У статті з позицій філософії права та аналітичної юриспруденції розмежовуються поняття правосуддя і судочинство, аналізується зміст цих юридичних термінів. Аналізуючи вживання цієї термінології, автор розрізняє функціональне розуміння правосуддя, яке ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ і судовим захистом прав, та змістовне розуміння, яке підкреслює внутрішні характеристики судової діяльності. У цьому сенсі правосуддя пов’язане зі справедливістю як з метою, що відображає ідею права в розумінні справедливості. Автор також порушує питання про те, чи лише держава в особі судових органів може бути розглянена як така, що здійснює правосуддя, якщо не лише держава, згідно з філософсько-правовими уявленнями, є джерелом права. Врешті-решт, стаття є певним філософсько-правовим дискурсом на тему філософії правосуддя.

Ключові слова: правосуддя, судочинство, філософія права.

Вступні зауваги. Терміни правосуддя і судочинство широко застосовуються в теорії та практиці права. Аналіз їхнього вживання виявляє: вони використовуються як тотожні, або різні за смислом, що зумовлює необхідність з’ясування змісту та обсягу зазначених термінів і понять, які їх позначають. Дослідження автором філософсько-правових аспектів правосуддя, окремі результати якого викладені далі, з-поміж іншого, присвячені цьому завданню. Дослідник, зокрема, виходить із тієї гіпотези, що зазначені терміни з позицій філософії права є змістовно відмінними, їх вживання повинно розмежовуватися, а вживання як ідентичних доцільно окремо обумовлювати. Для обґрунтування зазначеної гіпотези наводяться докази та аргументи.

1. Про терміни правосуддя і судочинство: термінологічна дискусія

Довід перший: правосуддя – це судочинство, судочинство – ще не правосуддя. Якщо правосуддя та судочинство є тотожними поняттями, то будь-яка судова діяльність може вважатися здійсненням правосуддя. Судова практика, утім, не підтверджує цю тезу й доводить зворотне в тому значенні, що рішення суду, прийняте всупереч закону, не вважається правосудним.

Судові рішення, прийняті відповідно до закону, але всупереч праву, теж не вважаються такими, що спрямовані на здійснення правосуддя. Як приклад, можна перечислити окремі рішення судів часів нацистської Німеччини щодо поводження із психічно хворими чи представниками певних етнічних груп.

Більше того, якщо припустити, що метою здійснення правосуддя є досягнення справедливості через прийняття судового рішення, то немає підстав вважати, що кожне судове рішення може вважатися таким, що відповідає цій меті. Рішення надалі оскаржуються, чимало з них – скасовуються чи змінюються, що, припускаємо, не траплялося б у разі, коли б суди приймали справедливі рішення. (Слушним контраргументом до зазначеної позиції є твердження про те, що справедливість є (суб’єктивним) почуттям і навіть рішення, прийняті згідно із законом, правом, можуть не відповідати суб’єктивним уявленням про справедливість, що формують такі почуття).

Водночас, вже з наведено можна зробити попередній висновок: правосуддя включає судочинство як діяльність суду, однак судочинство ще не є правосуддям.

Відтак детальніше з’ясовуватимемо зміст понять правосуддя і судочинство.

Довід другий: правосуддя і судочинство – не тотожні поняття. Довід аргументується наявністю термінів, що позначають різний зміст понять.

По-перше, висловимо термінологічний аргумент. Термін, або фахове слово є словниковою одиницею, що позначає специфічний для певного фаху зміст. Отже, і для юридичного фаху наявність різних термінів (правосуддя і судочинство) означає наявність різного, специфічного змісту. Так, дослівно термін правосуддя означає “суд за правом”, а термін судочинство – “діяльність суду”. Тому, припускаємо, перший термін акцентує на змісті (за правом), другий – на формі діяльності (діяльність суду) як специфічному значенні термінів.

Доповнимо цей аргумент аксіологічним, телеологічним аспектом. Якщо у випадку судочинства йдеться про діяльність суду, то в випадку правосуддя йдеться про діяльність із розгляду справ із певною метою (досягнення справедливості, вирішення конфлікту, захисту прав та свобод людини, юридичних осіб, держави). Тобто, йдеться не про будь-яку діяльність суду, а таку, що відповідає певній меті.

По-друге наведемо, так би мовити, змістовний аргумент. Змістовну відмінність зазначених термінів відображено, зафіксовано в юридичній літературі та нормативно-правових актах. Так, у юридичній науці судочинство визначається як “процесуальна форма здійснення правосуддя, діяльність суду” [8, c. 718.]. Утім, правосуддя визначається як “правозастосувальна діяльність суду з розгляду і вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції […] справ з метою охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави” [5, с. 50]. Подібні визначення містить і чинне українське законодавство чи проекти нормативно-правових актів. Зазначені визначення підтверджують дійсність висновку про те, що правосуддя здійснюється через судочинство як форму діяльності.

Доповнимо зазначений аргумент філософсько-правовим аспектом: через з’ясування розуміння і значення терміна право у термінові правосуддя. Це є істотним з огляду на розуміння предмета філософії права як такого, що випливає із розрізнення понять право і закон (що, наприклад, на думку В. Нерсесянца, й становить предмет філософії права). У цьому зв’язку умовно, можна стверджувати: правосуддя не є законосуддям. Термін законосуддя, втім, не є поширеним, тоді як термін правосуддя дає прихильникам теорії чи принципу верховенства права, правовладдя – на відміну від, так би мовити, законників як прихильників верховенства закону – стверджувати про обов’язок суддів послуговуватися саме правом, а не законом, приймаючи судові рішення (інше істотне питання: як розуміється право і закон, які критерії їх розмежування?).

Додамо, що в юридичній літературі, нормативно-правових актах використовуються й інші терміни, подібні до термінів судочинство і правосуддя. Зокрема термін судівництво, який визначається “як єдина система судового устрою та судочинства” [3]. За таким розумінням судівництво є поняттям ширшим за поняття судочинство, охоплює його.

Підсумовуючи цю частину викладу та представлені аргументи, відзначимо на основі термінологічного та змістовного аргументів наявність достатніх підстав для розмежування термінів судочинство і правосуддя. Те, що кожен суд може вважатися таким, що здійснює судочинство, але не кожен – таким, що здійснює правосуддя, є важливим дослідницьким аргументом, що зумовлює необхідність подальшого виявлення істотних змістовних відмінностей між правосуддям і судочинством, і є завданням подальшого філософсько-правового дослідження теми філософія правосуддя.

2. Специфіка термінів судочинство і правосуддя у позитивному праві

З’ясуймо специфіку вживання термінів судочинство і правосуддя у позитивному праві на прикладі матеріального конституційного права і, зокрема, законодавства України та низки інших держав.

Звернімося до розділу VIII Конституції України, із заголовком “Правосуддя”, в якому встановлюється, з-поміж іншого, що “Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами”. Водночас зазначається, що “Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних” (ст. 124 (курсив – В.Б.)).

У Конституції України ще кілька разів уживаються терміни правосуддя і судочинство. Загалом йдеться про їх використання в контексті здійснення влади, діяльності судів, судового захисту прав. Відзначаючи це ще на стадії підготовки проекту тексту Конституції України 1996 року, правознавець Богдан Футей зазначав: “Судова система загалом описується у Розділі VIII, який має назву “Правосуддя”. Вартим уваги є те, що розділи, де йдеться про дві інші гілки влади, мають назви “Законодавча влада” та “Президент”. Ось чому, заради послідовності та задля того, щоб показати рівність цієї гілки, робоча група повинна використовувати термін “судова влада” для назви Розділу VIII, а не просто описувати функцію судів” [9, c. 48].

Окремі проекти Конституції України не містили терміна правосуддя, натомість – судова влада (наприклад: у концепції, затвердженій парламентом України 19 червня 1991 року, відповідний розділ називався “Органи судової влади”, а ст. 1 розділу встановлювала, що “Судова влада в Україні здійснюється від імені Республіки…” [2, c. 75].

Зазначене терміновживання дає нам підстави припускати: законодавець, розробники проектів Конституції не приділяли істотного значення розмежуванню зазначених термінів.

Звернімося до тлумачення конституційних положень щодо правосуддя, зокрема в практиці єдиного органу конституційної юстиції – Конституційного Суду України, викладених у його правових позиціях.

Конституційний Суд України тлумачить правосуддя як галузь державної діяльності. Як зазначив Суд, “відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя – це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ” [10]. Суд підтвердив зазначену правову позицію в одному зі своїх наступних рішень [11].

Керуючись тим, що правосуддя є самостійною галуззю державної діяльності Конституційний Суд України визнав діяльність низки державних і недержавних органів та інституцій “такою, що не здійснює функції правосуддя в контексті статті 124 Конституції України” або ж такою, що не належить до “системи національної юрисдикції”.

Зазначене дає підстави зробити висновок про таке розуміння положень щодо правосуддя в Конституції України: це спеціальний вид державної діяльності, що здійснюється винятково судами України як державними органами. Оскільки зазначену діяльність в однаковій мірі (принаймні, термінологічно) можна назвати судочинством, то залишається питання про те, що дає підстави називати зазначену діяльність судів правосуддям.

Пошук відповіді на це питання звертає нас до низки правових позицій з рішень Конституційного Суду України, в яких визначено змістовні характеристики поняття правосуддя. Як зазначає професор П. Рабінович, “у ході офіційного тлумачення конституції відбувається процес “смислошукання” (як і процес смисловідтворення). Але об’єктом цієї діяльності є не лише сам текст: “смисл” останнього відшукується не так у ньому, як у “фактичному праві”, “фактичній конституції” [7, с. 37].

Ключовою щодо змісту правосуддя можна вважати наступну правову позицію Конституційного Суду України: “Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах” [12]. Цю правову позицію, акцентуючи на “дотриманні справедливості”, Конституційний Суд України повторив у справі про призначення судом більш м’якого покарання (2004). Водночас суд вказав і на інструментальну функцію правосуддя, зазначивши, що “Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя” [13].

У цьому зв’язку цікаво зазначити, що англомовним відповідником терміна правосуддя є термін justice, що також може перекладатися як справедливість, юстиція. Тому невипадковим є розуміння правосуддя як справедливості в сенсі мети судочинства як судової діяльності (телеологічний аспект правосуддя).

Зазначені правові положення дають підстави стверджувати про наявність формальних і змістовних ознак правосуддя, що засвідчують сутність.

3. Про сутність правосуддя і судочинства: філософсько-правова дискусія