Зате, на нашу думку, перспективним може виявитися вивчення закономірностей розвитку системи права та її елементів, а також застосування законів синергетики в галузі порівняльного правознавства. Цікавим представляється також застосування синергетичного методу для дослідження динаміки розвитку і трансформації правових систем різних держав, виявлення закономірностей формування правових сімей і їхнього взаємного впливу з метою визначення глобальних тенденцій розвитку правових явищ.

Отже, можна зробити висновок про принципову можливість дослідження правових явищ з позицій синергетики, оскільки вони характеризуються системністю, складністю, відкритістю й динамічністю. Саме в таких системах відбуваються процеси самоорганізації, які, по суті, є формою взаємодії (протиборства або спільного руху) елементів системи під впливом чинників зовнішнього середовища.

Оскільки правова система й правові явища в цілому є відкритими нестабільними системами, які розвиваються, то «спроба застосування синергетичної методології до пізнання сутності системних об’єктів у правовій сфері уявляється тому не тільки закономірним, але й просто необхідним етапом їх досліджень» [11, с. 147].

Розглянемо можливі напрямки дослідження правових явищ. Для цього нам необхідно вивчити окремі елементи правової системи як предмет дослідження з позицій синергетики.

Спостерігати дію законів синергетики у сфері позитивного права, на нашу думку, можливо стосовно всіх його форм (джерел). Вирішальним для результативності наукового пошуку є аспект дослідження того чи іншого джерела права.

Так, дослідження нормативно-правових актів і нормативних договорів слід вести щодо певного виду суспільних відносин, які ними регулюються. Крім того, таке дослідження слід здійснювати або в ретроспективі (рух у часі), або по сукупності систем права (рух у просторі), або у часовій і просторовій областях водночас.1 Його метою може бути, наприклад, пошук відповіді на питання про можливості поширення парадигми дотримання прав людини на всі системи права («чи не є безправ’я одних народів умовою реалізації свободи інших?»), про шляхи трансформації мусульманського права в напрямку європейської правової традиції тощо.

Перспективним слід вважати вивчення судових прецедентів, оскільки в них знаходять безпосереднє відбиття процеси соціальної самоорганізації. Рішення суду по конкретній справі, будучи актом правотворчості, є водночас процесом організації певних суспільних відносин. При цьому вибір суддею одного з можливих судових рішень можна розглядати як точку біфуркації (вибору системою подальшого шляху розвитку), а фактичні обставини, що впливають на рішення судді – як флуктуації (випадкові процеси, що роблять вплив на цей вибір). Таким чином, система правових норм, що формується на основі судових прецедентів, виявляється безпосереднім результатом процесів самоорганізації в суспільстві.

Наслідком процесів соціальної самоорганізації є правові звичаї, які складаються «природним чином» як форма вираження громадської думки з приводу певних поведінкових актів. Слід зазначити, що механізм формування громадської думки вивчений з позицій синергетики відносно добре (див., наприклад, [13]). Тому, на нашу думку, застосування синергетичних підходів для вивчення генезису права доцільно починати саме з дослідження механізмів формування норм суспільної моралі й правових звичаїв як джерел права.

Цікавим є дослідження процесу правотворчості. Якщо говорити про законодавчі акти, то вони приймаються представницьким органом влади на основі обговорення в профільних комітетах (комісіях) і дебатів на пленарному засіданні. При цьому зміст законопроекту постійно змінюється внаслідок протиборства думок, взаємного переконання представників різних політичних партій у своїй правоті щодо кожної норми права. В результаті поступово починає превалювати одна основна для даного законопроекту ідея, що згодом виступає як параметр порядку, підкоряючи собі подальший процес законотворчості. Вона породжує умовиводи-наслідки, які стають реальним наповненням майбутнього закону. В якості такої ідеї може бути, наприклад, теза про незалежність суддів (Закон України «Про статус суддів»), про право особи на інформацію (Закон України «Про інформацію»), про дотримання конституційних прав людини в ході оперативно-розшукової діяльності (законопроект «Про оперативно-розшукову діяльність») про використання сучасних інформаційних технологій у боротьбі зі злочинністю (законопроект «Про перехоплення й моніторинг телекомунікацій») тощо. Такі ж закономірності (у формі дискусії фахівців) можна спостерігати й у ході підготовки підзаконних нормативних актів.

Синергетичні закономірності спостерігаються також у процесах «доведення» чинних нормативних актів, приведення їх у відповідність із суспільними потребами, що змінюються, шляхом внесення до них змін і доповнень. У цьому випадку зміст нормативного акта прямує до стану максимальної відповідності існуючим на даний момент часу соціальним потребам, тобто, говорячи мовою синергетики, до стануатрактору з найменшою потенційною енергією. Особливістю цього процесу є те, що він здійснюється в «покроковому» режимі (дискретно). На відміну від нього, процес формування суспільних потреб можна умовно вважати таким, що відбувається безперервно. Тому між соціальними відносинами, які потребують правового регулювання, й відповідними правовими нормами завжди існує «дистанція», яка визначає «відставання» права від соціальних реалій і з часом на локальному рівні лише наростає, породжуючи нестійкі (біфуркаційні) стани й хаотичні явища в суспільстві. Ця «дистанція» є головною причиною правотворчості як діяльності по упорядкуванню суспільних відносин.

«Відставання» правових норм від соціальних потреб є причиною прояву елементів самоорганізації в сфері застосування права. Застосування органами виконавчої влади правових норм, які не відповідають поточним соціальним потребам або ж пануючим в даний момент суспільним настроям, викликає неприйняття суспільства, яке може набути форми соціального протесту.

Казуальне тлумачення закону, здійснення юридичної кваліфікації конкретних діянь, а також застосування відносно визначених і альтернативних санкцій дає можливість посадовій особі застосовувати норму права у певному сенсі «на свій розсуд», виходячи з конкретних обставин справи. Це надає закону необхідну «гнучкість», застосовність до будь-яких життєвих ситуацій. Розсуд посадової особи, що застосовує закон, є тією сферою, де повністю використовуються можливості соціально-правової самоорганізації. В демократичному суспільстві розсуд правозастосовувача в цілому сприяє гармонізації закону й справедливості, зближення норм права і моральних норм.

Водночас реалізація деяких правових інститутів є неможливою без обмеження такого розсуду. Наприклад, правові норми, що регламентують порядок забезпечення прав людини, повинні бути сформульовані таким чином, щоб мінімізувати ступінь розсуду в діях посадових осіб поліції й інших правоохоронних органів з метою перешкодити можливим зловживанням.

Говорячи про можливість дослідження правовідносин з позицій синергетики, слід зазначити, що таке дослідження є невід’ємним від вивчення процесів самоорганізації у сфері соціальних відносин, тому що правовідносини є не що інше, як соціальні відносини, урегульовані правом. Саме через правовідносини правова система найбільш тісно «переплітається» з іншими елементами соціальної системи (економічною, політичною та ін.). Удосконалення демократії, роздержавлення громадського життя, розвиток ринкових відносин свідчать про активізацію процесів самоорганізації соціуму і є сьогодні найбільш значимими її формами. Тому значення синергетичного методу для вивчення правових явищ в сучасних умовах зростає.

Соціальні відносини, будучи елементами соціуму як системи, перебувають у постійному русі, утворюючи структури. Ці структури формуються певною мірою неупорядковано й далеко не завжди сприяють руху соціуму в напрямку стануатрактору. Їх упорядкування відбувається через усвідомлену діяльність людини й здавна здійснюється у формі права. Однак не будь-яке упорядкування сприяє суспільному прогресу. Багато століть законодавець намагається привнести в соціальну систему «параметр порядку» ззовні у вигляді власної волі, що ґрунтується на амбіціях правителів або ідеологічних догматах. Такий підхід не відповідає основним положенням синергетики й у загальному випадку може бути розцінений як волюнтаристичний, що ви-ходить з розуміння вирішальної ролі волі особистості в суспільному розвитку. Як стверджує Г. Хакен, «систему, що самоорганізується, найчастіше приводять до хаосу саме контрольовані ззовні процеси» [8, с. 62].

Видатним науковим досягненням Германа Хакена є обґрунтування того, що параметр порядку завжди зароджується в середині системи [12]. Це твердження має фундаментальний характер і стосовно соціально-правових явищ означає, що, мабуть, єдино правильним методом організації громадського життя є стимулювання процесів самоорганізації соціуму. Неефективною виявляється політика маніпулювання соціальними процесами, що не враховує законів са-морозвитку суспільства. Синергетика переконливо доводить неслушність поглядів на суспільство як об’єкт, абсолютно підконтрольний владі, розвиток якого визначається виключно вольовими управлінськими рішеннями. Найбільш далекоглядний підхід у керуванні суспільством має ґрунтуватися на тому, щоб виявити й стимулювати процеси суспільної самоорганізації, зважаючи на їх об’єктивний характер.

Ґрунтуючись на відкритті основоположника синергетики, Ю.Ю. Ветютнєв пропонує визначну, як на наш погляд, практичну рекомендацію методологічного характеру, стверджуючи, що «домогтися результату можна лише одним способом – вивчити суспільні відносини, знайти «параметр порядку» і надати йому правової форми» [4, с. 66].

Разом з тим не можна погодитися із твердженням російського дослідника, що право перешкоджає самоорганізації суспільних відносин, оскільки воно активно на них впливає. На нашу думку, право не «замінює» процесів суспільної самоорганізації. Воно лише задає «рамки» для цих процесів і є тими «граничними умовами», за які процеси соціальної структуризації не повинні виходити. Відсутність таких «граничних умов» призводить до формування суспільних відносин, не врегульованих правом, які часто супроводжуються порушеннями соціальної справедливості, недотриманням норм моралі, руйнуванням сталих традицій і іншими негативними наслідками. Як приклад, можна згадати недавню історію формування ринкових відносин в економіці пострадянських країн. В умовах відсутності належного правового регулювання становлення нових суспільних відносин супроводжувалося процесами присвоєння державної власності, ухилянням від сплати податків, поширенням корупції, рейдерськими атаками тощо.

Процес формування «граничних умов» правовими засобами реалізується шляхом закріплення соціальних цінностей та здійснення правової регламентації соціальних процесів (регулятивна функція права), а також витіснення соціальних відносин, які є небезпечними для суспільства (охоронна функція права).

Система правових інституцій суспільства (судових, правоохоронних органів, правозахисних організацій тощо) здається відносно статичною й тому найменш придатною до дослідження з позицій синергетики. Однак і тут можна виявити процеси самоорганізації. При цьому зазначені процеси діють по-різному в державних і недержавних правових інституціях.