483 ВЛАСЕНКО В.П.,

магістр Навчально-наукового інституту заочного та дистанційного навчання Київського національного університету внутрішніх справ

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗУМІННЯ ПРАВОВОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ІНДИВІДА

У статті здійснено аналіз основних концепцій та підходів до розуміння правової соціалі-зації індивіда в контексті загального соціалізаційного процесу, визначено поняття правової соціалізації та розкрито його зміст.

Розвиток будь-якого суспільства обов’язково пов’язаний з нормативним упорядкуванням соціальних дій та соціальної взаємодії багатьох людей, рівнем їхньої правосвідомості та правової культури. Значну роль у цьому процесі відіграє соціалізація (особливо правова соціалізація) індивіда, під час якої засвоюються соціальні норми і культурні цінності, зразки поведінки, необхідні для ефективної інтеграції індивідів у соціум.

Одним із наслідків трансформаційних процесів, що відбуваються у країнах пострадянського простору, в тому числі в Україні, є значне зниження ефективності діяльності традиційних інститутів соціалізації, що ускладнюється послабленням підтримки з боку суспільства і держави. Інституційні та позаінституційні впливи на особистість стають розбалансованими, соціалізація набуває некерованих та стихійних рис. За таких умов виникає потреба у нових підходах, інститутах, механізмах та факторах соціалізаційного процесу взагалі і, зокрема, правової соціалізації як його важливої складової. Тому незважаючи на традиційність означеної проблематики, суспільні зміни обумовлюють необхідність пошуку оптимальних шляхів вдосконалення правової соціалізації індивіда в сучасних умовах історичного поступу суспільства, потребу у науковому дослідженні її функцій, механізмів реалізації та наслідків.

Зазначимо, що витоки теорії со

ціалізації можна знайти у роботах французького дослідника ХІХ ст. Г. Тарда та американського вченого Ф. Гіддінгса. Корені правової соціалізації сягають досліджень сутності права та загальної теорії соціалізації. Отже, правова соціалізація являє собою корелят означених досліджень.

Значний науковий внесок у дослідження проблем правової соціалізації зробили російські вчені: Г. Андреєва, В. Баранов, Л. Виготський, В. Казимирчук, Д. Керимов, І. Кон, А. Леонтьєв, А. Мудрик, А. Петровський, та вітчизняні науковці, а саме: О. Бандура, М. Кравець, В. Москаленко, О. Тихомиров, В. Швачка та ін. Роботи названих авторів присвячені вивченню загальних питань соціалізації, правосвідомості, правомірної поведінки та інших аспектів окресленої проблематики.

Серед останніх публікацій вітчизняних дослідників, присвячених проблемам правової соціалізації, особливо слід відзначити дослідження В. Швачки, де пропонується визначення правової соціалізації, з’ясовуються її функції, механізми та стадії.

З іншого боку, у дослідженнях вищезазначених авторів недостатньо приділено уваги питанням виникнення поняття правової соціалізації, аналізу основних підходів до її розуміння в історичній ретроспективі та сутності сучасного визначення змісту «правосоціалізаційного» процесу.

У зв’язку з цим метою даної статті є аналіз основних концепцій та підходів до розуміння правової соціалізації як важливої складової загального соціалізаційного процесу, уточнення змісту поняття правової соціалізації та визначення можливих шляхів її оптимізації в сучасних умовах суспільного розвитку.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання: проаналізувати місце правової соціалізації в структурі загального соціалізаційного процесу; визначити взаємозв’язок правової соціалізації з такими поняттями, як правосвідомість та правова культура особи; окреслити стан та перспективи правової соціалізації молоді в контексті сучасних умов поступу українського суспільства.

В осмисленні проблеми правової соціалізації важливе значення має її критичний аналіз в історичній ретроспективі. Це, на нашу думку, дозволить обґрунтувати актуальність деяких концепцій для аналізу специфіки соціалізації на різних етапах історичного розвитку, плідно використати цінні ідеї попередніх поколінь. Аналіз правових, психологічних і соціологічних джерел кінця XIX – початку XX ст. свідчить про те, що у центрі уваги дослідників того часу перебувало вивчення і опис процесу взаємодії особи і соціального середовища – соціалізації індивіда, тобто процесу засвоєння індивідом соціального досвіду, системи знань і цінностей, соціальних ролей і функцій [1, с. 22].

Як міждисциплінарне питання соціальної психології, соціології, філософії права та правознавства, дослідження правової соціалізації особистості акумулює в собі теоретичні основи зазначених наукових галузей, виявлені ними закономірності й, особливо, сприйняття і засвоєння особистістю соціально-правових цінностей суспільства. Специфікою такої соціалізації є визначення правової обумовленості розвитку особистості умовами життєдіяльності та існуючою правовою системою. Розвиток правової соціалізації пов’язаний із процесом загального соціалізаційного процесу та передбачає формування правового світогляду особи, що відображає ставлення людей до права, законності, правосуддя, формування уявлень про справедливість і правомірну діяльність індивідів тощо. Розвиток правосвідомості в історичному плані пов'язаний з історичними етапами у трактуванні сутності права. Основи теоретичного осмислення сутності права були закладені видатними давньогрецькими мислителями. Уже тоді ефективність закону пов'язували з природними законами поведінки людини. «Множинність визначень права, що існує в юридичній літературі, залежить від розмаїття поглядів на походження і джерела права, бачення природи його зв’язків із державою, а також від того, які суттєві ознаки, особливості, риси права складають основу того чи іншого його визначення, який бік його як складового суспільного феномена досліджується» [2, с. 20].

Наприклад, глибоко соціальними були погляди давньогрецького мислителя Демокріта на сутність законослухняної поведінки людини. Закон, на його думку, спрямований проти тих, хто внаслідок моральних та розумових вад добровільно не прагне до чесноти внутрішнім потягом.

Цікаві ідеї про природу людської поведінки були висловлені іншими філософами античності. Дотримуючись ідеї Сократа про необхідність збігу справедливого, розумного та законного, Платон вперше звернув увагу на два соціальних явища, що лежать в основі розвитку суспільства: потреби й уміння людей. Закон повинен відповідати потребам суспільства, а організація суспільства має бути здійснена відповідно до здібностей його членів. У своєму творі «Держава» Платон стверджує, що до держави можуть належати тільки ті, хто їй потрібен, а потрібні їй, окрім владарів-філософів, охоронці держави, ремісники. Ідеальна держава має бути станова. Коли кожен стан чинить своє, тоді постає гармонійний устрій держави - устрій справедливості.

У «Законах» Платон підкреслює, що справедливі закони – це такі закони, що забезпечують загальне добро усіх громадян. Закони, за Платоном, - це основний засіб вдосконалення людини. Учень і опонент Платона, Аристотель, навпаки, вважав, що людина - це істота політична й лише у політичному спілкуванні завершується її сутнісне формування.

Намагаючись зрозуміти сутність і роль права в житті суспільства, римські юристи звертали увагу на те, що право не обмежується декількома значеннями: по-перше, право означає те, що «завжди є справедливим і добрим» (природне право); по-друге, право – це те, що «корисно всім і багатьом в будь-якій державі» (цивільне право).

У період середньовіччя, під час формування та розквіту абсолютних монархій відбулося прирівнювання права до державної влади. Вважалося, що за умов абсолютного самочинства і самоправства людині краще поступитися своїми правами необмеженому монарху, отримавши натомість від нього захист життя та майна. Поведінка підданих стала жорстко регламентуватися: виникла цензура над життєдіяльністю людини, було встановлено систему обмежень її життєвої активності. Правом стала називатися система державно-нормативних обмежень людської поведінки. В управлінні суспільством бере гору принцип: «усе, що не дозволено, - заборонено».

Середньовічна деформація права породила стан його загального нівелювання. Пізніше мислителі почали усвідомлювати, що оздоровлення суспільства може відбутися тільки на основі звільнення життєдіяльності людей, залучення їх до активної політичної та правової діяльності.

Зокрема, у ХVІІІ ст. такі мислителі, як І. Кант, Ж-Ж. Руссо, Ф. Вольтер, Д. Дідро, Ш. Монтеск’є та інші формують сучасну концепцію лібералізму правової держави. Відроджується гуманістична спрямованість правового світогляду. Видатний мислитель епохи Просвітництва Ш. Монтеск’є вважав, що «духом законів» є раціоналістична природа людини, кожен природний закон залежить від іншого, більш загального закону. До природних законів Ш. Монтеск’є відносить прагнення світу до миру, бажання жити у людському суспільстві та ін. Поєднання доброї волі окремих осіб утворює громадянське суспільство. Позитивним людським законом, за Ш. Монтеск’є, є справедливість. Закони такого суспільства об'єктивно визначаються характерами і властивостями людей цього суспільства, сприйняттям чи ігноруванням ними існуючих законів. Закони одного народу не можуть бути дієвими для іншого [3].

Просвітницька філософія права проголосила, що право має містити не заборони, а визнання індивіда інтелектуально, ціннісно і морально повноцінною особою. За особистістю повинні бути визнані її невід'ємні права. Особистість має відкрито висловлювати все, що думає, вільно розпоряджатися власними можливостями, нести відповідальність перед державою. Проте однаковою мірою і держава відповідальна перед особистістю. Одним із революційних принципів правового світогляду нового часу постає принцип гарантій особистісного розвитку, забезпечення автономності поведінки особи. Самого терміна «правова соціалізація» ще не існувало, але його сутність уже окреслилася.

За таких умов сформувався новий правовий світогляд з урахуванням ідеї волі народів і соціальної справедливості. Право стало трактуватися як усвідомлювана людьми громадянська основа демократичного суспільства, міра соціально допустимої свободи особистості. Нові правові погляди формувалися з урахуванням освітньої, гуманістичної філософії. Затверджувалася нова світоглядна парадигма: відносини у суспільстві можуть регулюватися тільки таким законом, який ґрунтується на «природі людини».

У ХVІІІ–ХІХ ст. з урахуванням нової правової ідеології зароджується спеціалізована галузь соціально-юридичних знань - правова соціологія. Зокрема, ще у відомій роботі Ш. Монтеск’є «Про дух законів» містяться ідеї юридично-соціологічних підходів до аналізу права, оскільки під «духом законів» Ш. Монтеск’є мав на увазі сукупність всіх соціальних, економічних, політичних, історичних, етнічних та інших чинників, які впливають на процес законодавства, визначають особливості забезпечення і характер позитивного права в різних народів та у різних епохах їх соціально-історичного розвитку [3].

До таких чинників він відносить також властивості народу, природу і принципи державного управління, спосіб життя населення, його релігії, традиції і звичаї, конкретні умови й обставини прийняття відповідних законів тощо. Інакше кажучи, Ш. Монтеск'є є фактично засновником першої теоретично сформульованої і науково реалізованої юридично-соціологічної концепції багатофакторного аналізу права. У ХІХ ст. концепцію Ш. Монтеск’є розвив О. Конт, який, спираючись на емпіричні дослідження соціальних процесів і явищ, заснував позитивну філософію і соціологію як науку. Провідну роль у процесі соціалізації він відводив сім’ї, що виконує функцію зберігання й передачі культурної спадщини, оскільки свої соціальні якості й перші правові навички, на думку О. Конта, індивід набуває, насамперед, у родині.