленні, розглядати його як фактор правової культури, констатувати відносну самостійність просування юридичної думки, спадкоємність досягнень юридичної науки поза прямою залежністю від зміни економічних та політичних епох в історії людства.

системний підхід – у нашому розумінні, пов'язаний із системним ставленням до пред-мета і методу правознавства. Що й потребує розгляду проблем методології юридичної науки у співвіднесенні з відповідною проблематикою інших наук, метанауковими розробками, гносеологічними конструкціями. Виокремлення цих підходів з низки інших викликане не якоюсь особливою їх органічністю для правознавства. Приваблює інше. З одного боку, можливість вийти за межі уявлень ортодоксального детермінізму, затвердити ставлення до права та юридичної науки як до самостійних факторів історичної долі людства, умов існування цивілізації. З іншого – поглибити наше усвідомлення особливостей правознавства у контексті сучасних уявлень наукового пізнання.

Зрозуміло, що в окремій статті малоймовірно дістати щодо висловлених гіпотез завершених висновків, особливо у формі точно сформульованих теоретичних положень або конструкцій. Більш реально розраховувати наближення до них через позначення актуальних методологічних проблем сучасної юридичної науки, насамперед проблем її предмета та методу. Однією з умов їх обґрунтованого розгляду, на нашу думку, є звернення до питання становлення і розвитку сучасної юридичної науки, юридичного мислення.

Сливка С.С. Розвиток правової культури як правовий прогрес. – Львів, 1996.

Кистякивский Б.А. В защиту права (Инттелегенция и правосознание) // Вехи: Сб. статей о русской интелегенции. – М., 1991.

Нерсесянц В.С. Юриспруденция.

Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. – М., 1996.

Скловский К.И. Собственность в гражданском праве. – М., 1999.

Пухта Г.Ф. Курс римского гражданського права. – М., 1974.

Берман Г.Дж. Западная традиция права: эпохи формирования. – М., 1998.

Козлов В.А. Проблемы методологического исследования. – М., 1998.

Гадамер Х.-Г. Методологические проблемы науки.

Алексеев С.С. Восхождения к праву.

Хайдеггер М. Время и бытие.

Семитко А.П. Проблемы логики и методологии познания. – М., 1972.