доктор юридичних наук, професор ОРЛОВ Ю.Ю., доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

доктор юридичних наук, професор (Київський національний університет внутрішніх справ)

Одним із прогресивних і продуктивних методів сучасної науки є синергетика. Термін «синергетика» (від грецького synergetikos – спільний, той, що діє узгоджено) був запропонований німецьким вченим Германом Хакеном, який розумів під ним науковий метод, що дозволяє пояснювати механізм «спонтанного» виникнення структур у складній системі внаслідок взаємодії між її елементами.

Великий енциклопедичний словник визначає синергетику як науковий напрям, що вивчає зв’язки між елементами структури (підсистемами), які утворюються у відкритих системах (фізико-хімічних, біологічних, соціальних, психологічних, технічних) завдяки інтенсивному (потоковому) обміну речовиною й енергією з навколишнім середовищем у нерівноважних умовах. В таких системах спостерігається узгоджена поведінка підсистем, в результаті чого зростає ступінь їхньої впорядкованості, тобто зменшується ентропія [1, с. 351]. Цей процес має природничо-наукову природу і позначається терміном «самоорганізація».

В становлення синергетики як наукового методу опису процесів самоорганізації в складних системах істотний внесок зробили Р. Том, Е.К. Зеєман, Т. Постон, В.І. Арнольд (теорія катастроф), Г. Хакен, А. Пуанкаре, З. Гроссман, С. Томе, Б. Мандельброт (теорія хаосу), І. Пригожин, П. Глансдорф, А. Гірер, Г. Мейнхардт, І. Стенгерс (теорія дисипативних структур), Д.І. Трубецков, Д.С. Чернавський (нелінійна динаміка) та інші вчені. Теоретичну основу синергетики складають терм

Синергетика як метод пізнання, що одержав осмислення на філософському рівні, пропонує принципово нові підходи до пізнання дійсності. Від застосування синергетики вчені вправі очікувати істотного позитивного ефекту у вигляді нових наукових теорій в різних галузях людського знання, що мають пояснити механізм виникнення й розвитку різноманітних явищ у матеріальному світі й світі ідей. Саме синергетика здатна запропонувати нові відповіді на «споконвічні» питання філософії про взаємозв'язок матеріального та ідеального, про причини виникнення і форми існування матерії, про єдність природи мікро-, макро- і мегасвіту, про механізми виникнення життя й розуму, про межі пізнання, про напрями розвитку соціуму та ін.

Істотна відмінність синергетики від інших традиційних методів наукового пізнання полягає в тому, що вона, вивчаючи складні системні утворення, досліджує при цьому не сутність складових частин (елементів) цих систем (що є змістом «класичного» наукового аналізу), але насамперед – характер системних зв’язків між цими елементами. Такий підхід дає незвичайні результати, головним з яких, очевидно, є відкриття універсальних закономірностей, які однаково властиві всім системним утворенням незалежно від рівня складності елементів, що їх складають: фізичним, хімічним, біологічним, екологічним, психологічним, соціальним, технічним. Така універсальність, ізоморфність законів синергетики відкриває можливість поступово формувати мову «загальнонаукового», міждисциплінарного рівня, що дозволив би краще розуміти один одного представникам точних і гуманітарних наук: фізику і соціологу, техніку і юристу.

Слід зазначити, що можливість пояснення соціальних (у тому числі правових) явищ із «природничонаукових» позицій синергетики з методологічної точки зору має революційний характер, а тому є для дослідника досить привабливою і обіцяє одержання неочевидних і прогресивних наукових результатів.

Розділяючи в цілому такі оптимістичні очікування, автори повинні зазначити, що закони синергетики, будучи філософськими законами, знаходять своє вираження в описові найбільш загальних особливостей динаміки систем. Отже, не існує готових «рецептів», які дозволили би безпосередньо застосовувати ці закони в тій або іншій галузі знань. Це твердження повністю стосується і юридичної науки. Застосуванню синергетики для пізнання правових феноменів має передувати творче осмислення її понять, категорій і методів, їх відповідна інтерпретація, пристосування для опису юридичних явищ.

Одним із перших, хто замислився про можливість застосування синергетичного методу до вивчення правових явищ, був відомий вчений-юрист А.Б. Венгеров (1986 рік). Він вважав, що матеріалістична діалектика, яка стверджувала примат необхідного над випадковим, під впливом нових знань і нового історичного досвіду вичерпала, в основному, свій пізнавальний і прогностичний потенціал у соціальній сфері. На зміну їй має прийти синергетика як філософське вчення, що по-новому розглядає роль необхідного й випадкового в еволюційних процесах. А.Б. Венгеров вважав, що синергетика здатна пояснити більш широке коло явищ, ніж матеріалістична діалектика, і включає останню як окремий випадок [2].1

З того часу спроби безпосереднього застосування синергетичного підходу до вивчення правових явищ були досить нечисленні. Опубліковані наукові праці із зрозумілих причин були присвячені, в основному, питанням постановчого характеру [3, с. 265–270], [4], [11].

Очевидно, що застосуванню методу синергетики в юриспруденції має передувати дослідження, спрямоване на визначення області такого застосування. Іншими словами, попередньо слід з’ясувати: які правові явища можуть бути (хоча б у принципі) вивчені із використанням законів синергетики за умови дотримання при цьому наукової коректності, необхідної для одержання об’єктивних результатів.

Щоб відповістити на поставлене запитання, насамперед зазначимо, що предметом вивчення синергетики можуть бути тільки системи, тобто сукупності елементів, що мають внутрішні (внутрішньосистемні) зв’язки. Відомо, що всі правові явища можна представити як елементи єдиної системи, яка в науці одержала назву правової системи. Під нею розуміють всю сукупність взаємозалежних юридичних засобів (явищ), які справляють регулятивно-організуючий і стабілізуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей [7, с. 158]. Конкретна правова система є невід’ємним атрибутом відповідної держави. Сьогодні можна виділити близько двохсот національних правових систем, які перебувають на різних рівнях (етапах) свого розвитку.

Щоб у системі проявлялися синергетичні закономірності, вона має бути досить складною. Зрозуміло, що явище самоорганізації (утворення структур) можна спостерігати тільки в системах з достатньо значною кількістю елементів (інакше нема чому буде брати участь у процесах структуризації на «макрорівні»). При цьому система повинна мати достатню складність саме на рівні (в «фазі» ) правових явищ. Тобто елементи системи, що беруть участь в утворенні структур, повинні являти собою правові феномени та описуватися в юридичних термінах.

Відомо, що елементами правової системи є: позитивне право, правотворчість, правовідносини, правосуддя, правове регулювання, правові інституції, правосвідомість та ін. Вичерпно-го переліку елементів правової системи не існує, оскільки відсутні чіткі критерії віднесення до неї тих або інших соціальних явищ. Як наслідок, багато які з цих елементів визначаються на рівні інтуїції й виступають «у вигляді зв'язків, відносин, станів, режимів, статусів, гарантій, принципів, правосуб'єктності й інших специфічних феноменів» [7, с. 159]. На нашу думку, вивчення правової системи з позицій синергетики дозволить не тільки встановити закономірності її самоорганізації, але й, насамперед, більш чітко усвідомити сутність її елементів як результату і чинників її розвитку.

Синергетичні закономірності проявляються тільки лише у відкритих системах, тобто таких, які взаємодіють із навколишнім середовищем. Правова система породжена суспільством і є складовою частиною, аспектом його функціонування. Вона розвивається, виходячи з необхідності врегулювання певних соціальних відносин нормами права. Таким чином, навколишнім середовищем для правової системи є соціум. Іншими словами, правова система є елементом, підсистемою сутності більш високого рівня – соціальної системи. Між соціумом і правовою системою відбуваються перманентні процеси обміну енергією та інформацією. Причому інформація про суспільні потреби, говорячи мовою синергетики, є тим «накачуванням», що призводить до утворення структур у правовій системі (правових норм, правових інституцій, правовідносин та ін.). У свою чергу, правова система активно впливає на стан соціуму, змінюючи його енергетичні характеристики і сприяючи (або перешкоджаючи) його руху до стануатрактору, що характеризується мінімумом потенційної енергії.

При цьому слід враховувати, що соціальна система містить у собі також інші підсистеми – економічну, політичну, ідеологічну тощо, які мають тісні зв’язки з правовою системою і чинять на неї істотний вплив. Таким чином, для виявлення й вивчення синергетичних закономірностей у правовій системі, дослідник буде змушений розглядати її в комплексі з іншими підсистемами соціуму.

Слід зазначити, що такий комплексний підхід до вивчення правових явищ сьогодні практично не використовується. У цьому зв’язку уявляється доречним навести думку К.В. Шундикова, який стверджує, що «юристам на сьогодні ще дуже мало відомо про реальні механізми взаємозв’язку правового і неправового в сучасній складноорганізованій системі громадського життя. Більшість дослідників, розділяючи тезу про тісний взаємозв’язок права з економікою, політикою, мораллю та ін. на рівні догми, уникають спеціального дослідження цих проблем у своїх роботах. Більш того, серед правознавців поширена думка про необхідність боротьби за «чистоту предмета» своєї науки, що на практиці призводить до рішучого ігнорування тих питань, які виходять за рамки власне юридичної проблематики.

Думається, що з подібною постановкою питання можна було б погодитися за умови, якби процес правового регулювання являв собою аналог якогось лабораторного процесу, що протікає в споконвічно заданих і підтримуваних умовах, змінювання яких можна ігнорувати як зневажно малі величини. Однак у реальності все відбувається саме навпаки: він являє собою зразок сильно нерівноважного й відкритого процесу, розвиток і результати розвитку якого багато в чому визначені впливом «зовнішнього чинника». Без аналізу останнього уявлення юристів про об’єкт свого пізнання будуть вельми грубою абстракцією, що істотно збіднює і спрощує реальну картину» [11, с. 150–151].

Відсутність комплексного, міждисциплінарного підходу до вивчення правових явищ, вочевидь, є однією з істотних причин, що впливають на оптимальність змісту правових актів і ефективність їхнього застосування.

Дію законів синергетики можна спостерігати винятково в динамічних (рухомих, змінюваних) системах. При цьому рух у складній системі слід розуміти у філософському сенсі – як її розвиток, що з позицій синергетики розглядається як послідовність процесів структуризації (упорядкування) і деструктуризації (хаотизації). Крім того, варто мати на увазі, що розвиток системи може відбуватися не тільки в часі, але й у просторі (у формі просторового розподілу або ж експансії).

Правова система та її елементи перебувають у стані перманентного розвитку, напрями й інтенсивність якого визначаються рядом чинників, головним з яких є потреба в упорядкуванні (структуруванні) суспільних відносин. При цьому розвиток правових систем у різних державах відбувається неоднаково.

Очевидно, що в статичних, нерухомих системах процесів самоорганізації не відбувається. Тому не слід очікувати істотних наукових результатів від спроб вивчення з позицій синергетики, наприклад, системи законодавчих актів, розглянутих поза історичним процесом її формування або відокремлено (поза зв’язком із системами законодавства інших держав чи системами правових актів міждержавних утворень).