Автор анализирует различные типы и виды правопонимания в контексте истори­ческой ретроспективы его возникновения, функционирования в различных пространст­венно-временных пределах.

Author analise different types and forms legal understanding in historical contex of its emergence and functioning indifferent boundaries.

Україна переживає період радикальних перетворень практично усіх сфер жит­тя суспільства. Збереження і подальше поглиблення курсу на реформування суспільства - об'єктивно необхідна і єдина можлива умова демократичного роз­витку нашої країни, перетворення її на економічно розвинену і процвітаючу дер­жаву. Ці процеси вимагають якісних змін у системі нормативного регулювання. Соціально-нормативне регулювання, зумовлене змістом і закономірностями суспільного життя, в концентрованому вигляді виражає об'єктивну потребу будь-якого суспільства у впорядкуванні дій і взаємовідносин його членів, підпорядку­вання їх соціально необхідним правилам. Тим самим нормативне регулювання виступає як могутній чинник свідомого і цілеспрямованого впливу на спосіб і форми життєдіяльності людей.

Реальний ефект реформування України виявляється у наявності соціальних регуляторів, що виступають у ролі інструментів узгодження суперечливих суспільних відносин, що припускає використання всіх елементів системи норма­тивного регулювання.

Основу життєдіяльності суспільства становлять влада і соціальні норми. Відо­мо, що спочатку влада була суспільною і не виділялася з суспільства, а соціальне регулювання було засноване на мононормах. Сучасний стан суспільства - це дер­жавно організована влада і її інструмент - право. Водночас, за відносної са­мостійно

Теоретичною основою дослідження проблеми сутності та значення права ста­ли праці відомих вчених. Вагомий внесок у розроблену цих проблем зробили С. Алексеев, А. Вєнгеров, А. Заєць, О. Зайчук, Д. Керімов, С. Кечек'ян, С. Кома­ров, В. Копєйчиков, О. Копиленко, В. Лазарев, М. Марченко, С. Муромцев, Н. Оніщенко, А. Піголкін, П. Рабінович, Ю. Тихомиров, Є. Трубецький, В. Хропа-нюк, О. Черданцев, Ю. Шемшученко, О. Ященко та ін.

Право, як і держава, належить до числа не тільки найважливіших, а й найс­кладніших суспільних явищ. Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль у житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не ви­черпується одним значенням. З розвитком суспільства і держави у людей, природ­но, мінялося і уявлення про право. З'явилося безліч різних правових ідей, теорій, думок. Проте початкові основи, закладені римськими юристами, особливо в такій галузі права, як цивільне, хоча і в модернізованому вигляді, але збереглися. Насамперед це стосується таких правових інститутів, як власність, спадкоємство, купівля-продаж тощо.

Слід зазначити, що багато інститутів римського права як своєрідне першодже­рело постійно використовувалися і продовжують використовуватися при розробці цивільних кодексів та інших нормативно-правових актів і в інших країнах. Подібний вплив римського права на правові системи багатьох країн, сприйняття останніми найважливіших його принципів та інститутів, назване в юридичній літературі рецепцією римського права, значною мірою позначилося на характері та змісті цих систем, а також на розумінні самого права.

Повною мірою зберегли свою значущість і актуальність, наприклад, положен­ня, сформульовані давньоримськими і давньогрецькими юристами про нерозрив­ний зв'язок права і справедливості, права і добра.

Як «регулююча норма політичного спілкування», право, як відзначав Арісто-тель, повинно служити «критерієм справедливості». Для того, щоб знати, що та­ке право, писав давньоримський юрист Ульпіан, потрібно зрозуміти, з чим, з яки­ми явищами воно зв'язано і звідки воно походить. Потрібно пам'ятати, насампе­ред, що «воно одержало свою назву від justitia - правда, справедливість», що пра­во є «мистецтво добра», «рівності і справедливості»1.

Аналіз питання загальнолюдських засад права був розпочатий ідеєю про те, що ці засади пов'язані із внутрішнім світом людини, що уявляє себе причетною до вічних цінностей. Право своєю метасоціальністю безпосередньо пов'язано з людським буттям, проблемою природних прав, вини, навіть сенсу життя - через право людина творить світ, усвідомлює своє високе духовне покликання - гар­монізацію соціального буття.

Безсумнівно, право створюється на засадах культури, є її відображенням, має історичний характер2. М. Бердяев вважав, що «правовий і політичний прогрес є не що інше, як здійснення і гарантування природного права, яке не потребує ніякої історичної санкції, оскільки це право є безпосереднім виразом морального закону, даного до будь-якого досвіду»3. Людська історія розвивається прогресив­но, люди неухильно прямують із несвободи до свободи, із хаосу до впорядкова­ного соціального буття, несправедливі суспільні відносини поступово стають справедливішими, такими, що відображають формальну рівність у соціумі. Вод­ночас це шлях розвитку й удосконалення права і людей як правових істот. Генеза права здійснюється в контексті загальнокультурного розвитку людства.

Йдеться про те, що право, як і держава, виникає під впливом економічних, політичних, соціальних та інших процесів. У первісних суспільствах існували звичаї чи мононорми. Під мононормою розуміли синкретизм соціальних норм, тобто єдність релігійних, моральних, правових норм. Ідею монокорми можна віднайти у вітчизняних дореволюційних правознавців. Так, М. Коркунов писав: «Спочатку право, мораль, релігія, гідність - усе це об'єднувалося разом»4.

Ще Арістотель підкреслив, що завершеного політичного і правового розвитку досягни лише греки, інші ж народи залишилися варварами5.

Г. Гегель стверджував, що історія людства розвивається від несвободи до сво­боди, тобто від неправового стану до правового. Він писав, що східні деспотії зна­ють лише одну вільну людину - деспота. Римська доба дає нам свідчення свобо­ди цілого суспільного прошарку, а прусська дійсність постає як кульмінація роз­витку права як інституції6.

На думку Г. Єллінека «право - об'єктивне, це умови збереження суспільства, оскільки вони залежать від людської волі»7.

П. Сорокін під правом розумів: 1) сукупність правил поведінки, що вказують на бажану поведінку шляхом поділу прав та обов'язків; 2) такі правила чи норми, що знаходяться у психіці людини у вигляді правових переконань з поділом на права та обов'язки, які закріплені за тими чи іншими особами в різних ситуаціях; 3) ці правові переконання реалізуються чи об'єктивуються в різних видах і фор­мах. Зокрема, вони об'єктивуються у правових усних судженнях; правових обря­дах та писаних законах; поведінці та вчинках людей; всій соціально-політичній організації суспільства і у його окремих інститутах та установах8.

О. Ященко сформулював таке визначення права: «Право є сукупністю діючих у суспільстві в результаті колективно-психологічного переживання членами суспільства і примусової реалізації органами влади норм поведінки, що встанов­люють рівновагу між інтересами особистої свободи і суспільного блага»9.

Проблема визначення поняття права цікавила мислителів усіх часів. Так, на­прикінці XVIII ст. основоположник німецької класичної філософії І. Кант зазна­чав, що «юристи все ще шукають визначення права». Відтоді минуло понад два століття. Написано тисячі праць з питань праворозуміння. Але й на сьогодні не­має однозначної відповіді на запитання: що є право?

При цьому питання, власне, полягає не у конструюванні єдиного визначення поняття «право». Завадою на цьому шляху були і є різні погляди різних авторів на властивості й ознаки даного поняття. Ключовою проблемою у зв'язку з цим є теоретичне обгрунтування загальноприйнятих підходів до розуміння сутності пра­ва насамперед з огляду на його практичне значення10.

Слід підкреслити, що і на сьогодні однією з важливих проблем юриспруденції залишається визначення поняття і сутності права в контексті перспективного роз­витку. Ми можемо констатувати наявність саме методологічної проблеми, вирішення якої задасть вектор розвитку всієї правової системи. Це зумовлює про­блему футурології в праві, тобто прогнозування бажаних та очікуваних наслідків розвитку права в контексті взаємодії соціальних систем. Відхід від марксизму-ленінізму як глобальної метатеорії, що пояснювала із значною часткою вірогідності сутність та напрями розвитку соціальних процесів, привів до певно­го теоретико-методологічного вакууму, коли нова метатеорія просто відсутня або формулюється через заперечення марксизму і апологетику лібералізму, що одер­жав конституційне закріплення.

Найефективнішим, а отже, найприйнятнішим засобом подолання негативних наслідків множинності та суперечності у визначенні права і підходів до нього є виділення його найважливіших ознак. У сучасній загальній теорії права існує значна кількість визначень права, кожне з яких, як правило, акцентує увагу на одній або декількох аспектах прояву права в соціальному житті. Багатовимірність категорії права і систем, що визначають його сутність (політика, економіка, мо­раль, релігія тощо), перешкоджає формулюванню єдиного визначення права. Кожне визначення права відповідає певній школі дослідження сутності права і містить вказівку на спосіб вирішення сутнісних проблем.

Для визначення поняття права важливим є системний аспект. Право - це не проста сукупність правових норм, а сукупність, побудована на засадах системи. Цій системі об'єктивно властиві, з одного боку, єдність та узгодженість, а з іншо­го - поділ (диференціація) на відносно самостійні структурні елементи: норми права, правові інститути, галузі права тощо.

Системний підхід до розуміння права є панівним в юридичній науці. Але ма­ли і мають місце розбіжності на диференційному рівні. Зокрема, в СРСР у другій половині XX ст. було запропоновано розуміння радянського права у вузькому і широкому значеннях. В основу вузьконормативного підходу була покладена кла­сична формула, відповідно до якої право є системою норм, встановлених або санкціонованих державою.

Прихильники широкого підходу пропонували до поняття права поряд з право­вими нормами включити у різних варіаціях і такі правові категорії, як правовідно­сини, правові принципи, правосвідомість11.

Рецидиви тодішньої полеміки позначаються й нині. Причому не тільки на рівні теорії, а й практики. Наприклад, у рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про відповідність Конституції України положень статті 69 Кримінально­го кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) ска­зано, що «право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї то­що, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства».

Широкий підхід до визначення права зумовлений намаганнями фахівців підійти до розкриття сутності права як багатогранного явища, не тільки у статиці, а й динаміці, під кутом зору визначення його ефективності в процесі реалізації. І це закономірно. Слід тільки враховувати, що правові принципи і правосвідомість є важливими, але вторинними, похідними від права у його нормативному ро­зумінні категоріями. Що ж стосується норм моралі, традицій та звичаїв, то вони виступають самостійними соціальними регуляторами суспільних відносин, тісно пов'язаними з правом, але не тотожними йому, оскільки їм не властива риса за­гальнообов'язковості та державного примусу.