Усі ці інститути визначаються як у конституції, так і на рівні державних за­конів. Більше того, вони дають змогу громадянам брати безпосередню участь у діяльності органів державної влади, здійснювати контроль над цією діяльністю. В цьому сенсі правова інституціоналізація демократичної держави завжди пов'яза­на зі створенням механізмів двохстороннього зв'язку та взаємного контролю, ко­ли не лише держава має право визначати правомірність чи неправомірність по­ведінки особи, але й сама особа (індивідуально або разом з іншими особами) мо­же контролювати діяльність органів державної влади та їх посадових осіб. У цьо­му плані можна згадати бодай інститут звернень громадян, який закріплюється статтею 40 Конституції України і регулюється Законом України «Про звернення громадян», стаття 4 якого встановлює, що до рішень, дій (бездіяльності), які мо­жуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких: порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи грома­дян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності. Тобто всі без винятку грома­дяни України мають право звернутися до органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій не­залежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропо­зиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Виходячи з фундаментального для демократичної держави положення, що во­на виступає засобом забезпечення та одночасно реалізацією народного суве­ренітету, можна зробити висновок: демократична держава знаходиться у спе­цифічному зв'язку із суспільством, з одного боку, і з людиною (громадянином) -з іншого. Особливість зв'язку демократичної держави з суспільством полягає в тому, що жоден з цих елементів не прагне поглинути інший, оскільки «одержав-лене суспільство» вже не може розглядатись як носій суверенітету з тієї причини, що над ним повністю домінує держава та її влада, яка реалізується через систему органів державної влади. Причому ці органи державної влади залежать виключ­но від вищих органів самої ж держави і не мають жодних обов'язків перед суспільством. Водночас і суспільство не може повністю поглинути державу, оскільки тоді воно позбудеться того інструменту, яким є публічна політична вла­да і завдяки якому можуть забезпечуватися завдання регулювання суспільних відносин і забезпечення суспільних потреб.

Тому, визначаючи демократичну державу, часто вказують, що поряд з нею завжди повинно існувати не просто суспільство, а такий його різновид, як грома­дянське суспільство, яке «в особі самодіяльних асоціацій людей, покликаних ви­ражати та захищати групові та індивідуальні інтереси і права, завжди вступає в особливі стосунки з державою»14. Останнім часом проблематика громадянського суспільства дедалі активніше досліджується провідними вітчизняними теорети­ками права. В цьому плані можна згадати праці О. Скрипнюка, О. Петришина, М. Панова та інших. Зокрема, О. Петришин обґрунтовує наступне визначення громадянського суспільства: «це сукупність добровільно сформованих громадсь­ких інститутів, що діють на самоврядних засадах у межах конституції та законів, за посередництвом яких індивіди реалізують свої основні природні права і сво­боди»15.

Але, не вдаючись зараз до аналізу проблеми співвідношення демократичної держави і громадянського суспільства, доцільно звернути увагу на ще один із за­значених нами вище аспектів. Мається на увазі те, що заснована на принципі на­родного суверенітету, демократична держава вступає в особливі відносини не тільки із суспільством у цілому, але й з окремою людиною. Адже, подібно до то­го, як народ виступає носієм суверенітету, кожна людина виступає носієм невід'ємних прав і свобод. Більше того, інструментальний характер демократич­ної держави означає, що в своїх діях вона повинна керуватися потребами та інте­ресами людини. В цьому плані ознакою демократичної держави є забезпечення пріоритету прав людини і громадянина, а також гарантування реальності цих прав. Як пише О. Лукаш, практична реалізація принципу пріоритету прав люди­ни і громадянина в діяльності демократичної держави забезпечується, з одного боку, завдяки чіткому конституційному визначенню самих прав людини, а з іншо­го - через встановлення імперативних вимог щодо самих органів державної влади, чия діяльність повинна спрямовуватись на гарантування, забезпечення та за­хист прав людини16. Причому йдеться не лише про політичні права людини, які зв'язані з реалізацією принципу народного суверенітету (цей аспект всебічно ар­гументує Т. Шаповал17), а про всю систему прав і свобод людини і громадянина, оскільки контрагентом демократичної держави є саме такий індивід, який є носієм конституційно визначених і невідчужуваних прав, свобод та обов'язків.

Утім базисний для демократичної держави принцип народного суверенітету вказує принаймні на ще одну її необхідну ознаку. Як було зазначено вище, він не лише встановлює певне джерело державної влади (цим джерелом є народ) та на­кладає заборону на її узурпацію, але визначає загальні параметри взаємодії дер­жави і суспільства. Дійсно, будь-яка держава не може існувати без суспільства. Однак, погоджуючись з цим положенням, не можна не визнати й того, що для кожної держави притаманний власний тип співвідношення із суспільством. В цьому плані, на думку багатьох сучасних дослідників, специфічною ознакою де­мократичної держави є те, що вона являє собою таку «систему управління, за якої влада відповідає перед громадянами за свої дії, а громадяни реалізують свої інте­реси через конкуренцію та взаємодію виборних представників»18. Це означає, що між демократичною державою і громадянином встановлюються відносини взаємної відповідальності, коли держава відповідальна за свої дії та рішення, а громадянин відповідальним перед державою в частині дотримання конституції та законів. Фактично це положення закріплюється на конституційному рівні як принцип законності, який передбачає неухильне дотримання законів держави всіма без винятку суб'єктами правовідносин.

Отже, демократична держава - це специфічна форма організації публічної влади, яка характеризується конституційно закріпленою системою інститутів, що гарантують верховенство суверенної волі народу, взаємодіє із суспільством на засадах правових принципів, які убезпечують політичну владу від узурпації з будь-якого боку, забезпечують постійне представництво інтересів громадян, а також реальний захист прав і свобод людини і громадянина. Спираючись на за­пропоновану дефініцію, можна зробити низку важливих висновків і щодо ознак демократичної держави. По-перше, демократична держава, якою вона постає в сфері досліджень сучасної теорії держави і права, - це завжди конституційна дер­жава, в якій гарантовано конституціоналізм як одну з основних характеристик державного ладу. В даному випадку поняттям конституціоналізм ми описуємо особливу систему конституційно-правових відносин, що має свої властивості та характерні ознаки19. Для юридичної науки це дає змогу встановити чіткий і без­посередній зв'язок між демократичною державою і тими інститутами, які вста­новлюються на конституційному рівні й відображають способи організації, фор­мування і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Внаслідок чого стає можливим проведення об'єктивного інституціонального аналізу держави з винесенням обгрунтованого висновку щодо її належності або неналежності до групи демократичних держав. По-друге, демократична держава формується і розвивається як засіб та інструмент забезпечення народного суве­ренітету з метою реалізації суспільно значущих завдань, гарантування законних інтересів усіх членів суспільства, які розглядаються як носії невід'ємних прав і свобод, що визначені конституцією і не можуть бути порушені ані державою в особі органів державної влади, їх службових та посадових осіб, ані іншими чле­нами суспільства. Таким чином, суто формальне визначення демократичної держави як «держави, в якій править народ», розкриває свій зміст через принцип на­родного суверенітету і систему правових інститутів, які забезпечують реалізацію влади народом. По-третє, існування демократичної держави пов'язано з розвит­ком характерного лише для неї типу відносин із суспільством, які визначаються такими властивостями, як: взаємна відповідальність держави та громадян, спря­мованість державної діяльності на забезпечення прав і свобод людини і громадя­нина, гарантована конституцією і законами держави участь громадян у процесі державного управління, можливість здійснення з боку суспільства контролю за діями органів державної влади, встановлення інституціональних запобіжників щодо можливості узурпації державної влади, порушення прав людини, відчужен­ня права народу визначати і змінювати конституційний лад у державі.

Наразі було обгрунтовано лише загальне визначення демократичної держави та її основних ознак, як вони досліджуються у сучасній теорії держави і права. Але, на нашу думку, досі існує об'єктивна потреба у продовженні досліджень в зазначеному напрямі, що дасть змогу завершити формування відносно са­мостійного напряму юридичних досліджень, який має своїм предметом демокра­тичну державу та її інститути. Це означає, що окреслена проблематика має теоре­тичну перспективу, а отже, й становитиме інтерес для теоретико-правових досліджень.

1. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / За ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. - X., 2009. - С. 77-78.

2. Дюгі Л. Конституційне право: Загальна теорія держави / Передмова Ю. М. Обо-ротова. - Одеса, 2005. - С. 34.

3. Скрипнюк О. В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика). - К., 2006. - С. 123-125.

4. Поли­тология для юристов / Под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. - М., 1999. - С. 209.

5. Совгиря О. В., Шукліна Н. Г. Конституційне право України: Навчальний посіб­ник. - К., 2007. - С. 82.

6. Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. П. Колісника, Ю. Г. Барабаша. - X., 2008. -С. 59.

7. Шаповал В. М. Сучасні характеристики конституції як Основного Закону держави // Право України. - 2008. - № 10. - С. 4.

8. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпе­чення. - К., 2006. - С. 133-174.

9. Теория государства и права: Учебник для вузов / Отв. ред. В. Д. Перевалов. - М., 2006. - С. АА-А1.

10. Еллинек Г. Общее учение о государстве. - СПб., 2004. - С. 685.

11. Пустоеіт Ж. М. Концепція суверенітету народу в конституції України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. -№ 4. - С. 15.

12. Заяць Н. Суверенітет: трансформація змісту // Право України. -2008. - № 2. - С. 20.

13. Скрипнюк О. В. Забезпечення участі народу у формуванні органів державної влади як фактор функціонування демократичної системи дер­жавного управління // Право України. - 2006. - № 6. - С. 3-4.

14. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. - К., 2000. -С. 396.

15. Петришин О. Громадянське суспільство - підґрунтя формування право­вої держави в Україні // Вісник Академії правових наук України. - 2003. -№ 2-3. - С. 149.

16. Лукаш О. Л. Принцип пріоритету прав і свобод людини і гро­мадянина в діяльності органів державної влади України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007. - № 12. - С. 90.

17. Шаповал Т. Народний суверенітет та політичні права і свободи (питання співвідношення) // Право України. - 2008. -№ 2. - С. 9-13.