286 В.О. КриволапчукЮРИДИЧНИЙ КОНФЛІКТ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРОЦЕСУ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА МОДЕРНІЗАЦІЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ І СУСПІЛЬСТВА

Розглядаючи різного роду конфлікти як одну з основних пара­дигм соціальних відносин, автор наголошує на тому, що юридичний конфлікт є природним чинником функціонування правової системи, а також істотно впливає на її модернізацію.

Ключові слова: суспільство, юридичний конфлікт, правовий конфлікт, правова система, правові відносини.

Постановка проблеми. Вирішення правових конфліктів – ключо­ва проблема правового розвитку держави. Події, що відбувалися останнім часом, піддали значним випробуванням державні інститути та правову систему. Відсутність продуманої концепції курсу реформ, поспішні рішення, часто помилкові дії державних владних структур не сприяли зменшенню суперечностей у суспільстві, пом’якшенню конфліктів, колізій у правовій, економічній, політичній і соціальній сферах.

Тепер пропонуються альтернативні програми і курси реформ, але, незважаючи на це, соціальні суперечності у соціумі продовжують посилюватися, що призводить до загострення різних конфліктів.

Як відомо, конфлікт між індивідами, соціальними групами чи державами може припинитися сам по собі, бути вирішеним насильниць­ким шляхом чи мирними, цивілізованими засобами. До їх числа відно­сяться і практичне застосування внутрішньодержавних і міжнародно-правових інститутів, таких як суд, арбітраж, парламентські і консти­туційні процедури, а також неформальні, альтернативні засоби досяг­нення угод (ради старійшин, третейські суди тощо).

Саме нормативно-правова основа вирішення конфліктів є найбільш ефективною, тому що сприяє подоланню суперечностей за­конним шляхом, стабілізує ситуацію, породжує загалом в

изначені правові, політичні, соціальні і економічні наслідки і, що не менш важ­ливо, гарантує прийнятне рішення авторитетом і силою держави і міжнародної спільноти. Важливим напрямом у вивченні цієї проблеми є дослідження правових шляхів і способів попередження та вирішення соціальних конфліктів. Слід підкреслити, що ці шляхи та способи ширші, ніж правова природа конфлікту, тому що практично не буває такого випадку, коли не можливо було б за допомогою юридичних норм та інститутів втрутитися у розвиток тих чи інших подій.

Стан дослідження. Різниця інтересів учасників конфлікту, їх став­лення до цінностей і норм суспільного життя, різноплановість об’єктів і предметів протиборства призводять до того, що конфлікти можуть носити різноманітний характер. Тому юридична конфліктологія узагальнює та вивчає ті особливості, які характеризують конфлікт з позиції права. Різноманітне коло питань загальної теорії конфлікту висвітлюється у пра­цях багатьох авторів, починаючи із авторитетних фахівців на Заході з проблем конфліктології Дж. Бертона, Р. Дарендорфа, П. Козера, Л. Крісберга, Т. Парсонса та інших і закінчуючи представниками сучасної науки С. Алімова, Г. Антонова-Романовського, Л. Волошиної, О. Баєва, О. Бан­дурки, В. Друзя, Б. Водолазького, Н. Грішиної, М. Гутермана, Д. Зеркіна, В. Кожевникова, Н. Крогіус, В. Кудрявцева, С. Кудрявцева, Г. Ложкіна, Н. Повякель, М. Панова, Л. Герасіної, В. Тація, Ю. Тодики, Т. Соловйової, Н. Монохіної, О. Ставицької, М. Філімонова.

Актуальність розгляду проблеми конфлікту обумовлюється необхідністю методологічного виділення та розмежування понять пра­вового та юридичного конфлікту, розмитість меж між якими часто призводить до термінологічної нечіткості та ускладнює адекватне сприйняття та розуміння категорій юридичної конфліктології.

Виклад основних положень. Правовий конфлікт вказує на його безпосередній зв’язок з правом, а не лише з нормами чинного законодавст­ва. Необхідно конкретизувати та уточнити зміст основних категорій зага­льної теорії конфлікту. Уточнюючи предмет науки, зазначимо, що правова (а для російських учених - юридична) конфліктологія є «синтезом конфлік-тологічних проблем з постулатами юридичної науки», тому що «багато соціальних конфліктів протікають у сфері правових відносин, породжують­ся юридичними ситуаціями, а потім і вирішуються юридичними засобами» [1, с 53-54]. Як вважає В.М. Кудрявцев, юридична конфліктологія узага­льнює та вивчає ті особливості, що характеризують конфлікт з позиції права [2, с 26]. Це визначення нової наукової галузі відомого правознавця цілком слушно доповнюють українські вчені: «… Сутність предмета правової конфліктології є більш ширшою і її слід подати в такій інтерпретації: про­блеми конфлікту в правовій галузі; або ж визначити ще більш конкретизовано - проблеми конфліктної взаємодії між суб’єктами правовідносин» [3, с 9]. Тобто предметом правової конфліктології є не тільки власно правовий, юридичний конфлікт, а також соціальні конфлікти, що набувають юридичної форми чи характеру на певних стадіях свого розвитку.

Таким чином, об’єктивно не всі суспільні відносини можуть бу­ти юридичними. Якщо це стосується відчуттів і думок, що не відобра­жають їх дії, то говорити про їх юридичну природу не можливо. Тільки тоді, коли йдеться про акти поведінки, що мають соціальну значущість, відносини здатні приймати юридичний характер, тобто здатні визначатися нормою права.

Різноманітні сторони функціонування громадянина, держави і суспільства підпадають під правову регламентацію. Існують також і такі сфери суспільних відносин, які за своїм характером можуть підпадати під правове регулювання, але у даний момент часу нормативно не врегульовані. Тобто такі суспільні відносини, які все ж таки знаходяться у сфері права і вимагають юридичного закріплення. Тому на практиці для врегулювання даних відносин застосовується аналогія права (рішення справи або окремого юридичного питання на основі загального підходу у законодавстві) і аналогія закону (рішення справи або окремого юридично­го питання на підставі закону, що регулює подібні відносини).

У вітчизняній юридичній практиці переважає передування правових норм реальним відносинам. Але можливим є і інший шлях розвитку правової дійсності, що активізувався останніми роками. Спочатку форму­ються певні суспільні відносини, які багато разів повторюються, набувають фактичної стабільності і лише потім закріплюються правовою нормою.

Юридичний конфлікт може виникнути в тих суспільних відно­синах, які охоплюються правовим регулюванням або можуть бути надалі врегульовані правом. Саме та сфера суспільних відносин, яка за своїм характером може охоплюватись правовим регулюванням, а не регулю­ванням нормами моралі, звичаю і іншими соціальними нормами, є підґрунтям юридичного конфлікту.

З одного боку, юридичний конфлікт виникає у власне правовій сфері, він суто нормативний, а з іншого – юридичний аспект може бу­ти «присутнім» в інших соціальних конфліктах (міжнаціональних, економічних, політичних, екологічних, сімейних тощо). Будь-який со­ціальний конфлікт може набувати юридичної форми на певних стадіях свого розвитку. Простий приклад, конфлікт між чоловіком і дружиною набуває юридичної форми коли справа доходить до розлучення.

У найбільш загальному вигляді юридичний конфлікт можна ви­значити як різновид соціального конфлікту, основною відмінною озна­кою якого є наявність юридичної складової, яка передбачає, що конф­лікт: виникає у сфері правового регулювання і долається за допомогою юридичних засобів і технологій; спочатку виникає як соціальний, а не юридичний, проте долається за допомогою юридичних засобів і техно­логій; спочатку виникає як юридичний, проте долається за допомогою засобів і технологій не правового характеру.

При цьому, важливим є виділення елементів конфлікту, змісту правової природи конфліктів та їх зв’язок з правовими інститутами і категоріями. Перш за все, зупинимось на його мотивації, щодо якої прийнято розрізняти два види конфліктів: так званий «конфлікт інтересів» і «когнітивний конфлікт»[3].

У конфлікті інтересів протистоять цілі, інтереси, а часом і мотиви поведінки людей. Правовий елемент в такому конфлікті може бути вира­жений з різним ступенем інтенсивності. У «когнітивному конфлікті», що є суперечкою про знання або розуміння проблеми, правовий аспект менш виражений. Звичайно, можливою є теоретична суперечка щодо знання права, але для конфліктології цей випадок є все ж таки нетиповим.

Визначимо інші складові конфлікту, які можуть мати (хоч і не завжди) юридичний зміст або значення:

– конфліктна ситуація, яка, по суті, є латентною стадією конфлікту, його передумовою і зародженням. Конфліктна ситуація, пов’язана з правом, є переважно прелюдією до юридичної суперечки, і в цьому сенсі вона сприятлива для вирішення конфлікту правовим шляхом. Негативною є ситуація коли сторони не враховують або просто ігнорують правовий аспект своїх стосунків, намагаючись вирішити конфлікт силою, хитрістю або іншими неправовими засобами;

- суб’єктний склад і суб’єктивна сторона. Для коректності філософсько-правового і конфліктологічного аналізу поняття «учасник» і «суб’єкт» юридичного конфлікту слід розмежувати, адже перша категорія є більш широкою щодо другої. Учасником юридичного конфлікту може бути будь-яка людина, група осіб, організація, які беруть в ньому участь чи залучені до конфлікту випадково, не усвідомлюючи глибоко цілі й завдання конфліктного протистояння. До головних же учасників конфлікту, як вже зазначалось, належать лише протилежні сторони - вони й є суб’єктами конфлікту. І якщо неосновні учасники конфлікту можуть постійно змінюватись, виходячи з нього, то суб’єкти конфлікту (опоненти) є незмінними у конкретному юридичному протиборстві, вони діють самостійно або через своїх представників (адвокатів, довірених осіб). Тому коло суб’єктів юридичного конфлікту повинно визначатися і обмежуватися поняттям «суб’єкт права» - це особа (індивід) чи організація, установа, наділені державною здатністю бути носіями юридичних прав і обов’язків

За суб’єктами юридичного конфлікту як за суб’єктами права слід визнати особливу юридичну властивість - правосуб’єктність, що перед­бачає правоздатність (здатність мати права і обов’язки), дієздатність (спроможність своїми діями набувати, здійснювати, змінювати і припиня­ти права та обов’язки) і деліктоспроможність (здатність відповідати за скоєні правопорушення). Правосуб’єктність колективного суб’єкта конфлікту є соціальною. Стосовно державних і недержавних організацій, держави загалом правосуб’єктність знаходить вияв у їх компетенції та правовому статусі. Реально не всі індивіди та не всі організації можуть бути суб’єктами права, відповідно ж, не всі стають суб’єктами юридично­го конфлікту. Це пояснюється різними об’єктивними чинниками: економічними, правовими, психолого-фізіологічними [4, с 40–41].

Суб’єктивна сторона конфлікту також визначається як мотивація юридичного конфлікту. Це оцінка конфлікту, що формується на рівні інди­відуальної і колективної свідомості суб’єкта з погляду його функціональної спрямованості, а також визначення власного місця і ролі в цьому конфлікті. Варто лише зазначити, що конфліктні дії індивідів та груп людей завжди підпорядковані мотиву, вони здійснюються заради того, щоб досягти суб’єктивної мети, та завжди окреслені особистим сенсом. Якщо у звичайній неконфліктній юридично значущій ситуації особистість здійснює правомірні вчинки без акцентуації мотивів, завдяки сформованій в неї раніше правовій настанові (готовності діяти в межах правової регламен­тації), то під час конфлікту в юридичній галузі, окрім настанов, поведінку суб’єктів визначає і мотивація. Отже, механізм внутрішньої саморегуляції учасника протиборства, мотиваційна система, що містить потреби, інтереси, психологічні настанови, мотиви, цілі, волю людей, складає соціально-психологічний механізм юридичного конфлікту. Воля є найбільш дієвим, активним елементом конфліктної свідомості, поєднуючи потреби, інтереси і цілі, що формують мотивацію, з діями в конфлікті.