213 Кельман М.С.МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ І ПРЕДМЕТ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ПРАВА І ДЕРЖАВИ

Рассмотрен теоретико-прикладной подход ученых относительно формирования предмета общей теории права и государства, а также обосновывается государствен­но-правовой механизм наполнения содержания теории и приспособление основных ее положений к построению правовой государственности.

The article deals with the scientists' theoretic and applied approach to the formation of the subject of common theory of state and low. The state and legal mechanism of filling of the theory content and the application of its main principles to the construction of low-governed state are substantiated.

Успішний розвиток правової науки і вищої юридичної освіти безпосередньо пов'язаний з розробкою методологічних проблем юриспруденції, зокрема щодо розуміння права і держави. Стан методології правової науки, як відомо, значною мірою залежить від рівня її розвитку на базі загальної теорії права і держави, яка на відміну від інших галузей правознавства вивчає право і державу не під кутом зору їх окремих елементів і проявів, а у найбільш загальному вигляді, в якості єдиних систем. У зв'язку з цим очевидний прямий звязок між тим, що сталося (за останні 18 років спостерігаємо відвернення вітчизняної юридичної науки від про­блем її методології, приниження певної частини учених-юристів, методологічної ролі загальної теорії права і держави), спробами розмивання, підміни предмета цієї провідної галузі юридичної науки і навчальної дисципліни. Тому важливо критично розглянути конкретні прояви даної тенденції, що на нашу думку, є од­ним з нагальних завдань сучасної української правової науки.

Одним з проявів зазначеної тенденції стали висловлювання деяких вчених про необхідність відмови від використання діалектико-

матеріалістичного методу в дослідженні державно-правових явищ і взагалі ідей марксизму, які два десятки років тому одностайно оцінювалися (також і цими авторами) як такі, що не підля­гають жодному сумніву. Така постановка питання орієнтує на перегляд не тільки негативного, а й всього того позитивного, що було здійснено вітчизняною наукою у радянський період, перешкоджає об'єктивній оцінці та забезпеченню спадко­вості її розвитку нині. Подібні кон'юнктурні підходи нічого, окрім шкоди науці, звісно, принести не можуть.

Методологічно правильний шлях - не догматизувати марксизм, не перетворю­вати його на ікону, а критично осмислити і, зберігаючи спадковість, розумно ви­користати ті положення, які поряд з ідеями інших видатних мислителів минулого зберігають своє значення і в сучасних умовах.

Інший прояв згаданої тенденції полягає у спробі поділу єдиної науки, що склалася, тобто загальної теорії права і держави, і розгляд проблем або у плані те­орії, або у політологічному ракурсі. У відомих прихильників подібних поглядів, серед яких є представники як галузевих юридичних наук, так і загальної теорії права і держави, відсутні серйозні наукові обгрунтування. Проте, на жаль, бачи­мо, явне нерозуміння усієї глибини і значення взаємозв'язку між правом і держа­вою, особливість якого у тому, що, як правильно зазначив М.А. Аржанов, «немає жодного аспекту права, який би не перебував у тісному і прямому зв'язку з дер­жавою, і навпаки»1. А звідси - і це головне - нерозуміння самої специфіки усієї правової науки, яка найбільше проявляється у її загальній теорії. Остання полягає у тому, що вона, на відміну від інших гуманітарних наук, вивчає право і державу не інакше, як у їх взаємовизначенні, взаємопроникненні та взаємодії.

Поряд із спробами «розрубати» живе тіло загальної теорії права і держави, штучно звузити її зміст, не можуть бути підтримані спроби тих учених, котрі обґрунтовують надмірне розширення уявлень про нього. Так, професор Ф. Рая-нов, у працях якого є чимало цікавих думок, які заслуговують уваги щодо юрис­пруденції, тим не менш допускає суттєву неточність, зводячи її до загальної теорії права і держави, ототожнюючи тим самим правову науку в цілому її загальнотео­ретичною галуззю2 ще одна складова терції, що розглядається, полягає у спро­бах обгрунтування своєрідного «перевороту» в юриспруденції шляхом заміни за­гальної теорії права і держави теорією правової системи суспільства.

Ідея розмежування і співвідношення понять права і правової системи виник­ла у 80-і роки XX ст. як відповідний компроміс між прихильниками нормативно­го і широкого праворозуміння у пошуках синтезованого, багатоаспектного підхо­ду до права. Вже тоді деякі вчені, виходячи з того, що поняттям правової системи охоплюється ширше коло правових явищ, ніж поняттям права, поспішили з вис­новком, буцімто теорія права повинна сприйматися як складова частина правової системи. Хоча ця думка, як відомо, не отримала суттєвої підтримки, проте окремі правознавці не тільки дотримуються цієї позиції, а й всіляко гіпертрофують її. Зо­крема, В.М.Карташов, нещодавно опублікував навчальний посібник «Теорія пра­вової системи суспільства»3. Сподіваючись, що цією працею закладаються осно­ви принципово нового бачення фундаментальної юридичної науки і навчальної дисципліни, він дійшов висновку, що «теорія правової системи суспільства, як жодна інша наука, повинна виконувати інтегративну і методологічну роль у пра­вознавстві», і відразу ж запропонував внести докорінні зміни до відповідного дер­жавного стандарту вищої професійної освіти із спеціальності 021100 «юриспру­денція». При цьому автор оминув увагою те, що виокремлення у ході дискусії що­до праворозуміння у 80-х роках XX ст. концепції правової системи не тільки не замінює концепцію права, а й зовсім не стосується самостійності значення теорії права і того факту, що вона була і залишається фундаментальною науковою осно­вою самого виокремлення і розробки теорії правової системи. Не можна не вра­хувати і те, що теорія правової системи перебуває у стадії формування, стала об'єктом спеціального дослідження в юридичній науці порівняно недавно, тоді як зміст теорії права пройшов апробацію багатовіковою історією. Проте В.М. Карта-шов, проявляючи надмірну поспішність щодо обгрунтування своєї концепції, привносить до неї дублювання загальної теорії права і держави та численні еле­менти плутанини.

У зв'язку з цим слід відзначити: якщо раніше подібні дискусійні питання, особливо ті, які стосувалися праворозуміння, э яких не склалося те, що нази­вається загальною думкою вчених, відстоювалися переважно в академічному плані, у наукових статтях і монографіях, розрахованих на порівняно невелике ко­ло читачів, то нині вони потрапили до навчальної літератури, яка видається вели­ким тиражем і призначена для студентів вищих юридичних закладів, значній кількості яких належить працювати у правоохоронних та інших органах держави. Між тим, як відзначив Президент України В.А. Ющенко, на державній службі потрібні професіонали, для яких єдиним критерієм діяльності є закон.

Необхідно розрізняти два тісно взаємозв'язаних, але нетотожних аспекти про­блеми розвитку теорії права і держави у напрацюванні тлумачення праворо­зуміння. У сфері дії першого аспекта, що охоплює фундаментальні наукові дослідження, не тільки виправданий, але й необхідний вільний науковий пошук, різні методологічні підходи і теоретичні конструкції. Що стосується іншого ас­пекта, пов'язаного з навчальним процесом, підготовкою спеціалістів з вищою освітою, то не може не викликати тривоги замаскований під плюралізм різнобій у викладанні теорії права і держави. Особливо це стосується визначення права: кожен, хто читає курс лекцій із вузівської кафедри, або автор підручника (а їх кількість нині перевищує будь-які розумні межі) пропонує своє трактування пра­ва за принципом: хто, на що здатний. Чи потрібно доводити, що це шкідливо не тільки для теорії, а й судової, юридичної практики, правотворчої і правозастосов-чої діяльності. Тому, на нашу думку, настав час серйозно підійти до проблеми поліпшення становища із загальнотеоретичною підготовкою професіональних юристів у вищій школі. Очевидно, врегулювання цього питання не може обійтись без втручання, а зрештою й участі Міністерства освіти і науки України, місцевих департаментів освіти.

Пропозиція щодо створення у системі вищої юридичної освіти механізму впо­рядкування загальнотеоретичної підготовки студентів не має на увазі обмеження плюралізму поглядів і свободи творчості. Навпаки, якщо викладачі у державних освітніх закладах відповідно до апробованих навчальних програм будуть зо­бов'язані навчати студентів розумінню права у його позитивно-прикладному зна­ченні, ніщо не завадить їм одночасно висловлювати щодо нього критичні заува­ження, ознайомлювати аудиторію з іншими поглядами, відстоювати власну по­зицію. В цьому і проявляються науковий плюралізм і свобода думки та вибору студентом тієї чи іншої позиції. Але при цьому необхідно хоча б коротко, але чітко, без стереотипів і ярликів, спрощення і механічного перенесення претензій, які стосуються юридичного позитивізму і неопозитивізму, охарактеризувати су­часне нормативне розуміння права4. Інакше уявлення про право буде неточним, неповним, однобічним.

Водночас необхідно, і на цьому хотілося б особливо наголосити, позбуватися тенденції розмивання і підміни предмета загальної теорії права і держави суча­сними трактовками в світлі філософського постмодерну5. Наприклад, в якості інтегральної теорії А.Б. Венгеров проголосив синергетичну, А.В. Поляков - ко­мунікативну, І.Л. Честков - діалогічну, О.І. Овчінніков - герменевтичну. Проте не­зважаючи на окремі цікаві думки, жодна з них будь-яких помітних досягнень у правову науку не внесла.

На нашу думку, заслуговує схвалення той факт, що подібні концепції, пов'язані з невиправданим, відірваним від реального життя перенесенням ідей і понять, висновків і доказів з інших гуманітарних наук у правознавство, піддали­ся останнім часом аргументованій критиці в юридичній літературі. Як цілком слушно зауважує Ю.І. Козліхін, виступаючи за взаємодію наук, та «проти бездум­ного чи навіть дуже шкідливого використання «чужої» термінології, яка склалася у лоні інших наук і там має свій особливий зміст, але губить його при перенесенні на інше підґрунтя, в результаті термінологічного «подолання» отримуємо або плутанину, або банальність6. Проте автор формулює явно помилковий висновок, який суперечить усьому попередньому змісту його статті: «Вихід з глухого кута, на мій погляд, такий. Слід визнати той очевидний факт, що загальна теорія права і держави себе викорінила".

Ю.І. Козліхін розмірковує про необхідність розвивати самостійні юридичні науки, які мають і свій предмет, і свої методи дослідження. Це філософія права, соціологія права і догма права. Але у такій постановці питання вчений не зовсім послідовний, оскільки під догмою права, як відомо, якраз і розумілася загальна теорія права. Як бачимо, він суперечить сам собі, коли, з одного боку, думає, що загальна теорія права і держава викорінила себе, тобто перестала бути не­обхідною, а з іншого - пропонує зберегти її поряд з філософією і соціологією пра­ва в якості юридичної науки.

Чи можна розглядати філософію права і соціологію права в якості са­мостійних галузей юридичної науки, поряд з догмою права? Відомо, що ряд су­часних учених, зокрема В.М.Сирих, розглядає їх по-іншому: як триєдину струк­туру змісту предмета однієї науки - загальної теорії держави і права7. Д.А. Керімов зазначає, що «загальна теорія права складається з двох основних на­прямів або частин: соціологія права і філософія права»8, що теорія права прояв­ляє себе не самостійно, а через філософію і соціологію права.

На нашу думку, соціологія права не повинна розглядатися ні як самостійна юридична дисципліна, ні як складова предмета теорії права і держави. Немає ок­ремої науки «соціологія права», але є самостійна наука соціологія. У цій частині, де вона стосується права як одного з елементів суспільного буття, видається виправданим називати її «соціологією права», але від цього вона не стає ані загаль­нотеоретичною, ані галузевою юридичною наукою.