Майже усі ті, хто досліджував і досліджує тему єдності права та свободи, припускають тією чи іншою мірою, що існує тісний зв’язок чи навіть тотожність цих соціальних явищ. Для концептуалізації ви­сновку використовується припущення єдиного обґрунтування права та свободи, їх спільних джерел і врешті єдиного походження.

У рамках правознавства особистість є свобідною, але у визначених правових межах. Свобода звісно і передбачає певну незалежність особисто­сті від зовнішніх умов та обставин, проте свобода як характерна невід’ємна ознака особистості практично ніколи не є абсолютною, адже потрапляє під певні обмеження. Наприклад, правові норми належить до когорти тих еле­ментів, котрі й визначають межі індивідуальної свободи, беручи до уваги те, що право й справді є офіційною мірою свободи, встановленої державою. Якоюсь мірою це відображає логічний парадокс: право обмежує свободу особистості для того, щоб саме цю свободу і гарантувати. Скажімо, індиві­дуальна свобода особистості, її потреби, права та свободи, інтереси обме­жуються правами та свободами, інтересами інших особистостей, виконан­ням певних обов’язків перед суспільством. У цьому контексті, з одного бо­ку, право обмежує свобода, з другого - її захищає і відстоює.

Загалом суспільство та особистість перебувають у діалектичних рамках взаємовідносин. Сьогодні достатньо чітко підкреслюється значен­ня розвитку особистості для формування демократично-правової держави, а це загострює проблематику свободи та відповідальності особистості перед суспільством. Іншими словами, не завжди інтереси та бажання од­нієї особистості співпадають з тими ж інтересами та бажаннями інших членів суспільства чи громадян однієї держави, тому за таких умов, осо­бистість зобов’язана під впливом тих чи інших законів діяти у такий спо­сіб, щоб не порушувати й загальних інтересів суспільства, адже їй загро­жує відповідне покарання. «Лише настільки, - писав В. Франкл, - наскі­льки ми забуваємо про себе, віддаємо себе, жертвуємо себе світу, його завданням і вимогам, якими пронизане усе наше життя, лише настільки, наскільки нам є справа до світу та предметів поза нами, а не лише до са­мих себе чи наших особистих потреб, лише настільки, наскільки ми вико­нуємо завдання і вимоги, здійснюємо смисл та реалізуємо цінності, ми здійснюємо та реалізуємо самих себе» [6]. На думку В. Четверніна, рамки і зміст свободи, яка визнається мінімальною і невід’ємною у конкретній культурі, визначаються рівнем розвитку цієї культури. «У нерозвиненій культурі, – пише він, – не може бути тих прав людини, які у розвиненій визнаються невід’ємними правами. Проте у будь-якій правовій культурі присутній принаймні minimum minimorum – абсолютний мінімум право­вої свободи. Сюди належать три компоненти: особиста свобода, власність і забезпечення державою безпеки (аналогічне трактування цього питання у Джона Лока). Поза цими правами (взаємопов’язаних компонентів пра­вової свободи) немає і свободи загалом» [7, с. 6].

Загальна свобода як свобода усіх суб’єктів однієї площини спілку­вання є можливою за умови їх рівності у своїй свободі, враховуючи те, що право передбачає рівну свободу усіх суб’єктів правовідносин. У такому контексті рівна свобода (формальна рівність) не що інше як основополо­жний принцип права. Правові норми, за таких обставин, встановлюють межі свободи згідно з принципом формальної рівності. Заборони, спричи­нені правовою площиною, обов’язки чи санкції необхідно трактувати че­рез призму забезпечення режиму загальної свободи всіх, хто визнає себе суб’єктами права. Водночас, правова свобода можлива лише у соціумі, в якому визнається і забезпечується хоча б найнеобхідніший мінімум вихі­дних прав індивіда. Це те, поза чим не існує, так би мовити, «матерії» пра­ва, оскільки якщо закон не визнає цих прав, то й не допускає правової свободи. Саме тому, тим критерієм, котрий дозволяє відрізнити правові чи не правові закони є, безумовно, мінімальна невід’ємна свобода. Але, як стверджує В. Четвернін, кожній правовій культурі притаманне своє уяв­лення про мінімальну та невід’ємну свободу. Права людини – різні у різ­них правових культурах, і вони розвиваються мірою історичного розвитку свободи. Мінімальна і невід’ємна свобода, права людини – це терміни з історично мінливим змістом [7, с. 7].

Чимало науковців беруть за основу все ж таки філософсько-правові погляди Гегеля, оскільки саме йому, безперечно, належить перше вчення про єдність права та свободи, саме цим їх зв’язок був сформульований та теоретично обґрунтований, правда з ідеалістичних позицій. У гегелівсь­кому баченні філософія права є не що інше як філософія об’єктивного духа, котрий, на думку Гегеля, є другим рівнем розвитку духа загалом, адже йому передує суб’єктивний дух, а після нього слідує абсолютний дух тощо. Крім того, саме об’єктивний дух, за Гегелем, спричинив розвиток всесвітнього історичного процесу, в якому свобода вперше набуває форми реального буття як державно-правове явище. Тут свобода як визначене начало та кінцева мета усього розвитку духа спроможна вийти за межі своєї суб’єктивності на рівень об’єктивності, тобто отримати реальне бут­тя як форма державно-правових інститутів. «Єдиним визначенням духа, вважав філософ, - є його ж свобода, в якій і містяться усі інші його вимі­ри. Вона служить і формою, і змістом його закону» [8, с 187]. Гегель зре­штою найширше розкриває форми виявлення об’єктивно свобідного духа, котрі тією чи іншою мірою неодмінно зводяться до трансформування у реальність права, моральності та держави. Слід також зазначити, що до Гегеля «право» як термін не вживалося власне у широкому філософсько­му значенні, як, скажімо, таке, що охоплює усю ту галузь, яку Гегель ви­значає як сферу об’єктивного духа, та й кожен його вимір розвитку є пра­вом і містить своє особисте право, оскільки воно є наявністю буття свобо­ди в одному із її визначень [9, с 346]. На думку філософа, право є способом трансформування свободи як суб’єктивної категорії, врешті суб’єктивного стану особистості в об’єктивну реальність, певною мірою, у суспільні відносини. «Право, - зазначав Гегель, - полягає у тому, що реальність буття узагалі є реальністю буття свобідної волі - право є, від­повідно, взагалі свобода як ідея» [10, с 137]; «право є цариною реалізова­ної свободи» [10, с 123].

У такому ракурсі Гегель основним постулатом своєї філософії пра­ва визначив позицію, згідно з якою саме дух породив право, правові яви­ща включають в себе суб’єктивний характер і суб’єктивну природу. Зреш­тою філософія права Гегеля - це, по суті, філософія об’єктивного духа.

Жодна держава, безумовно, неспроможна надати громадянам аб­солютно необмеженої свободи. Громадянин своєї держави отримує об­межену особисту свободу як особистісне самовизначення і самореалізацію. Завдання окремої галузі права (адміністративного права зокрема) полягає саме у вираженні рамок впливу влади на свободу особистості. Визначивши ці рамки, формуємо галузь особистої самодіяльності, недо­ступної для правового впливу існуючої влади, хоч й у цих рамках сво­бода особистості не буде до кінця свобідною від держави. Закон, за та­ких обставин, забезпечуючи громадянам відносні рамки особистої сво­боди, робить її юридично недоступною для органів влади. Проте не виключає правову можливість скорочення або розширення саме цих рамок свободи (наприклад, новим законодавчим актом). Натомість це за жодних обставин не значить, що сам законодавець перебуває поза визнаними рамками особистої свободи громадян, оскільки його відносні гарантії щодо визнаних ним рамок особистісної свободи полягатимуть у співвідношенні соціальних сил, які зрештою й обґрунтували це визнан­ня. У цьому ракурсі відносних гарантій долю присутності містить і мо­ральний засуд як прояв погляду суспільства у випадку зазіхання законо­давця на права і свободи громадян своєї держави. Таким чином законо­давець певною мірою стає заручником як соціального, так і морального ґатунку. Як зауважує Л. Тихомиров, свобода сама в собі в жодному ви­падку не передбачає відсутності морального чи духовного загалом зміс­ту в діях особистості. «Вона, – пише він, – лише пом’якшує примусові стримування громадянської влади, розвиваючи внутрішні стримування, саморозвиток особистості, котра духовно володіє над собою. Ця істинна свобода і становить ідеал особистості, а її розвиток не лише не загрожує суспільству, а й перш за все зміцнює його, беручи до уваги те, що внут­рішня дисципліна громадян найвірніше забезпечує порядок і право, на відміну від примусових зовнішніх стримувань влади» [11].

Свобода особистості є одночасно і особистісною, і соціальною. Тобто певною мірою, як стверджує Г. Федотов, це – свобода особисто­сті від суспільства, радше від держави і схожих до неї примусових су­спільних об’єднань. Наша свобода є негативною – свобода від чогось водночас відносна, оскільки абсолютна свобода від держави є абсур­дом. Свобода в цьому випадку є лише утвердженням рамок для влади, які визначаються невід’ємними правами особистості. На думку учено­го, будучи відносною, певною мірою, по-різному визначаючись у різ­них державах сучасної демократії, вона, проте, ґрунтується на певних абсолютних передумовах. Їх втрата, цілковита релятивізація свободи є для неї смертельною: це і спричинило сучасне запаморочення свободи [12, с. 267–269]. То ж прояв свободи особистості можна простежити лише через призму відносин у державно-правовій сфері.

За присутності держави, в якій панує право, уприсутнюється і свобода, принаймні у рамках відповідних правил. Залежно від того чи іншого правового режиму свобідна поведінка особистості може трак­туватися або в широкому, або ж у вузькому значеннях. Наприклад, під час тиранії свобода – прояв у найвужчому значенні, найпростіший і найобмеженіший вибір, де свобідною є лише одна особа – тиран, сво­бода вибору в нього необмежена. У цьому контексті слід зауважити, що у рамках необмеженого вибору втрачається смисл свободи загалом, її правова суть зокрема, беручи до уваги те, що зникають обмежуваль­ні правила поведінки тощо. Натомість у демократії простежується найширший діапазон прояву свободи, оскільки «широта» діапазону про­яву свободу кореспондується відповідно до рівня розвитку громадян­ського суспільства [13].

Потенційні можливості суті особистості уможливлюють усі найнеобхідніші суб’єктивні варіанти реалізації особистісної свободи, дозволяючи у розумних рамках ставити на контроль як довкілля, так і себе. Саме за цієї можливості реалізувати особисту свободу людина здатна простежити джерела усіх своїх тріумфів і трагедій, злетів і па­дінь. Свобода у такому ракурсі трактується у співвідношенні з право­вою необхідністю, рівністю, справедливістю, анархією, свавіллям то­що. У процесі свого розвитку та за змістом особистої діяльності кожен заглиблений у хід історії і зрештою буття людини в цьому вихорі, знайде неоднозначне та й суперечливе, адже людина водночас і свобідна, і несвобідна. Несвобідна тому, що є довкілля, котре за своєю при­родою впливає на вибір способів і форм практичної діяльності; існу­ють постійні обмеження діяльності, технічних, фізичних та інтелекту­альних можливостей тощо; присутнє «відчуження» людини тощо.