Правовий статус державних установ (органи правосуддя, прокуратура, правоохоронні органи тощо) визначається нормативним документом (законом або підзаконним актом). Тому з плином часу він, як правило, залишається незмінним. Але «якщо компетенція щойно створеного державного органу визначена нечітко, починають діяти закони самоорганізації» [4, с. 68]. Фактичний статус органу й кожного його працівника починає формуватися в результаті дії ряду чинників, які вимагають окремого дослідження. Причому, як показує соціальна практика, цей процес йде у бік збільшення повноважень і зменшення відповідальності державного органу. В результаті його соціальна ефективність знижується.1

Існують явища іншого характеру, коли збільшення фактичних повноважень державного органу відбувається з порушеннями діючих норм права. Історія знає чимало прикладів, коли в процесі «самоорганізації влади» (який відбувається, насамперед, у формі боротьби за владу) державні органи, створені для виконання певних, відносно «вузьких» функцій, поступово перебирали на себе все нові й нові повноваження, аж до захоплення верховної влади. Часто такі процеси закінчувалися державними переворотами.

Тисячолітній досвід державного будівництва й прагнення до соціальної стабільності стали причиною поступового формування основоположного правового принципу: для державних установ дозволено лише те, що прямо зазначено в законі. Це рівноцінно забороні на будь-яку несанкціоновану зміну їхнього юридичного статусу. З погляду синергетики це означає, що державні органи в правовому відношенні є статичними (нерухомими) системами.

Разом з тим слід зазначити, що склад і структура системи державних правових установ в історичному аспекті постійно перебувають у стані динаміки й визначаються в кінцевому рахунку змінюваними потребами суспільства. Виникнення неурегульованих правом суспільних потреб веде не тільки до розробки нових правових норм, але, за необхідності, до створення нових правових установ, що виконують правотворчу, правозастосовну або правоохоронну функції, й наділені для цього відповідними повноваженнями. Так, необхідність протидії організованій злочинності в Україні стала причиною створення системи спеціальних державних органів у складі Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України (Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»); потреба в правовому розв’язанні конфліктів між громадянами й органами державної влади призвела до появи інституту адміністративних судів (Закон України «Про судоустрій України», Кодекс адміністративного судочинства України) тощо. Таким чином, перманентні процеси трансформації системи правових установ визначаються процесами самоорганізації суспільних відносин.

Що стосується недержавних правових інституцій (адвокатура, нотаріат і т.ін.), то їх склад, структура й специфіка діяльності також визначаються змінюваними потребами суспільства. Однак ці установи, будучи складовою частиною громадянського суспільства й відстоюючи його інтереси, у своїй діяльності керуються іншим принципом: дозволено все, що прямо не заборонено законом. Таким чином, вони мають набагато більше ступенів свободи, ніж державні органи. Відповідно, процеси самоорганізації в ході діяльності цих установ мають більш виражений характер і відрізняються різноманіттям форм (захист адвокатом в судах практично необмеженого кола інтересів клієнта, участь адвоката у взаємовідносинах громадянина з органами державної влади, що перманентно розвиваються, захист нотаріальними засобами все більш обширного переліку законних інтересів фізичних та юридичних осіб тощо). Зазначені процеси є прогресивними і перспективними й тому вимагають окремого детального дослідження.

Говорячи про правосвідомість, слід погодитися з Ю.Ю. Ветютнєвим, який стверджує, що самоорганізація є для неї єдиним способом існування [4, с. 67]. Втім, більш правильним слід визнати твердження, що самоорганізація є єдиним способом існування будь-яких об’єктів, процесів і явищ у природі, суспільстві й свідомості. Однак самоорганізація в правосвідомості представляється дослідникові більш наочною, «дотичною», оскільки вона відчутно проявляється в процесі реалізації функцій правосвідомості. Дотримання або застосування норм права відбувається шляхом сприйняття й осмислення людиною правових явищ (встановлення відповідних подій, дій, станів і т.п.), оцінки конкретних обставин як юридично значимих (правова кваліфікація), а також регулювання своєї або чужої поведінки через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок. Очевидно, що всі ці процеси є не що інше, як прояв самоорганізації.

Процеси формування індивідуальної й суспільної правосвідомості відбуваються в їх тісному взаємозв’язку як різні сторони єдиного процесу. Можна стверджувати, що індивідуальна правосвідомість у певному сенсі детермінує правосвідомість суспільну.1 Однак справедливим є й зворотне твердження. Суспільна природа людини, страх опинитися на самоті примушує її в переважній більшості випадків приєднуватися до думки більшості, зокрема до суспільної правосвідомості, яка ґрунтується на пануючій у цей момент правовій ідеології.

Зміни в суспільній правосвідомості відбуваються за синергетичними закономірностями, які вимагають окремого детального опису. Коротко можна відзначити, що зміна окремих позицій у суспільній правосвідомості (яке згодом неминуче впливає на правосвідомість індивідуальну) відбувається у два етапи, що мають обов’язковий характер.

На першому етапі через певні соціальні фактори (погіршення економічної ситуації, неможливість реалізації декларованих прав або групових інтересів, посилення авторитарних методів керування, дії терористів тощо) відбувається втрата довіри людей до існуючого правопорядку або діючих правових норм. З позицій синергетики цей процес слід розглядати як деструктурування системи суспільної правосвідомості по певній позиції (наприклад, із приводу існуючої системи оподатковування) з її наступною дестабілізацією. В результаті система переходить у стан хиткої рівноваги. Відомо, що для переходу нерівноважної системи в новий стан виявляється достатньо найменшої флуктуації. Такою флуктуацією є дії навіть невеликої групи людей, що зацікавлені у зміні правових норм і пропонують нові підходи до рішення назрілої соціальної проблеми (представників політичних партій, громадських організацій, вчених-юристів, депутатів парламенту, дисидентів та ін.).

На другому етапі проголошені нові підходи починають відігравати роль параметра порядку, опановуючи уми людей. Цей процес має лавиноподібний характер. Таким чином, відбувається нове структурування суспільної свідомості з приводу проблемної позиції. Система знову приходить до стану рівноваги: нова громадська думка з приводу конкретної правової проблеми сформована.

Наслідком таких процесів може стати або внесення відповідних змін до законів (через трансформацію громадської думки в політичну волю), або подальше зростання соціальної напруженості, якщо чинне право залишається таким, що не відповідає суспільній правосвідомості.

Що стосується юридичної науки як складової правової ідеології, то в її розвитку також можна спостерігати синергетичні закономірності. Вони є загальними для розвитку будь-якого наукового знання і вперше були описані Т. Куном у 1962 році (див. [5]). Згодом Г. Хакен дав їм синергетичну інтерпретацію [8, с. 269–280]. Основним слід вважати положення, що нова наукова ідея, яка об’єднує раніше розрізнені факти, є не чим іншим, як параметром порядку. Цей параметр порядку здатний «підкоряти» собі інші елементи системи, а саме направляти дослідження інших учених у русло нового наукового напрямку, розвивати його в дусі нової ідеї. Завдяки роботам цих учених нова ідея поширюється все ширше, чим забезпечується її подальше існування як параметра порядку. Такий погляд на розвиток науки, у тому числі юридичної, дозволяє визначити цінність тієї або іншої наукової ідеї. Чим більше послідовників вона має, тим більш цінною виявляється для науки. Крім того, можна зробити висновок, що необхідним критерієм відмінності наукової школи від інших видів колективної наукової творчості є наявність наукового напряму, що розвивається учнями на основі опублікованих ідей засновника школи.

Особливістю науки є те, що вона не тільки сама розвивається за синергетичними закономірностями, але й може використовувати їх для дослідження свого предмета. У зв’язку з цим правомірно поставити запитання про найбільш перспективні напрями застосування синергетичного методу пізнання в юридичній науці.

Процес використання синергетики для вивчення правових явищ, очевидно, буде розвиватися у двох напрямах. Перший напрям передбачає застосування нового методу пізнання спочатку в загальноправових науках (теорія держави і права, філософія права) з поступовим поширенням на «галузеві» та «спеціальні» правові науки. Це пояснюється логікою наукового дослідження: не пізнавши загального, неможливо пізнати часткового. У іншому випадку при вивченні окремих (часткових) питань дослідник на кожному кроці буде «наштовхуватися» на невирішені проблеми загального характеру.

Другий напрям полягає в поступовому «просуванні» синергетичного методу від пізнання соціальних і соціально-правових явищ до «чисто» правових. Такий прогноз використання синергетики є результатом екстраполяції процесу поширення її предметної області: від опису фізико-хімічних процесів через пізнання біологічних систем до осмислення процесів, що відбуваються в соціумі. Правова система породжена системою соціальною й тому є сутністю більш високого порядку. Відповідно, її поведінка є проявом більш складних механізмів самоорганізації. Природно, що вивчення правових явищ буде ґрунтуватися на використанні синергетичних закономірностей у соціальних процесах.

Зазначені напрями застосування синергетики в правовій науці формуються вже сьогодні. Відомо, що до синергетичного методу пізнання вельми обережно ставляться представники наук, що використовують переважно догматичні підходи до вивчення права. Мова йде, насамперед, про теорії «галузевого» матеріального й процесуального права. Разом з тим сьогодні з’являються наукові праці з теорії держави і права, в яких робляться спроби осмислення й застосування синергетики як нового методу юридичної науки. Крім того, перспективним слід вважати застосування синергетики в «соціально-правових» науках: кримінології, соціології права, теорії державного управління та ін.

Наприкінці слід зазначити, що використання досягнень синергетики в юридичній науці дозволить розглядати правові явища в нетрадиційних аспектах, а саме як складні системні утворення, сталість яких залежить від ступеня їхньої відповідності суспільним потребам, а роз-виток відбувається відповідно до певних закономірностей, які можуть бути використані для вирішення завдань прогнозування та оптимізації.

Большой энциклопедический словарь: В 2-х т. / Гл. ред. А.М. Прохоров. – М.: Сов. энциклопедия, 1991. – Т. 2.

Венгеров А.Б. Синергетика, юридическая наука, право // Советское государство и право. – 1986. – № 10. – С. 36–45.

Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 1999.

Ветютнев Ю.Ю. Синергетика в праве // Государство и право. – 2002. – № 4. – С. 64–69.

Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ./ Т. Кун; Сост. В.Ю. Кузнецов. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003.

Николис Г., Пригожин И. Познание сложного: Введение: Пер. с англ. – М.: Едитори-ал УРСС, 2003.

Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997.

Хакен Г. Тайны природы. Синергетика: учение о взаимодействии: Пер. с нем. – Мо-сква-Ижевск: Институт компьютерных исследований, 2003. – 320 с.

Чернавский Д.С. Синергетика и информация (динамическая теория информации). – М.: Едиториал УРСС, 2004.