194 Т.С. КоханюкПРО ОКРЕМІ СПОСОБИ ТЛУМАЧЕННЯ ЗАКОНУ: ІСТОРИЧНИЙ РАКУРС

Розглянуто ставлення філософів, правознавців у різні історичні епохи до суті і способів тлумачення норм закону, з’ясовано обумовленість і доцільність такого ставлення.

Ключові слова: коментар, коментування, класифікація тлума­чення, тлумачення закону.

Постановка проблеми. Процес тлумачення закону, із яким тим чи іншим чином пов’язана діяльність кожного правника, насамперед може викликати наукове зацікавлення в аспекті узагальнення особливо­стей його етапів становлення та розвитку. В історії юриспруденції зафіксовано складні періоди становлення тлумачення законодавства, що завжди привертало до себе посилену увагу зі сторони теоретиків права.

На наш погляд, тлумачення законодавства здійснювалось зав­жди, незалежно від реакції на це влади. Проте, у певні періоди історії заборона тлумачення кримінального закону або нехтування можливи­ми роз’ясненнями смислу і змісту норм права негативно впливає на стан кримінально-правової науки, що призвело до згортання діяльності органів державної влади, громадських організацій щодо встановлення змісту норм права, усвідомлення в них волі законодавця. Осмислення історичного досвіду має історичне значення для актуалізації процесів тлумачення закону в сучасних умовах державотворення.

Стан дослідження. Питання тлумачення законодавства, зокрема кримінального закону, у вітчизняній науці теорії держави та права традиційно були предметом дослідження як істориків, так і спеціалістів з сучасного кримінального права. Передусім головна увага приділялася характеристиці етапів становлення тлумачення законону. Значною мірою висвітлено пов’язану з цим проблематику Е. Абдрасуловим, Ю. Власовим, М Шргородським, Ю. Тодикою, О. Черданце

вим. Тематиці істо­ричного ракурсу присвятили публікації О. Бойко, М. Шаргородський, М. Хавронюк. У працях В. Бабкіна, І. Бокової, В. Грищука, В. Макарчука, П. Люблінського висвітлено історичний розвиток деяких способів та видів тлумачення, проте в їхніх обґрунтуваннях не наведено причин, що пород­жували неоднозначне ставлення до тлумачення у різні історичні періоди. На ці питання необхідно шукати відповіді шляхом глибшого аналізу проблеми. Тому нашою метою є аналіз періодів становлення та розвитку поодиноких видів тлумачення та окремих способів тлумачення кримінального закону, зокрема логічного, системного, граматичного тлумачення.

Виклад основних положень. Мало можна знайти таких державних діячів, криміналістів і цивілістів, які б не займалися питаннями тлумачення. З тлумаченням пов’язані будні судової практики. Як необхідно вирішувати справи - за буквою закону чи за змістом (духом) його? Це питання викликає суперечку, яка віками хвилювало не тільки правників, а й широкі верстви населення. На противагу протиправним діям під виглядом тлумачення не­одноразово виникала необхідність точного дотримання закону і заборона його тлумачення. У багатьох країнах мали місце суперечки різноманітних шкіл з питань слідування букві чи змісту закону. Схожі суперечки були, наприклад, в давній Іудеї між прибічниками Гілеля і Шамая, в Римі між сабінінами і прокуліанцями. Причому сабініни дотримувалися старої док­трини - вони не допускали іншого тлумачення закону, крім граматичного, а прокуліанці, керуючись вимогами справедливості і ставлячи розум вище тексту закону, ставили логічне тлумачення вище граматичного. Давнє римське право відстоювало буквальне тлумачення. З часів римських імператорів вже переважає тлумачення за змістом закону [1, с 176-177].

В історії права зафіксовані тривалі періоди, коли держава нега­тивно ставилась до тлумачення судами законів, вбачаючи у цьому засіб для хибного використання закону. Мало місце також чимало випадків прямої заборони тлумачення. У старовину здебільшого зако­нодавець вимагав, щоб у разі неясності чи неповноті законів зверта­лись за роз’ясненням до імператора, царя чи іншої особи, яка очолю­вала державну владу. Так, Юстиніан під час видання Дигест бажав, щоб судді звертались за роз’ясненням до імператора [1, с. 177]. На йо­го погляд, «у цивільному праві усяке визначення небезпечне, тому ма­ло таких, які не можна було б зіпсувати» [2, с. 171].

В окремі аспекти теорії та практики тлумачення в Стародавньому Римі досліджував Е. Абдрасулов, який встановив, що там на юристів мали сильний вплив грецька філософія і риторика. Проводячи аналіз різно­манітних фактів, подій і явищ, які зустрічались в практиці і на основі яких робилися відповідні узагальнення, використовувались зовсім нові прин­ципи підходу до вирішення юридичних проблем, римські юристи глибше і професійніше проникали у суть вирішуваних правом справ, повністю оволодівали швидко наростаючою в обсязі масою зовсім безсистемних норм матеріального права. По суті, коментарі та інтерпретації відомих римських юристів за значенням і юридичною силою прирівнювалися до чинного на той час імператорського законодавства [3, с. 13].

Значне місце в історії правових ідей посідає творчість середньо­вічних юристів. У загальнотеоретичному плані їх діяльність оберталася навколо положень римського права та ідей римських юристів як епіцентру і вихідного пункту для різного роду тлумачень і коментування норм зако­ну. Середньовічні юристи розробили і основи системного тлумачення, оскільки встановлювали норму права в її зв’язку з іншими нормами. Крім того, вони визначили, що істинні знання про зміст однієї норми можуть виступати як аргумент для доказування або спростування якого-небудь положення, що розкривало смисл норми, котра тлумачилася. Застосовую­чи фактично системне тлумачення, глосатори одночасно використовували аналітичний метод диференційованих визначень, який полягав у тому, що відшукувалися значення суперечних термінів до тих пір, поки не встанов­лювався цей термін в іншому місці тексту. За цим терміном вони визнача­ли істинне значення незрозумілого терміну і таким чином викорінювали протиріччя. Після цього глосатори створювали відповідні замітки (глоси), які потім вносили на поля тексту або вставляли між рядками [3, с. 14].

Вже ранні представники буржуазної науки кримінального права висловлювались проти розширювального тлумачення законів й аналогії. Так, іспанський криміналіст Альфонсо де Кастор (1495–1558) заперечував доцільність розширювального тлумачення законів, вважаючи, що пока­рання повинні накладатися на основі вказаного у законі, а ні в якому разі покарання не може бути застосоване за аналогією [1, с. 183].

У ХVІ ст. Т. Мор висунув ряд положень, розвинутих лише у ХVІІІ ст. Монтеск’є і Беккаріа. Мор виступав проти тлумачення законів та відстоював переваги простих законів. Він, зокрема, писав: «Законів у них (утопійців) дуже мало, але для народу з такими закладами досить неба­гатьох. Вони навіть особливо не погоджуються з іншими народами через те, що їм видаються недостатніми чисельні томи законів і тлумачників на них. Самі утопійці вважають у вищому степені несправедливим зв’язу­вати яких-небудь людей такими законами, чисельність яких переважає можливість їх читання, чи темнота - доступність розуміння для всякого. Надалі вони рішуче відмовляються від всіх адвокатів, які хитруючи ве­дуть справи і тлумачать закони. Вони визнають за правило, що кожен веде свою справу сам і передає судді те саме, що збирався розповісти захисникові. У такому випадку легше буде досягнути справедливості, бо говорити буде той, кого ніякий захисник не вчив прикрасам, а під час його розповіді суддя може вміло все оцінити і допомогти більш простодушним людям проти видуманих наклепів хитрунів. В інших народів при такій великій кількості заплутаних законів цього дотримуватись важко, а в утопійців законознавцем є кожен. Зі слів утопійців, всі закони створюються тільки заради того, щоб нагадувати кожному про його обов’язки. Тому більш тонке тлумачення закону вдосконалює небагатьох, бо невелика кількість може осягнути це; при цьому більш простий і доступний зміст законів відкритий для всіх. Крім того, що стосується простого народу, який включає переважну більшість і найбільш потребує розуміння, то для нього все одно - чи зовсім не видавати закону, чи звернути після видання його тлумачення в таке русло, до якого не може досягнути інакше, як за допомо­гою великого розуму і тривалих розсудів. Простий народ з його тугою кмітливістю не в силах досягнути до таких висновків, та і йому життя на це не вистачить, так як воно зайняте у нього здобуттям харчів» [1, с 183-184].

У другій половині XVII ст. англійський філософ Джон Локк сфор­мулював політико-правову теорію розподілу влади, яку творчо розвинув видатний французький просвітитель Ш.-Л. Монтеск’є у своїй праці «Про дух законів», що складається з 31 книги. Зокрема, в одинадцятій книзі він чітко наголосив на тому, що не може бути свободи, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо ж судова влада об’єднається із законодавчою, то, за його словами, життя і свобода грома­дян потраплять в обійми свавілля, бо суддя буде законодавцем, а якщо вона об’єднається із виконавчою, то суддя зможе набути прав гнобителя.

Монтеск’є вважав, що рішення суду за своєю суттю має бути «точним текстом закону». Якби у ньому втілювалися особисті думки судді, то в суспільстві могли б виникнути обов’язки, на які народ не давав своєї згоди. Судді є лише устами, що висловлюють слова закону, «бездушними істотами», які не можуть обмежити силу і суворість за­кону. Питання удосконалення чинних законів належить до компетенції законодавчого корпусу. Владу, що видає закони, Монтеск’є характери­зував як деспотичну, а в деспотичних державах законів немає – суддя сам творить закони. В монархічних державах суддя діє згідно із законом, а там, де його немає, – «шукає дух закону», для республіканської форми правління характерне, на його думку, те, що суддя додержується самої букви закону. Людина, підкреслював він, перестає бути громадянином, якщо можна буде тлумачити закон проти неї у тих випадках, коли зачіпаються її життєві інтереси, честь і майно [4, с. 417].

Представники ж суб’єктивного напряму в теорії тлумачення визнають, що інтерпретатор повинен встановити «волю», або «думку», або «наміри» (ціль) чи точку зору і т.п. законодавця, оскільки ці психічні стани, вираженням яких є норма що тлумачиться, складають її значення. Вбачається, таким чином можна хоча б в теорії, забезпечи­ти максимальну стабільність права, бо переживання законодавця є та­ким психологічним фактором, який закінчується актом встановлення і надалі вже не змінюються. Якщо на цьому базується значення норми, то завданням інтерпретатора є точний і глибокий аналіз цього історичного фактору, а норма права як її вираження має незмінне зна­чення. Але поряд з позитивними намірами теоретиків права тенденція до відступу від буржуазної законності на користь класовим інтересам буржуазії наступила одразу після її приходу до влади [5, с. 9].

Щодо надання переваги, чи то встановленню «духу закону», чи «волі», «думки» і т.п. законодавця у разі тлумачення, то доволі чітке формулювання цьому тлумаченню дав Савіньї, положення якого до цього часу є керівними в теорії права. Він встановив чотири види доктринального тлумачення: граматичне, логічне, історичне і системне. Перше має на меті встановлення слів законодавця, друге – смисл нор­ми, логічний зв’язок окремих висловів між собою. Історичне тлума­чення має своїм предметом встановлення тих історичних умов, заради регулювання яких було видано правило закону. Нарешті, тлумачення системне встановлює внутрішній зв’язок окремих правових положень і інститутів та їх відношення до цілого. Пізніше правники спростили класифікацію Савіньї, зберігши тільки граматичне і логічне тлумачен­ня; останній вид інколи називали також системним [6, с. 108].