Сучасна українська юридична наука та практика вказують на правосуддя як на функцію судів і мету. Деякі дослідники, вважаючи положення новелою, зазначають, що радянська юридична наука виходила з того, що головне призначення суду – охорона правопорядку, яка, крім суду, здійснювалася ще і органами прокуратури, міліції, державної безпеки, нотаріату тощо. Відмінність правосуддя від діяльності інших правоохоронних органів полягала лише в аспекті спеціальної компетенції суду, тобто полягала в його особливих повноваженнях щодо розгляду цивільних і кримінальних справ, а також процедурі виконання цього розгляду. При цьому дослідники вказували й на те, що функція правосуддя належить до діяльності суду, однак при цьому вони суттєво розходилися у розумінні сутності правосуддя [5, c. 24].

Огляд літератури, в якому ми спираємося на доробок Б. Малишева, дозволяє окреслити два головні підходи до розуміння сутності правосуддя. Перше розуміння, яке ми умовно назвали функціональним, визначає правосуддя (або уникає визначень) як юридичну процедуру здійснення функції судової влади: розгляд справ, захист прав і свобод людини і громадянина, охорона конституційного ладу. По суті правосуддя постає як засіб вияву і реалізації судової влади. Друге розуміння, яке Б. Малишев називає сутнісним, змістовним, полягає в характеристиці правосуддя на основі змістовних (а не формальних) ознак діяльності суду з вирішення справ. Зокрема, А. Закомлістов особливістю правосуддя вважає те, що воно є публічним способом міркування про право і неправо, поєднане з оцінкою обставин, подій та фактів. За такого акценту правосуддя – це не зовнішня, а внутрішня характеристика певної судової діяльності. Деякі дослідники, визначаючи правосуддя, враховують як формальні, так і змістовні його характеристики, зокрема, коли йдеться про право людини на суд. Таке визначення, на думку Б. Малишева, не враховує, що правосуддя – це передусім діяльність суду, а вже потім, в одному із своїх вимірів, виступає як суб’єктивне право людини на захист своїх прав [5, c. 26].

Намагаючись поєднати зазначені у визначеннях розуміння, Б. Малишев пропонує визначати правосуддя як “спосіб вирішення спору про право, який здійснюється: а) на підставі закону та принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму; б) на постійній і професійній основі спеціальними органами державної влади – судами, акти яких забезпечуються авторитетом держави” [5, c. 26, 304]. При цьому, вважає дослідник, “спори про право будуть розглянуті та вирішені не лише формально (на підставі норм чинного законодавства), а й з чітким дотриманням пануючих у певному суспільстві уявлень моральної та етичної спрямованості (на підставі принципів справедливості, рівності, свободи і гуманізму)”. “Правосуддям є лише та діяльність суду з вирішення спору, яка не тільки відповідає вимогам закону, а й відповідає вимогам справедливості, рівності, свободи та гуманізму” [5, c. 26–28].

Звертаючи увагу на розбіжності між правом і законом, дослідник додає, що “сліпе слідування букві закону робить судовий розгляд спору і його результат законним, але не правосудним”. Він підкріплює свої позиції поглядом професора С. Максимова про те, що право не існує в готовому вигляді в законі, з якого його можна безпосередньо отримати. Суддя пов’язаний законом. Проте закон має бути співвіднесений з визнаними у цьому суспільстві принципами справедливості, і з природою речей, тобто справедливістю у конкретній ситуації. Якщо законом враховуються можливі життєві обставини, то правосуддям – певні фактичні життєві обставини. У результаті відбувається наповнення належного моментом сущого та збагачення сущого належним [4, c. 186]. Цей процес відбувається за допомогою права як правової системи, в якому право “як елемент правової системи” характеризується тим, з-поміж іншого, що воно “стає неподільним, єдиним, з незалежним і сильним правосуддям” [1, c. 11].

Узагальнимо визначення суті правосуддя через його розуміння: перше, функціональне розуміння правосуддя ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге, змістовне, розуміння акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності. Якщо перше акцентує на функціях та суб’єктному складі діяльності, то друге – на змісті судового процесу та його меті, зокрема справедливості.

Зазначене в кожній частині викладу дає підстави нам зробити такі висновки. (1) Терміни правосуддя і судочинство є відмінними за специфічним змістом юридичними термінами. Їхнє вживання як синонімічних є недоцільним і має бути обумовленим. (2) Розуміння суті правосуддя можна сформулювати так: функціональне розуміння правосуддя ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге змістовне розуміння акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності. (3) Якщо перше акцентує на функціях та суб’єктному складі діяльності, то друге – на змісті судового процесу та його меті, зокрема справедливості. Невипадково англомовним відповідником терміна правосуддя є термін justice, що перекладається як справедливість, юстиція, правосуддя. Тому закономірним є розуміння правосуддя як справедливості у значенні мети судочинства як судової діяльності.

Зазначені визначення правосуддя і справедливості, підходи до їхнього розуміння порушують низку питань філософсько-правового характеру. Вони потребують додаткового дослідження і можуть бути сформульовані у формі наступних запитань.

По-перше, якщо не лише держава є джерелом права, то чи лише держава, згідно з філософсько-правовим розумінням, може розглядатися як така, що здійснює правосуддя? Якщо називати правосуддя судочинством, здійснюваним відповідно до законів (державних законів), то чи не є це діяльністю, яку точніше буде позначати законосуддям?

По-друге, чи не здійснюють те, що позначається поняттям правосуддя інші державні та недержавні органи влади та інституції (міжнародні судові інституції, третейське судочинство, комерційний арбітраж, божий суд, суди честі, самосуд тощо)? Яка роль – доповнюючи чи самостійна – народних засідателів, суду присяжних (присяжних засідателів) у здійсненні правосуддя? Зазначені питання потребують детальнішого встановлення характеристик правосуддя й дослідження діяльності інших інституцій.

Зрештою, чи не є покладення винятково на суди як державні органи відправлення правосуддя, навіть зважаючи на виправданість такої позиції, відображенням юридичного позитивізму та етатизму за якого держава, як уявляється, є винятковим чи головним джерелом права й лише вона уповноважує себе на здійснення правосуддя?

Ці та інші питання стануть предметом наступних етапів філософсько-правового дослідження правосуддя та викладу їх результатів у наукових статтях.

––––––––––––––––––––

Вступ до теорії правових систем / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України / О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко (заг. ред.). – К.: Юридична думка, 2006.

Конституція незалежної України: У 3 кн. / За заг. ред. С. Головатого; упорядники С. Головатий, Л. Юзьков. – К.: Право; Українська Правнича Фундація, 1995. – Кн. 1: Документи, коментарі, статті.

Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схвалена Указом Президента України від 10.05.2006 № 361/2006.

Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления / Национальная юридическая академия Украины им. Ярослава Мудрого. – Х.: Право, 2002. – 328 с.

Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії. – К.: Праксіс, 2008.

Маляренко В.Т. Правосуддя // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко. – К.: “Українська енциклопедія”. – Т. 5.

Рабінович П. Конституційне судочинство як інструмент тлумачення законодавства відповідно до соціальних потреб і змін // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. – № 1. – С. 31–37.

Сірий М.І., Тертишник В.М. Судочинство // Юридична енциклопедія: В 6 т. / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко. – К.: “Українська енциклопедія”. – Т. 5.

Футей Б. Становлення правової держави в Україні: 1991–2005. – 2-е вид., доп. і переробл. – К.: Юрінком Інтер, 2005.

Абзац перший пункту 3 Ухвали Конституційного Суду України № 44-з вiд 14 жовтня 1997 року про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням державного зовнішньоекономічного підприємства “Славутич-Сталь” щодо тлумачення статті 124 Конституції України і Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”.

Абзац третій пункту 4 Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2008 вiд 10 січня 2008 року (справа про завдання третейського суду).

Aбзац шостий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2003 вiд 30 січня 2003 року (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора).

Абзац другий пункту 3 Рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2002 вiд 07 травня 2002 року (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб).