189 ПРО ПРАВОВЕ РОЗУМІННЯ ЛЕГІТИМНОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТВ. Ковальчук

На думку автора статті влада легітимна, якщо її дії узгоджуються з уявленнями людей про справедливість, законність та доцільність, а також з іншими загальнолюдськими цінностями, які конституюються на їхній основі.

Ключові слова: легітимність, справедливість, законність, доцільність.

Легітимність – одне з найважливіших і водночас найбільш складних правових понять, яке розкриває сутність державної влади. Поряд з тим, що цей термін широко застосовують у лексиконі вітчизняних юристів, політологів, державних діячів, існують значні труднощі в розумінні того, що власне потрібно вкладати в зміст цього поняття. Цю проблему висвітлює не одне наукове дослідження як зарубіжних [1; 2; 3; 4; 5; 6], так і вітчизняних вчених [7; 8; 9; 10; 11], в котрих на основі різних теоретико-методологічних підходів, розкрито політологічний, психологічний, соціологічний і значно рідше правовий зміст цього поняття. Завданням нашого дослідження є проаналізувати саме правовий аспект легітимності.

З погляду етимології, поняття „легітимність” походить від латинського „legitimus”, що означає законний, узаконений. У Новий час європейської історії до цього поняття зверталися прихильники „легітимної монархії” Бурбонів, які виступали проти „узурпатора” Наполеона. Зокрема „легітиміст” у другому виданні „Тлумачного словника” (1881 р.) В. Даля трактується як прихильник законної династії. На початку ХХ ст. завдяки вченню про типи легітимного панування відомого німецького соціолога М. Вебера був запропонований раціонально-легальний тип легітимності, за якого відносини владарювання-підкорення набували винятково формально-юридичного характеру. В дещо іншому контексті легітимність розглядали представники

ліберально-правової теорії: Д. Локк, І. Кант, В. Гумбольд, Р. Моль, Ф. Гізо, Б. Констан, які звернулися до змістовного розуміння легітимності, апелюючи до таких загальнолюдських цінностей, як свобода, справедливість, права людини.

Ще більш широкого змісту поняття легітимності набуло після того, як остаточно сформувалася в окрему науку політологія, яка практично „присвоїла” собі дане поняття, проголосивши проблему легітимності сферою інтересів виключно політичної науки. Такий підхід, на нашу думку, є абсолютно неприйнятним, оскільки він суттєво обмежує можливості теоретичного аналізу проблеми легітимності державної влади.

Легітимність є складним і багатогранним поняттям, яке повинно бути предметом наукових інтересів щонайменше таких наук, як юриспруденція, політологія, соціологія, психологія. Особливе місце у цьому переліку займають саме юридичні науки, зокрема: філософія права, теорія права та держави, історія правових та політичних вчень, які дають змогу глибше зрозуміти правову сутність державної влади, її буття та цінність, зародження та розвиток ідеї легітимності тощо. Крім цього, легітимність державної влади поступово стає сферою правового регулювання норм конституційного права. Незважаючи на те, що конституційні системи визначають інструменти і процедури для забезпечення конституційності, а не легітимності, ці два поняття тісно пов’язані між собою, оскільки і конституційність, і легітимність слугують з метою встановлення правових меж діяльності державної влади. Відмінність полягає лише в тому, що конституційність свідчить про відповідність законів та політичних рішень чинної влади, „букві” конституції (нормам основного закону), а легітимність – її „духу” (ідеї права).

Важливим завданням вітчизняної юридичної науки є подолання двох крайнощів у питанні легітимності влади, які представлені теорією природного права та юридичного позитивізму. Зокрема з погляду природноправової концепції легітимною є лише та влада, в основу якої покладені невідчужувані, невід’ємні права людини. Натомість нелегітимною є будь-яка влада, побудована на застосуванні насильства. Протилежною за змістом є думка, яка була сформульована одним з основоположників юридичного позитивізму Р. ф. Ієрінгом, згідно з якою будь-яка державна влада, навіть та, що застосовує у своїй діяльності насильство, є легітимною, оскільки сама державна влада встановлює, що є правовим і неправовим. „Право є правильно зрозуміла політика влади” [12, с. 11]. Дискусія між представниками цих двох теорій фактично зводилася до проблеми праворозуміння, і зокрема, до питання про те, різними чи тотожними є поняття „право” та „закон”.

На нашу думку, такі розбіжності у розгляді цієї проблеми значно звужують поле її наукового аналізу. Сучасним дослідникам легітимності влади потрібно відмовитися від однобокості у твердженнях і створити таку модель взаємовідносин між владою та правом, в основу якої було б покладено розуміння того, що право набуває свого загальнообов’язкового нормативного характеру лише завдяки вольовим рішенням влади. Однак і влада стає реальною силою лише за умови, якщо вона знайде визнання всередині суспільства, і її дії будуть кваліфіковані громадськістю як правові, тобто легітимні. Саме такі тенденції простежено у сучасній зарубіжній правовій науці, вони характерні для аналітичного позитивізму (Х. Харта), комунікативної філософії (К.-О. Апеля, Ю. Хабермаса), теорії справедливості (Д. Роулза, О. Хьоффе).

Незважаючи на те, що на різних історичних етапах розвитку цілі державна влада та право часто не збігаються, що зумовлює серйозні суперечності між ними, все ж вони залишаються у тісному взаємозв’язку передусім через спільну природу походження. Виникнення як права, так і влади зумовлене інтересами та потребами людей. Зокрема, джерелом прав людини є сама людина, її потреби (у тому числі духовні) та інтереси, природа її існування та розвитку. Сама людина є носієм прав, які слугують невід’ємною складовою її буття. Але реалізація цих прав стає можливою лише через суспільні відносини, тобто через їх визнання іншими людьми. У первісному стані таке визнання розглядають як довільне, оскільки право людини зазвичай ототожнюється з „правом на все”. З цього погляду право наділене людським, соціальним походженням, а не державним. Своєю чергою влада, яка є пануванням однієї волі над іншою, також спрямована на забезпечення інтересів однієї особи чи групи осіб, наділених владними повноваженнями за рахунок інших осіб. Зокрема на ранній стадії свого існування право та влада є гарантом інтересів лише незначної частини суспільства, зокрема, правом володіють лише ті члени спільноти, які наділені владою.

Отже, з огляду на своє походження та розвиток як право, так і влада мають єдину об’єктивну логіку. Ця логіка зумовлена об’єктивними потребами та інтересами людей, задовольнити які повинні право та державна влада. Право і влада мають принципово однакове соціальне призначення, яке полягає в упорядкуванні соціальних відносин, вирішенні соціальних конфліктів і, найголовніше, у забезпеченні індивідуальних прав та свобод усіх членів суспільства.

Влади та права стають виразниками інтересів усього суспільства лише на вищому рівні розвитку людства, коли людина з простого споживача перетворюється у правову особу, а суспільство – на споживачів у громадянське суспільство. Це стає можливим лише за умови осмисленої, добровільної домовленості (договору) між людьми про мирне співіснування та про спільну державну владу. Внаслідок укладення такого договору влада з „упорядкованого свавілля” перетворюється в легітимне панування, а право з уявного „права на все” у право справедливості. Легітимність влади, тобто правовий характер влади, так само як і правовий характер її законів – це результат компромісу між людьми, який полягає, з одного боку, у відмові всього суспільства і кожного учасника суспільного договору зокрема від „права на все”, і спільного визнання прав, які є невід’ємною, невідчужуваною частиною життя людини. З іншого боку – це добровільна відмова кожної людини зокрема від частини своїх прав і делегування їх представникам всенародно сформованої влади у вигляді повноважень, у тому числі й на застосування сили.

Суспільний договір не потрібно розглядати як історичний договір між людьми, на основі якого виникає держава. Це, швидше, творчий експеримент, який проведено з метою легітимації. Його предметом є не будь-яке суспільство, а лише громадянське. З погляду теорії держави суспільний договір полягає у попередній політичній домовленості про виправдання існування права та держави як таких.

Безумовно, не можна заперечувати можливості виникнення суперечностей між правом та державною владою і на більш зрілому етапі їхнього розвитку. Адже в реальному житті є багато прикладів нелегітимної (неправової) влади. Однак ці приклади в жодному випадку не є доказом того, що цілі державної влади та права протилежні, а це лише свідчення свавільного застосування права в інтересах тих, хто зосередив владу в своїх руках на зразок того, як це було у первісному стані. Саме така державна влада, яка розглядає права не як мету своєї діяльності, а лише як засіб досягнення мети, і приречена бути, відповідно до висловлювання Августина Блаженного, „зграєю розбійників”.

Легітимність – одна з фундаментальних властивостей державної влади, яка визначає її правові межі. Легітимною є лише правова влада. Як слушно зазначає один з дослідників питання легітимності влади, мексиканський професор права Дієго Валадес: „Влада та право йдуть рука в руку. Влада стає легітимною через право, в той час як право стає ефективним через владу”[13, с. 44]. У цьому контексті право потрібно розглядати як невід’ємну частину людського буття (як дійсність), яка набуває свого реального втілення через суспільні відносини і зміст якої полягає у тому, щоб служити правовій цінності, ідеї права. Своєю чергою, ідея права, як слушно зазначав відомий німецький вчений-правознавець Густав Радбрух, не може бути нічим іншим, як справедливістю [14, с. 42]. Можна сказати, що справедливість передує праву, вона згідно з вченням римського юриста Ульпіана є: „постійна і незмінна воля наділяти кожного його правом”. Без неї правовий та державний порядок був би не чим іншим, як „зграєю розбійників”.

Легітимність як правова влада має слугувати ідеї права і, зокрема, справедливості. Легітимність є ціннісним критерієм влади, вона, свідчить про те, що державна влада є справедливою або принаймні такою, у якій справедливість переважає. Легітимність неможливо розглядати поза справедливістю, вона є категорією, яка тотожна справедливості. Легітимність як справедливість – ідеальна категорія. Ідеальна легітимність спирається на абсолютну підтримку громадян. Звісна річ, що досягти такого рівня легітимності, за якої жоден нормативний акт, жодне політичне рішення і жоден орган влади не викликали б найменшого сумніву стосовно їх справедливості, практично неможливо. Тому для того, щоб принаймні не вважатися нелегітимною, державна влада має бути максимально справедливою щодо більшості лояльних до влади членів спільноти і якомога менш несправедливою до нелояльної меншості. За такої умови межею, переступивши яку влада перестає бути справедливою, можуть вважатися невід’ємні, невідчужувані права людини.

Справедливість – це вищий принцип спільного життя людей і основа реалізації людської суспільної сутності. Справедливість є свого роду актом визнання. Співіснування людей на основі взаємного визнання передбачає такий порядок їх співіснування, який може бути названий справедливим, або „справедливістю”. Саме справедливість є основою ідеї права, виражає сутність права, а особливий акт визнання конституює як справедливість, так і феномен права загалом. Феномен інтересу, свободи, рівності, особистих прав і суспільного блага виявляються правовими цінностями лише тією мірою, в якій містять у собі момент визнання.