266 О.Г. РувінЄДНІСТЬ ПРАВА ТА СВОБОДИ ОСОБИСТОСТІ ЯК ОСНОВА ІСНУВАННЯ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Рівень реалізації свободи в суспільстві визначається, поряд із формальним визнанням з боку влади тих чи інших прав і свобод особи­стості, низкою інших факторів, які доповнюють один одного; найва­жливішим у цьому контексті є присутність дієвого та ефективного правового механізму впровадження у громадянське життя свободи, котрий, безумовно, містить гарантії забезпечення і захисту прав і свобод особистості. Виходячи із цих концептуальних положень, ав­тор спробував простежити макроструктурну теоретичну модель єдності права та свободи особистості як основи існування сучасної демократично-правової держави.

Ключові слова: право, свобода, особистість, держава, демок­ратія, сучасність.

Постановка проблеми. Філософський підхід у дослідженні свобо­ди, права, нормативності тощо вписує філософсько-правовий контекст у загальну цілісність людського буття, акцентуючи увагу на проблематиці смислу та особливості філософського відношення до правової реальності. Для прикладу, гуманістичний вимір як фундаментальна основа буття зо­середжений, передусім, на цінностях, котрі відображають усвідомлення принципу свободи як передумови гармонійного життя особистості грома­дянина і суспільства. У такому ракурсі свободу слід трактувати і бистісну самобутність у рамках соціальних і природних явищ, і як внут­рішній стимул до практично-пізнавальної діяльності особистості, звісно у співвідношенні з нормативною свідомістю. То ж норми суспільного життя повною мірою засвоюються індивідом протягом усього життя. Тим не менше, особистість у міру специфічних соціальних відносин зобов’язана засвоювати і нові норми, правила закони тощо.

У рамках сучасності громадянин демократично-правового

суспільс­тва, як стверджує Е. Фром, переживши кризу боротьби з владою в собі са­мому, справляє таке враження, що «кожен сприймає себе свобідним за умо­ви, якщо особистою поведінкою не торкається прав і свобод інших осіб. Проте, насправді ж влада не щезла безслідно а натомість стала немов неви­димою: замість реальної влади владарює «анонімна» влада, тобто вона мо­же приховуватися за найрізноманітнішими проявами як наука, освіта, пси­хічне здоров’я, суспільна думка, і вимагає лише те, що й так само по собі є зрозумілим… створюється атмосфера відносної підказки» [1, с 216-217]. Тим не менше логічно зазначити, що, незважаючи на перепони, все ж таки історія людства є безперервним процесом прогресу індивідуалізації, а тому прогресом значущості такого елементу як свобода. Адже саме прагнення свободи є невід’ємним і неминучим наслідком процесів індивідуалізації і водночас прогресу культурної свідомості [1, с 305].

Особистість, безперечно, володіє здатністю до самопізнання, самореалізації, самоствердження і зрештою передбачає самозміну то­що. Для особистого самозбереження особистість володіє величезним потенціалом свободи, хоча суспільне співіснування і потребує певного роду обмеження свободи. Як стверджує К. Попер, необмежена свобода у суспільному співіснуванні означає не що інше, як те, «що сильна особистість спроможна позбавити свободи слабшу за себе іншу особистість, а тому, слід вимагати такого обмеження свободи державою, в якому свобода кожного індивіда захищатиметься законом» [2, с. 443].

Стан дослідження. Аналіз суті свободи у такій же мірі, як і спе­цифіки її реалізації у рамках правової держави є, безперечно, одним із важливих завдань сучасної юридичної науки. Вирішення цього завдання можливе, передусім, завдяки вивченню праць вітчизняних і зарубіжних мислителів, науковців, дослідників, присвячених саме ідеї єдності сво­боди та права для забезпечення існування демократично-правової дер­жави. До числа таких авторів належать Н. Апіян, Г.В.Ф. Гегель, В. Дия-конов, О. Зайчук, Н. Оніщенко, К. Поппер, Л. Тихомиров, Г. Федотов, В. Франкл, Е. Фром, В. Четвернін та багато інших. Слід відзначити, що здебільшого вони не виділяють як окрему проблематику єдність права та свободи, усе ж їх ідеї, положення обґрунтування, методологічні під­ходи дуже цінні для осмислення означеної нами теми.

Тому, виходячи із поставленої мети, спробуємо з’ясувати ваго­мість єдності права та свободи особистості у ракурсі становлення засадничих принципів існування сучасної демократично-правової держави.

Виклад основних положень. Демократичне суспільство роз­глядає особистість громадянина і як об’єкта особистих впливів, і як суб’єкта їх вироблення та реалізації. У цьому контексті громадянин володіє можливістю безпосередньо брати участь у політичних відно­синах (референдуми, збори, мітинги, демонстрації, зрештою вибори та інші форми демократії, котрі дають можливість громадянинові самостійно та особисто реалізовувати своє право на безпрецедентне життя у державі) тощо. На думку В. Дияконова, соціальний статус містить усю сукупність тих ознак, котрі безпосередньо характеризу­ють індивіда як особистість, як учасника суспільних відносин. До речі, правовий статус особистості не що інше, як юридично закріпле­ні основи положення індивіда у суспільстві [3].

За умови трактування соціального статусу як чогось цілого, право­вий статус виступає його частиною, котра регулюється нормами права. Зрештою правовий статус можна поділити на загальний, спеціальний та індивідуальний. Загальний – це система закріплених у нормативно-право­вих актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідаль­ності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведі­нку у суспільстві; не залежить від конкретних індивідуальних особливос­тей людини та спирається на правосуб’єктність як невід’ємний від особистості соціально-юридичний стан. Останній між іншим містить три компоненти: правоздатність як здатність мати право та обов’язки; дієздатність як здатність самостійно, на свій погляд, реалізовувати свої права та обов’язки; деліктоздатність як здатність нести передбачену законом від­повідальність за здійснені правопорушення тощо.

Спеціальний правовий статус, як стверджують О. Зайчук та Н. Оніщенко, - це статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридично-значущим началом (родом дія­льності, віком тощо), який наділений відповідно до законів та інших нор­мативних актів спеціальними, додатковими правами й обов’язками, обу­мовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадо­ва особа тощо); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто корегує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер [4, c. 344-345]. У такому випадку правовий статус є саме засобом нормативного утвердження основних засад взаємодії особистості з державою.

У системі юридичної науки прийнято розглядати приналежні до правового статусу особистості принципи, котрі й визначають його зміст. Серед таких є: принцип формально-юридичної рівності (право - це рівна міра для фактично нерівних суб’єктів, адже жодні індивідуальні особли­вості в цьому випадку не враховуються); принцип соціальної рівності (у рамках справедливості всі індивіди повинні володіти рівним правовим статусом поза врахуванням індивідуальних особливостей). Водночас існує ймовірність обернення тяжкими соціальними наслідками абсолютної юридичної рівності, скажімо, для слабо захищених категорій громадян (наприклад: пенсіонери, інваліди, які не мають додаткових правових гара­нтій чи привілеїв не можуть нарівні конкурувати з іншими категоріями населення). Безперечно, громадянство значною мірою і визначає правовий статус особистості. Права громадянина належать лише громадянам конк­ретної держави, натомість права особистості - кожній людині, у тому чис­лі іноземцям та особам без громадянства. Іншими словами, є люди котрі володіють лише правами особистості, проте не мають жодних прав гро­мадянина. У цьому сенсі зміст правового статусу особистості визначають її права, свободи та обов’язки, де право - передбачена законом можли­вість діяти чи відмовитися від дії на свій власний розсуд, поза загрозою державного примусу (особистість сама вирішує використовувати своє право чи ні); свободою наділена кожна людина не залежно ні від чого, проте обов’язково беруться до уваги й інтереси інших осіб (у цьому при­хована й відносна межа свободи). Обов’язок - це визначена законом необхідність діяти, котра забезпечується найрізноманітнішими санкціями (право передбачає можливу поведінку, натомість як обов’язок – обов’я­зкову поведінку) тощо. Таким чином, правовий статус громадянина зага­лом – це сукупність прав, свобод та обов’язків, котрими він володіє як суб’єкт правовідносин (кожен із напрямів права визначає певну частину прав і свобод у відповідній сфері суспільних відносин). «Правовий статус особистості, – пише Н. Апіяна, – це реальне, юридичне оформлення поло­ження особистості в її взаємозв’язках з державою та іншими суб’єктами права. Права та свободи, відомі в юридичній практиці, є багатоаспектними. Значення такого роду явищ неабияка для становлення саме демократії» [5].

Отже, право та свобода є, безумовно, взаємопов’язаними категорі­ями, що зрештою дає усі підстави розглядати їх у ракурсі цієї єдності. Бе­зумовно, тематика єдності права (соціальний регулятор) і свободи (стан особистості, суспільства загалом) у рамках сьогодення є однією із най­складніших, найважливіших і найактуальніших правових тем протягом усієї історії становлення юридичної науки. Тобто, у цьому контексті сво­бода для особистості набуває статусу фундаментальної і базисної ціннос­ті, натомість право тією чи іншою мірою бере безпосередню участь в жит­ті індивіда. За таких умов єдність права та свободи неуникна. Крім того, слід підкреслити, що ця проблематика містить чимало аспектів, кожен з яких містить ще більше значень і визначень.

Актуальність єдності права та свободи обумовлюється, окрім всього іншого, в умовах визнання свободи особистості основополож­ною цінністю сучасної демократично-правової держави з одного боку та пріоритету прав і свобод особистості у гамі всіх інших засад кон­ституційної і державної діяльності. Таким чином, свобода із площини суто філософського світосприйняття трансформується у площину юридично-правових проблем як певною мірою комплекс правочиннос-ті особистості та основна характеристика громадянина як суб’єкта правовідносин. Іншими словами, нема жодних правових систем чи ідеологій, які б заперечували чи уникали принципу свободи особисто­сті. Саме таке бачення проблеми й стимулює дослідження єдності пра­ва та свободи у контексті аналізу їх принципових моментів. Два голо­вні моменти в аналізі єдності права та свободи захоплюють дослідни­ків, зокрема, теоретико-правовий і суспільно-політичний. Скажімо, саме юристів, приваблює тематика співвідношення і взаємодії права як регулюючого суспільні відносини соціального інституту та свободи як внутрішнього стану особистості чи суспільства загалом. Таким чином цей момент був ключовим у вченнях про право значної частини мислителів, хоча не всі спромоглися переконливо пов’язати ці два терміни, простежи­вши такого роду спільність, котра б пов’язувала суспільний і державний інститути із винятково індивідуальним станом особистості. Зрештою юристи-практики і політологи зосереджені більше на проблематиці прин­ципу свободи як основоположної державної діяльності та можливості ві­дображення його у законодавстві. Саме таке бачення єдності права та сво­боди межує із загальнофілософською проблематикою зв’язку людини зі суспільством, підтверджує вплив особистості на суспільство та можли­вість обмеження з боку суспільства своїх членів.