На основі аналізу різних теорій комунікації у контексті функціо­нування права стверджується, що право є однією з комунікативних мо­делей соціокультурного простору, в якій відтворено впорядкований тип відносин соціальних суб’єктів у межах цього простору.

Ключові слова: комунікація, модель, право, правова комунікація.

Постановка проблеми. Право, будучи інформаційною моделлю правової реальності, виконує низку функцій, однією з основних серед яких є комунікативна. Власне про комунікативність права, що полягає у повідомленні учасників суспільного життя про державно-владну во­лю, забезпечення можливості їхнього ознайомлення з цією волею то­що, є чимало наукових досліджень. Ми ж звернемо увагу на моделяційний (модельний) аспект комунікативності права, точніше на право як комунікативну модель соціонормативного простору.

Стан дослідження. Проблеми моделювання та моделей неодно­разово ставали предметом наукового дослідження. Так, особливості побудови моделей та використання моделювання в наукових дослід­женнях і навчальному процесі висвітлено в працях С.І. Архангель­ського, В.І. Загвязінського, В.І. Михєєва, К.Є. Морозова, Ю.М. Плотинського, І.Б. Новіка, А.І. Уємова, Я.М. Фридмана та інших. До проблем моделювання інтерес проявляли періодично, і насамперед це було пов’язано зі ставленням у суспільстві до природничих наук (адже саме вивчення у цій сфері потребує унаочнення досліджуваних об’єктів). Натомість моделювання у сфері суспільних наук, у тому числі в юриспруденції, передбачає використання інформаційних (описових) моделей. Інформативний аспект, зі свого боку, передбачає кому­нікацію як процес його реалізації, що також було предметом вивчення багатьох науковців, до того ж більше в суспільних, аніж у природни­чих н

Виклад основних положень. Один із відомих теоретиків комунікації Г. Почепцов розрізняє три типи моделей комунікації: соціологічні, психологічні й семіотичні. Зокрема до перших двох він зачисляє: двоступеневу модель комунікації, яка відстоює пріоритет міжособистісної комунікації над масовою у намаганні переконати аудиторію, тут перший ступінь - передача інформації, другий - пере­дача впливу окремих особ під час обговорення отиманої інформації у локальних групах [1, с 45] (право у цьому випадку є моделлю комунікації, що забезпечує масовий вплив через попередній вплив на правників-професіоналів, які, зі свого боку, демонструють доцільність правомірності й небезпеку протиправності); спіраль мовчання -теорію, яку розвинула Е. Ноель-Нойман і суть якої полягає у можливості маніпуляції громадською думкою за допомогою надання слова меншості замість більшості, що створює відчуття «почутості» середньостатистичного громадянина [1, с 46] (принцип всезагальності, на якому базується право у процесі моделювання правовідносин, забезпечує гарантію захищеності незалежно від статі, віку, соціального статусу тощо); дифузну теорію, пов’язану з іменем Е. Роджерса, який вважає, що не треба прагнути переконати одразу все суспільство, на­самперед, треба постаратися переконати критичні п’ять відсотків, а далі вже спрацює принцип поширюваності (дифузії) [1, с 47-49] (на нашу думку, ця теорія схожа з двоступеневою з тією лише різницею, що в ній чисельно конкретизується реципієнт першого рівня комунікації, і в цьому зрізі ми не можемо розглядати право як комунікативну модель, бо визначити навіть приблизну кількість пер­ших право-сприймачів практично неможливо: правові питання цікавлять не тільки правників-професіоналів, а й тих, кого вони стосу­ються в конкретних право-випадках, або науковців відповідної сфери, або тих, хто вивчає право як таке); теорію структури новини, яку розкрив Т.А. ван Дейк з точки зору уявлень проідеологію: ідеологія є коплексним когнтивним підходом, що контролює освіту, трансформацію і застосування інших соціальних когніцій [1, с. 50–52] (у нашому контексті правова комунікація є пізнавальним (когнітивним) процесом, що здійснюється із задіянням правосвідомості, правового світогляду, досвіду, правових звичаїв і традицій як репрезентативних проявів по­передньо змодельованого у праві); теорію метафори, суть якої Дж. Лакофф і М. Джонсон вбачають у використанні метафоричної мо­ви під час опрацювання інформації людиною, що сприяє спрощеності сприйняття [1, с. 53–54] (хоча мова права як моделі комунікації, на перший погляд, абсолютно не може бути метафоричною, ми схильні вважати, що термінологічність мови права є не чим іншим, як своєрідною правовою метафорою, яку використовують для увиразнен­ня когнітивних процесів у право-сприймача).

Однак нас більше цікавлять семіотичні моделі комунікації, що дають змогу розглядати право як інформаційну комунікативну модель правової дійсності. Тому проаналізуємо їх детальніше.

Логіко-пізнавальна процедура визначення комунікативної функ­ціональності права ґрунтується на визначенні характерних особливо­стей цього процесу. Функціональність комунікації загалом добре опи­сана в одній із найвідоміших семіотичних моделей комунікації – моделі Р. Якобсона [2]. Однак стосовно права з-поміж шести основних функцій, які виділив цей учений (емотивна, конативна, фатична, мета-мовна, поетична та референтативна), найбільш відповідною є остання. Саме референтативна функція (або, як її ще називає сам автор, денота­тивна, когнітивна) зорієнтована на контекст і передбачає посилання на суб’єкт і об’єкт, про який ідеться у повідомленні. Тобто право є такою комунікативною моделлю, яка між основними дійовими особами правової комунікації (законодавець – право-сприймач) передбачає наявність «закодованого» юридичною мовою повідомлення з обов’яз­ковим урахуванням контексту сприйняття (як об’єктивного – правово­го оточення, так і суб’єктивного – правової свідомості).

Інший відомий дослідник семіотики комунікації Ю. Лотман вважав модель Р. Якобсона надто абстрактною, наголошуючи на малоймовірності однакових кодів у комунікантів. Особливо це стосується сфери правовідносин, що передбачає наявність кардиналь­но протилежних позицій право-творця і право-сприймача (у випадку протиправної поведінки). Тут радше йдеться не так про модель права, як про її сприйняття, на що власне й розрахована правова комунікація.

Однак, коли модель комунікації Ю. Лотмана базується на неодно­значності як визначальній характеристиці тексту, то комунікативна модель правовідносин, навпаки, має вирізнятися однозначністю. При цьому, вважаємо, необхідно акцентувати, що мова права вирізняється абсолютною функціональністю, зорієнтованою виключно на сферу правовідносин. А вже будучи вираженим такою функціональною, уніфікованою мовою, право стає «невідворотно антикритичним і антидіалектичним, завдяки чому операціональна (діяльнісна. - О.Б.) та біхевіористська (поведінкова. - О.Б.) раціональність у ньому поглинає трансцендентні, негативні й опозиційні елементи розуму» [3, с 132]. Отже, мова права як моделі забезпечує переконаність у його непогрішності, відсутності хиб і вад, унеможливлює будь-яку полеміку щодо висловлених у ньому право-вимог, що сприяє стабілізації діяльнісної та поведінкової рефлексії правового оточення соціальним суб’єктом. До того ж, Ю. Лотман вважав, що культура продукує безліч кодів залежно від сфери їх застосування. На основі цього постулату він вирізняв первинні та вторинні моделяційні системи. Первинна систе­ма - це сама мова, мовлення, а вторинні - література, кіно театр та інше [4, с 5-7]. Відповідно до цього право є похідною, вторинною моделяційною системою культури того народу, поведінку якого воно регламентує. Розглядаючи соціонармативний простір як комуніка­тивний механізм, право слід сприймати як комунікативну модель його відображення.

Ще однією цікавою позицією в контексті семіотичного вивчен­ня права як комунікативної моделі є теорія У. Еко, зокрема те у цій,що стосується дослідження комунікації в рамках масової культури. Його основний постулат полягає в тому, що тексти масової культури написані одночасно як автором, так і читачем [5]. Право якраз можна вважати таким текстом, адже його творцями є не тільки безпосередні автори норм права, закріплених у нормативно-правових актах, а й весь народ (за конституцією демократичних держав) як прототип описаного у праві та як об’єкт його регулятивної сили, тобто право є комунікативною моделлю масової культури.

Усе це потребує розгляду дієвості правових норм, їх взаємодії з суб’єктами права та соціонормативним простором в узагальненому, типологічному вигляді. Фактично це означає опис усієї сукупності можливих право-ситуацій у максимально стислій формі, тобто ство­рення своєрідної моделі, що передбачала б усю повноту правовідносин з позицій державно-владного веління у формі інформативного повідомлення. Однак комунікація передбачає не тільки передачу інформації, а й зворотну реакцію: розуміння, сприйняття і виконання відповідних дій, що засвідчують порозуміння (в даному випадку правопорозуміння).

Залежно від того, чи беруть на себе провідну роль у координації діяльності соціальних суб’єктів ілокутивні зусилля (спрямовані на право-порозуміння) чи цілераціонально чинні перлокутивні аспекти (зорієнтовані на право-вплив), модель правового мовлення постає у різноманітних «констеляціях». До речі, констеляція – термін, запози­чений з астрології, означає взаємне розташування небесних світил, що служить основою для ненаукових астрологічних пророцтв [6, с. 354]; в адаптованому до нашого контексту розумінні це добре організована матриця асоціацій, ідей, образів, ефектів та іншого [7, с. 449].

Право є компонентом соціуму (виникає з нього і залежить від нього) і водночас керує цим соціумом (стоїть над ним і є визначальним у ньому) – такою є двоїста констеляція правовідносин у суспільстві, що є еміпричним виміром соціонормативного простору. Сутність, код, семантична і семіотична (модельна) констеляція правових відносин є чіткою проекцією асоціативних зв’язків між правовою реальністю та сприйняттям і відтворенням її у правових нормах. Тобто право слід розглядати як модель правової комунікації, зорієнтованої на форму­вання певної поведінки соціального суб’єкта в умовах правової реальності. У цьому контексті право і правову поведінку (як діяльнісне опредметнення його парадигми) слід визнати основними чинниками правової комунікації. Ідеально створена модель організації між-суб’єктної правової комунікації дає підстави сподіватися на таку ж ідеальну її реалізацію у правовій дійсності через розуміння (герменев­тику) та рефлексивну інтерпретацію (вербальний біхевіоризм) право­вого оточення соціальним суб’єктом. Адже право тлумачать як певний тип (модель) правового мовлення, розрахований на комунікацію та отримання відповідного комунікативного результату (підпорядкування висловленому), що дає підстави вважати право вербальним регулято­ром правової поведінки соціального суб’єкта.

Тут можемо говорити про встановлення так званого закону правової комунікації: не лише реєстрація фактів правових відносин, а й опрацювання цього матеріалу і виявлення сталих зв’язків між цими фактами, що забезпечує акумуляцію вербалізованих (омовлених) пра-во-випадків, право-ситуацій, право-вчинків, право-фактів, право-явищ тощо, а також на основі сформованого ціннісно-орієнтаційного правового світогляду сприяє продукуванню прийнятних для конкретних право-умов дій, тобто правомірної поведінки [3, с 10-11].