Цікавим для вивчення комунікативної модельності права є підхід до праворозуміння С. Максимова. Аналізуючи некласичні концепції природного права, він трактує проблему філософського обґрунтування права через його закоріненість у людському бутті, тоб­то подає право як результат «внутрішнього світу» людини, яка є учас­ником правового спілкування (комунікації) [8, с 115]. Отже, і в цьому контексті право є комунікативною моделлю, що передає внутрішні прагнення та інтереси людини з орієнтацією на порозуміння з праг­неннями та інтересами інших соціальних суб’єктів.

Антропно-психологічний момент залучив до праворозуміння також А. Козловський, який наголошує, що сьогодні право трактується передусім як право людини, тому воно має спрямовуватися на неї, прагнути організувати її поведінку через вплив на її свідомість, волю, почуття [9, с 157-158]. Беручи за основу міркування цього вченого, що психологія - це механізм адаптації людини до вимог права і водно­час що саме право породжується психологією [9, с 158], можна стверджувати, що право є наслідком психологічних зусиль право-творців, втіленням їхніх взємоузгоджених правових прагнень і велінь, а отже, і психологічним концентратом організаційних та координа­ційних норм і вимог. У цьому контексті право є комунікативною мо­деллю оптимізації регулятивно-правових механізмів поведінки соціа­льних суб’єктів.

Один із найвидатніших філософів сучасності П. Рікер, який при­святив свої праці питанням філософії права, взаємозв’язку моралі, права і політики, визначає ґенезу уявлень про справедливе і несправедливе через первинне входження людини у сферу права з обуренням несправед­ливістю. Розвиваючи філософію Рікера, в якій «право могло би бути ви­значеним у своїй ненасильницькій специфічності» [10, с 21], можемо вважати, що право є комунікативною моделлю вирішення правових конфліктів засобами вербального впливу, що здатний реалізуватися у по­зитивну маніпуляцію правовими діями право-суб’єктів, визначаючи межі дозволеності, правоприйнятності шляхом «ненасильництва».

Беручи за основу типологію чотирьох форм раціональності К.-О. Апеля, згідно з якою кожна наступна форма обґрунтовує попе­редню (а не навпаки) - наукову, технологічну, герменевтичну та етич­ну раціональності [11, с 72-74], - а також те, що Апелева етика базується на засадах тлумачення поняття «комунікація», можна сказати, що комунікативна раціональність містить і герменевтичну, і етичну раціональності. Право у цьому контексті є власне тією комунікативною раціональністю, яка здійснила поворот від опису звичайних процесів комунікації до їх нормативної орієнтації в умовах ідеальної комуні­кативної ситуації. Право є комунікативною моделлю переходу від герменевтичної (сприйнятої) до етичної (відтвореної) раціональності.

Розвиваючи позицію Г. Андрєєвої, одного з дослідників міжособистісного сприйняття, щодо вміння налагоджувати міжособистісну суміс­ність [12], вважаємо право, крім усього іншого, моделлю набуття навиків правової комунікації для забезпечення стабілізації вербальних і невербальних (діяльнісних) міжособистісних взаємовідносин через коорди­націю поведінки кожного окремого члена колективу за допомогою норма­тивного визначення правових пріоритетів.

Надзвичайно цікавою і цінною в контексті нашого дослідження, з огляду на ефективність запропонованих комунікаційних технологій, є позиція А. Звєринцева, який подає розгорнутий аналіз комуні­кативної політики і стратегії, узагальнює зарубіжний досвід комуніка­ційного забезпечення діяльності організацій, дає відповідні рекомен­дації [13]. Згідно з положеннями цього теоретика, право можна тракту­вати як різновид (модель) соціальної інформації, що реалізується у процесі правової комунікації; діяльність людини як суб’єкта право­відносин – це джерело виникнення такої моделі, що покликане регу­лювати цю діяльність. Така циклічність правової комунікації відтворює психофізіологічну єдність правової основи соціальної сутності людини і забезпечує цілісність правової системи.

Процес сприйняття правових норм їхніми реципієнтами (право-приймачами) можна вважати комунікативно-дидактичним, оскільки ефек­тивність правової комунікації полягає власне у пізнавальному й дидак­тичному впливі права. Ця операція можлива за умови подачі право-норми дефінітивною мовою. У цьому розумінні дефініція виступає певною мо­деллю. Адже дефініція як результат визначення поняття ототожнює отри­мання, фіксацію, збереження та переробку інформації засобами встанов­лених наукою мислених знакових виразів. Правові (юридичні) дефініції – це стислі логічні визначення, що містять у собі найсуттєвіші ознаки по­няття, яке визначають. За їх допомогою встановлюються, розпізнаються певні правові категорії, розкривається, характеризується й формулюється їхня суть. Втілені в тексти нормативно-правових актів поняття створюють належні умови для однозначного сприйняття і тлумачення правових норм, вони є дороговказом у правозастосовній практиці. При цьому слід зауважити, що існують різні поняття, як і різні способи їх формулювання, які можна поділити на ті, що містяться у нормативних приписах («поняття права»), й ті, що вживаються у юридичній науці («поняття науки права») [14]. Визначеність термінів, дефінітивність права - необхідна умова точ­ного і чіткого розуміння нормативного тексту, підвищення юридичної культури нормотворчості й ефективності її відтворення у правосвідомості та правовій поведінці. У цьому значенні дефінітивність права виступає доказом його моделяційної основи в регулюванні правовідносин.

Крім зазначених вище, корисною в контексті поставленої нами ме­ти є також логіко-тезаурусна концепція інтелектуальної комунікації, яка спирається у своїх висновках на семантичні теорії інформації Ю.А. Шрейдера [15, с. 39–40]. Вибір цієї концепції як такої, що пояснює спроектовані право-ситуації в процесі визначення будь-якого терміно-поняття, доцільний тому, що, по-перше, сам процес формування поняття та один із його етапів - визначення - можна інтерпретувати як взаємодію тезаурусів (слів із певної сфери життєдіяльності, наприклад, юриспру­денції, що взаємопов’язані тематично і семантично [7, с 1234]) або ідіолектів (елементів індивідуальної мови [7, с 394]), під час якої ті змінюються; по-друге, визначення встановлює та окреслює межі поняття, його зміст і обсяг [16, с 83-84]. У поняття входить словесно-знакова фор­ма (у вигляді дефініції), яка є складовим елементом тезаурусу; ідіолекти при цьому враховуються на рівні мовних навиків індивідуумів, які причетні до правотворчості як процесу вербального моделювання всіх імовірних варіантів правовідносин.

Застосування на практиці тезаурусу у широкому значенні передбачає виділення в його структурі логічної та дилогічної частин. У його логічну складову входять: а) регулярний метод - алгоритм аналізу повідомлень (логічні правила висновку, оператори введень до розгляду нових предметів та формування нових понять, правила ви­значення і т.д.), який дозволяє їх встановити та перебудувати дилогічну частину тезаурусу; б) апарат, який породжує граматику, забезпечує здатність розуміти та граматично правильно будувати, ге­нерувати повідомлення. Дилогічну частину тезаурусу становлять: а) кількість понять (термінів); б) різноманітність ознак; в) мисленнєві відношення, які діють між поняттями та ознаками [16, с 84]. Таким чином, в узагальненому розумінні тезаурус є системою знань про «навколишнє середовище», що відображені мовленнєвими засобами.

В інтелектуально-комунікативному процесі сприйняття та зас­воєння правового повідомлення передбачається зміна тезаурусу (формування індивідуального тезаурусу на рівні правосвідомості через розшифрування моделі право-норми). Враховуючи це, логічно завер­шена (хоча б відносно) частина сприйнятих знань про право проявля­ється у вигляді особливої форми спілкування правових тезаурусів. Та­ка процедура, що включена в акт правової комунікації щодо формування знакового виразу право-норми, накладає певні умови на функціонування взаємодіючих правових тезаурусів. Виконання такої процедури є необхідною похідною досягнення дефініцією мети в комунікативно-дидактичному процесі [17, с. 82–84], яким власне і є процес право-сприйняття (засвоєння право-норм, тобто вивчення їх).

По-перше, тезаурус того, хто навчає (в нашому випадку право як сукупність правил належної або бажаної поведінки), і тезаурус того, хто вчиться (право-сприймач) мають володіти взаємопов’язаними логічними частинами тобто: а) володіти однією мовою; б) мати однакові апарати певної галузі граматики; в) використовувати єдиний алгоритм аналізу правового повідомлення тощо. За визначенням Ю.А. Шрейдера [15], вони повинні характеризуватися однаковим по­рядком складності, інакше комуніканти не зрозуміють один одного або сприйняття повідомлення буде спотвореним. Тобто вони мають володіти одними семіотичними системами (знаками, символами, зна­ченнями), щоб «коди», закладені у правове повідомлення, були належ­но розкриті в процесі «декодування», прочитання правової норми.

По-друге, тезауруси права і право-сприймача повинні мати за­гальну дилогічну частину, іншими словами, бути множинами, які пе­ретинаються. В іншому випадку право-сприймач перебуватиме в такій знаковій ситуації, в якій зміст знакових виразів, що входять у право, будуть йому не відомі; або ж, якщо адресант і адресат перебувають в універсальній множині, тобто вони рівнозначні, то комуніканти нічого нового (в значенні семантичної інформації) повідомити (а отже, і сприйняти) не зможуть.

По-третє, в процесі введення нового терміну (правового понят­тя) в тезаурус право-сприймача уточнюється значення (зміст) уже на­явних терміно-понять, і внаслідок взаємодії тезаурусів права і право-сприймача в останнього виникають нові мисленнєві зв’язки. У такому випадку роль права зводиться до оформлення, впорядкування встанов­лених мисленнєвих зв’язків вербальних знаків і символів відповідно до пропонованої моделі (право-норми).

По-четверте, необхідно, щоб у тезаурусі права в момент кому­нікативного процесу вже існувало мисленнєве відношення між новим терміно-поняттям і вже наявними нормативними поняттями (щоб вони не суперечили одне одному).

Різноманітність функціонального та видового визначення по­нять у комунікативно-дидактичному процесі дає можливість логіко-пізнавальну процедуру привести до чотирьох основних варіантів знакової ситуації [16, с 85.]. В адаптованій до нашої теми формі ці ситуації виглядатимуть так: 1) визначення з’ясовує сутність реального або ідеального об’єкту (виокремлюють тип певних правовідносин); 2) визначення уточнює сутність реального або ідеального об’єкту (ви­значають типові ознаки правовідносин); 3) засобом визначення вво­диться новий термін як скорочення відомого знакового виразу (форму­люють певне терміно-поняття як концентрований відповідник усіх типологічних хараткеристик правовідносин); 4) визначення роз’яснює або уточнює вже введений раніше термін (дають чітке пояснення вве­деного терміно-поняття через тлумачення у процесі право-реалізації).

Характеризуючи комунікацію права та право-сприймача, необ­хідно зазначити, що введення правових дефініцій у правове поле як певне функціональне середовище відбувається в результаті комунікативної (словесно-знакової) діяльності правотворця, а засвоєння дефініцій право-сприймачем - у результаті його розумової та мнемонічної (відтворюваної через пам’ять) діяльності, якій передує предметно-практична діяльність (набуття досвіду, формування правового світогляду та інше), що сприяє з’ясуванню ознак право-норми власне як комунікативної моделі.