211 Сенчук В.В.ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Исследуются проблемы демократического государства как предмета анализа совре­менной теории государства и права. Обосновывается положение, что демократическое государство характеризуется целым рядом специфических институциональных характе­ристик, которые могут быть положены в основу его доктринального теоретико-правово­го определения.

The article investigates the problems in research of democratic state as a special subject of the modern theory of the state and law are investigated. It is proved, that the democratic state is characterized by a concrete specific institutional characteristics, which can be fixed in a basic definition of democratic state. The author analyses these characteristics, proves their relevance and systematic interdependence.

У сучасних дослідженнях у галузі теорії держави і права дедалі частіше виділяється такий специфічний тип держави, як демократична держава. Звісно, це не позбавляє її інших визначальних характеристик держави, оскільки щодо неї залишається цілком справедливим доктринальне визначення держави як «тери­торіальної організації політичної влади, що існує на певній соціальній базі, вис­тупає як офіційний представник усього суспільства і забезпечує з допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики»1. Водночас демократична дер­жава має низку особливостей, що дають змогу вивчати її як відносно самостійне розька Академія» правове явище, якому притаманні характерні властивості, чітко визначена інсти-туціональна основа, а також невід'ємні від поняття демократії конституційно-правові ознаки. Водночас варто відзначити, що досі предикат «демократична» щодо поняття «держава» часто сприймається у суто політичний площині: або як одна з властивостей політичного ладу, або політичної сис

теми суспільства. Не за­перечуючи проти цього положення, необхідно наголосити, що повністю вилучати поняття «демократична держава» зі сфери теоретико-правового і конституційно-правового аналізу неправильно. З огляду на це аналіз поняття «демократична дер­жава» з позицій сучасної теорії держави і права видається актуальним і одночас­но важливим завданням для юридичної науки.

Про необхідність вивчення цього типу держав писав ще Л. Дюгі, виділяючи цілу групу правових теорій, які він умовно окреслив поняттям «демократичних доктрин». Спільним для них є те, що всі вони виходять з розуміння демократич­ної держави як специфічної політичної організації публічної влади, джерелом якої є колективна воля суспільства, яка спрямовується на досягнення колективно значущих цілей2. Також слід звернути увагу на той факт, що на рівні загальної те­орії права, а також у галузевих юридичних науках (конституційне право, адміністративне право, муніципальне право) предметом дослідження часто ста­ють конкретні правові інститути демократії (пряме народовладдя, інститут ви­борів, інститут місцевого самоврядування тощо). Тому, погоджуючись з тим, що інститути демократії можуть і повинні ставати предметом юридичних досліджень, не можна заперечувати справедливості цього положення й щодо де­мократичної держави в цілому. В цьому сенсі не можна не погодитися з думкою О. Скрипника про те, що демократична держава є цілком самостійним явищем і особливим предметом теоретико-правового дослідження, який не може бути ре­дукований просто до характеристики тих чи інших демократичних інститутів3.

Теоретико-правові проблеми аналізу демократичної держави порушувалися у працях піднімались в роботах таких авторів, як: К. Бабенко, О. Батанов, С. Боб-ровник, І. Гладуняк, В. Горбатенко, Р. Гринюк, А. Заєць, А. Колодій, І. Кресіна, В. Лемак, В. Медведчук, Г. Мурашин, Н. Оніщенко, М. Панов, О. Петришин, В. Погорілко, В. Селіванов, О. Скакун, В. Цветков, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, О. Ющик. Проте й досі залишаються відкритими чимало пи­тань: що повинно охоплювати правове визначення демократії, якими є правові оз­наки демократії і чи може в умовах конституційного розвитку право служити го­ловним стимулом трансформації демократичних інститутів.

На теоретико-правовому рівні визначення поняття демократичної держави пов'язано з декількома проблемами. По-перше, на відміну від суто політо­логічних досліджень, які формують феномен демократії в цілому, для теорії дер­жави і права предметом інтересу виступають не всі можливі появи демократії, а виключно державні форми організації демократичних інститутів, які в своїй су­купності утворюють демократичну державу. У зв'язку з чим постає проблема виз­начення певного «необхідного мінімуму» тих інститутів, які дають змогу утвер­дитися демократичній державі й поступово набути розвинених форм. З цією про­блемою тісно пов'язане інше питання щодо співвідношення демократичної дер­жави і демократичного політичного режиму. Справа у тому, що політичну науку демократія цікавить як певний режим. Мається на увазі певна сукупність методів, засобів і способів правління, яка застосовується тією чи іншою державою4. Не за­перечуючи правомірності та плідності такого підходу до вивчення демократії, зазначимо, що для теорії держави і права як однієї з фундаментальних юридичних наук демократична держава становить інтерес насамперед як інституціональна конструкція, а також як система врегульованих правом процесів і процедур. Звісно, юридична наука не ставить за мету дослідити всі без винятку політичні процеси і процедури, а обмежується лише тими з них, які є предметом правового регулювання. В цьому плані теоретико-правове дослідження демократичної дер­жави передбачає насамперед визначення необхідних інститутів, які властиві за­гальній системі організації і функціонування державної влади в демократичній державі. Більше того, сама демократична держава постає для теорії держави і права як така організація публічної влади з усіма універсальними ознаками дер­жави, якій притаманні характерні лише для неї правові інститути, що визначають основи та параметри її взаємодії з суспільством і громадянином.

По-друге, важливу роль у функціонуванні демократичної держави відіграє право. Зрозуміло, що саме під цим кутом зору юридична наука вивчає демокра­тичну державу. Тому, даючи визначення поняття демократичної держави, не­обхідно виділити насамперед її правову "іпостась", точніше, всі ті відносини, які виникають у процесі розвитку держави та її взаємодії з суспільством і громадяни­ном і є предметом конституційно-правового регулювання. Ми свідомо вжили по­няття «конституційно-правове регулювання», оскільки демократизм держави ча­сто розглядається як одна з властивостей конституційного ладу5. Це є цілком ви­правданим, оскільки сам конституційний лад характеризується як «цілісна систе­ма соціально-правових відносин та інститутів, які підпорядковані безумовним моральним і конституційним вимогам»6. Водночас слід зазначити, що важлива роль конституції в функціонуванні демократичної держави випливає із визначен­ня самої конституції. Так, на думку В. Шаповала, конституція - «це єдиний нор­мативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який регламентує окремі сторо­ни суспільного буття, насамперед у зв'язку з організацією і здійсненням держав­ної влади; встановлює засади державного ладу, а також порядок формування, ор­ганізації і діяльності ключових ланок державного механізму - вищих органів дер­жави; визначає принципи територіальної організації держави; фіксує основи пра­вових статусів людини і громадянина, її юридично виражених взаємовідносин із державою»7. Отже, якщо прийняти це визначення за вихідне в процесі теоретико-методологічного аналізу конституції, то стає очевидним, що саме на зазначеному рівні закладаються такі важливі характеристики демократичної держави, як: ха­рактер організації і здійснення державної влади, засади державного ладу, основи правового статусу людини і громадянина, механізми взаємодії держави і громадя­нина. Тому, досліджуючи феномен демократичної держави з позицій юридичної науки, необхідно наголосити, що в даному випадку йдеться про публічну владу тією мірою, якого вона є предметом конституційно-правового регулювання, адже саме в конституції та органічних законах встановлюються основні характеристи­ки, ознаки та інститути демократичної держави.

Отже, спираючись на Конституцію України та закріплені в ній норми і прин­ципи, можна зробити висновок, що демократизм Української держави включає наступні аспекти: а) визнання народу єдиним джерелом влади і носієм суве­ренітету (стаття 5); б) гарантування Українською державою прав і свобод людини і громадянина, серед яких важливе місце посідають політичні права й свободи людини і громадянина (докладний аналіз політичних прав людини і громадянина, які гарантує демократична держава дає О. Пушкіна8); в) забезпечення поділу державної влади; г) визначення конституційних гарантій місцевого самоврядування (стаття 7); д) визнання принципу політичного економічного та ідеологічного плю­ралізму як однієї з основ конституційного ладу України (стаття 15).

Отже, демократична держава є однією з форм організації публічної влади і в цьому плані вона має всі ті ознаки, які визначають державу як таку. Серед таких невід'ємних ознак держави прийнято називати наступні: нерозривний зв'язок держави і права, наявність публічної влади, державний суверенітет, територія, державний апарат та засоби його утримання9. Поряд з переліченими ознаками вирізняють специфічні, властиві лише демократичній державі характеристики. Насамперед це те, що демократична держава завжди конституюється як виражен­ня суверенної волі громадян. Щоправда, як вказував Г. Еллінек, тут існує певна відмінність між античною і сучасною демократичною державою, оскільки для ос­танньої право участі громадян у здійсненні державної влади сприймається не ли­ше як універсальне, але й як невід'ємне право людини, що випливає з самої людської природи10. Не зупиняючись на аналізі різних історичних форм демокра­тичної держави, вкажемо лише на те, що у сучасній теорії держави і права, а та­кож у науці конституційного права принцип народного суверенітету, який визнає народ єдиним носієм суверенітету, вважається базисним для існування і функціонування демократичної держави. Зміст цього принципу вказує на те, що демократична держава конституюється як своєрідний інструмент забезпечення народного суверенітету, що завдяки системі органів державної влади та правових інститутів гарантує постійне представництво інтересів народу та ефективну політичну участь, а також діє з метою забезпечення суспільних потреб та досяг­нення суспільно значущих цілей. Народний суверенітет не може розглядатися по­за питаннями реалізації народовладдя. Зокрема, як відзначає Ж. Пустовіт, народ­ний суверенітет тісно пов'язаний з інститутами народовладдя і завдяки ним ре­алізується на практиці11. Це ж положення аргументує і Н. Заяць, доводячи, що су­веренітет народу в демократичній державі дістає відображення у тому, що саме йому належить установча, оформлена через Конституцію, влада в державі12. Од­ним з проявів народного суверенітету є забезпечення участі народу в управлінні державними справами. Причому, на думку О. Скрипнюка, ця участь реалізується завдяки цілій системі правових інститутів, яка далеко не обмежується інститута­ми прямої демократії13.