Комунікативна модель Г. Грайса, отже, унеможливлює те, що Г.-Г. Гадамер називав завданням герменевтики – зрозуміти текст краще, ніж його розумів автор. Розглядаючи зміст норми права як закладену в неї волю законодавця, ми підходимо до інтерпретації, так би мовити, як історики.

Спробуємо визначити, яку модель (концепцію) змісту юридичних норм застосовує у своїй правотлумачній практиці Суд.

Дослідники вже констатували випадки, коли Суд задля тлумачення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) здійснював реконструкцію її історичного контексту [12]. Так, у справі “Джеймс та інші проти Об’єднаного Королівства” (James and others v. the United Kingdom) перед Судом постало питання, чи поширюється поняття “відповідність визнаним принципам міжнародного права” (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) на випадки вилучення майна у громадян тієї держави, яка здійснює таке вилучення. Звернувшись до Підготовчих матеріалів до Конвенції, Суд встановив, що це положення поширюється на іноземних громадян, але не поширюється на громадян держави, яка таке вилучення здійснює [13]. У справі “Кемпбел і Козанс проти Об’єднаного Королівства” (Сampbell and Cosans v. the United Kingdom) Суд повинен був з’ясувати смисл терміна “філософський”, вміщеного у ст. 2 Першого протоколу до Конвенції (йшлося про відповідність застосування у школах Шотландії тілесних покарань до норм Конвенції та протоколів до неї). Для з’ясування смислу цього терміна Суд знову ж звернувся до Підготовчих матеріалів Конвенції та дійшов висновку про те, що “зміст терміна “філософський” не є настільки вичерпним, як це випливає із Підготовчих документів” [14]. У цих рішеннях Суду прикметне те, що він зробив спробу реконструкції початкового контексту Конвенції, на підставі чого і були винесені згадані рішення. Викладені вище позиції Суду узгоджуються і з комунікативною моделлю Г. Грайса, і з домінуючим у вітчизняній теорії права поглядом про необхідність в процесі тлумачення юридичних норм встановити волю саме історичного законодавця.

Проте зовсім інший підхід Суду простежується в його рішенні у справі “Янг, Джеймс та Вебстер проти Об’єднаного Королівства” (Young, James and Webster v. the United Kingdom). У цій справі йшлося про право заявників не входити до складу профспілки. Суд так само звернувся до Підготовчих матеріалів Конвенції з метою реконструкції початкового наміру її укладачів. Знайшовши там підтвердження того, що держави-члени Ради Європи, які ухвалювали Конвенцію, не мали наміру включати в зміст права на свободу об’єднання оспорюване право, Суд попри це встановив, що примусовий вступ до профспілки порушує саму суть свободи об’єднання [15].

Як було зазначено вище, основною засадою комунікаційної концепції Г. Грайса є інтерпретаційне співробітництво. Видається, процес побутової комунікації навряд чи можна було б вважати ефективним, якщо реципієнт намагатиметься витлумачити те чи інше висловлювання всупереч наміру його автора. Тому прихильники грайсівської теорії комунікації та теорії авторського змісту юридичної норми можуть заперечити правомірність вищенаведеного рішення Суду, адже воно, на їхню думку, відображає помилкове розуміння норм Конвенції.

У справі “Соерінг проти Об’єднаного Королівства” (Soering v. the United Kingdom) перед Судом постало питання, чи можна розглядати позбавлення життя (яке згідно ч. 1 ст. 2 Конвенції допускається на виконання вироку суду, винесеного після визнання особи винною у вчиненні злочину, за що законом передбачено таке покарання) як поводження, несумісне зі ст. 3 Конвенції. Суд неодноразово наголошував, що Конвенція категорично забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність людини, поводження чи покарання незалежно від поведінки потерпілого. У цьому ж рішенні Суд зазначив, що він “не може не відчувати впливу сучасних тенденцій розвитку та загальновизнаних норм у галузі політики визначення покарань за злочини в державах – членах Ради Європи в цій сфері” [16]. Психологічна напруженість та постійний привід смерті, що супроводжують засуджених до смертної кари, отже, були визнані такими, що суперечать ст. 3 Конвенції.

Ухвалюючи це рішення, Суд не обмежував себе історичним контекстом ухвалення Конвенції (історичним тлумаченням). Згідно з комунікативною концепцією Г. Грайса та теорією авторського змісту юридичної норми, суд повинен був би обмежитись встановленням намірів укладачів – держав-членів Ради Європи. У цьому ж випадку для з’ясування змісту ст. 3 Конвенції тут було використано вже контекст функціонування норми або, інакше кажучи, еволюційне тлумачення, якому відповідає неавторський зміст норми, а саме зміст як воля уявного (презюмованого) законодавця часу застосування норми.

Загалом практика Суду демонструє недостатність “археології закону” (термін У. Ескріджа) [17]. Так, у справі “Селмоні проти Франції” (Selmouni v. France) Судом було зазначено: “Беручи до уваги той факт, що Конвенція – це “живий інструмент, який можна застосовувати по-різному, з урахуванням сучасних умов”, Суд вважає, що певні дії, які раніше кваліфікувалися як “нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження”, на противагу катуванню, можуть бути кваліфіковані в майбутньому по-іншому” [18].

Стандарти прав людини перебувають у русі, і Суд намагається спрямовувати еволюцію змісту Конвенції щоб вона залишалась взірцем у галузі прав людини [19].

У практиці Суду трапляються питання, щодо яких реконструкція історичного контексту є неприпустимою. Так, в рішенні у справі “Вінтерверп проти Нідерландів” (Winterwerp v. the Netherlands) Суд зазначив: “Конвенція нічого не каже про те, що слід розуміти під словом “душевнохворі”. Цей термін не можна остаточно витлумачити: (…) його значення постійно змінюється із розвитком досліджень в галузі психіатрії” [20]. Ясна річ, послідовно дотримуючись грайсівської комунікаційної моделі та теорії авторського змісту юридичної норми, можна було б спробувати реконструювати зміст поняття “душевнохворі” на час ухвалення Конвенції, що може становити певний, скажімо, історичний інтерес. Проте для потреб наступної та сучасної юридичної практики цілком очевидною буде недостатність і навіть, можливо, помилковість такої реконструкції.

Рішення Суду у справах “Ейрі проти Ірландії” (Airey v. Ireland), “Яса проти Турції” (Yasa v. Turkey), “Маркс проти Бельгії” (Marckx v. Belgique), “Даджен проти Об’єднаного Королівства” (Dudgeon v. the United Kingdom), “Інформанонсферайн Лентіа та ін. проти Австрії” (Informationsferein Lentia v. Austria) експліцитно засвідчують його небажання констатувати зміст та обсяг прав людини, керуючись як визначальним чинником волею укладачів Конвенції. [21] Суд наголошував на тому, що Конвенція повинна бути ефективним інструментом захисту прав людини, мета якої полягає “в захисті не теоретичних і ілюзорних прав, а прав конкретних і справжніх” [22].

У деяких рішеннях Суду відображена теорія “волі закону”. На такий підхід орієнтують, зокрема, ст. 31–33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згідно з якими тлумачення будь-якого міжнародного договору здійснюється, крім усього іншого, керуючись звичайним значенням термінів, що вживаються у цьому договорі. Означений підхід був відображений, наприклад, у рішеннях Суду у справах “Джонстон проти Ірландії” (Johnston v. Ireland), “Літгоу проти Об’єднаного королівства” (Lithgow v. the United Kingdom), “Лудіке, Белькасем і Кох проти Німеччини” (Leudicke, Belkasem and Koq v. Germany) [23].

Отож, у практиці Суду застосовані усі три означені теорії змісту юридичних норм: авторська теорія змісту, зміст як воля законодавця часу застосування норми та зміст як “воля закону”.

Кожна з означених теорій має, на наш погляд, певні недоліки. Зокрема, теорія авторського змісту норми, як видається, дещо спрощено трактує процес комунікації за посередництвом юридичних норм, намагаючись уподібнити його буденній комунікації. До того ж, наголошуючи на тому, що воля (наміри) автора є єдиним справжнім змістом норми, вона не враховує, що для комунікації необхідні як мінімум двоє суб’єктів, а тому навряд чи слід відмовляти реципієнтові у праві на смислотворення.

Однією з найбільших проблем теорії авторського змісту юридичної норми є також постановка нею питання про волю законодавця як про цілісну гомогенну волю. Між тим нормотворення далеко не завжди представлене однією особою. До того ж навіть у випадках, коли існує один офіційний нормотворець (скажімо, президент держави), питання намірів не перестає бути актуальним: адже можлива участь у нормопроектуванні помічників, консультантів та ін. Більше того, теорія авторського змісту норми у своєму непоміркованому варіанті може створювати загрозу режиму законності: якщо найкраще розуміння тексту – це розуміння його творця, то, наприклад, найкраще розуміння Сімейного кодексу України втілено у коментарі професора З.В. Ромовської, яка фактично є його основним автором. А такий підхід орієнтує на використання позаправового матеріалу як джерела права.

Викликає деякі труднощі і застосування на практиці теорії “волі закону”, оскільки, як вже було зазначено, їй бракує критеріїв для вибору одного з-поміж можливих смислів у випадках неоднозачності тексту. Проте ця теорія забезпечує можливість передбачення наслідків власної та “чужої” поведінки, тобто забезпечує підґрунтя для функціонування принципу правової певності.

Підсумовуючи, зазначимо, що ми не переслідуємо мети цілком спростувати необхідність тлумачення юридичних норм у світлі задумів автора тексту та перейти до теорій неавторського змісту, зокрема до теорії волі “актуального” законодавця (яка насправді може бути підмінена бажаною волею законодавця) чи до теорії “волі закону”. Тлумачення юридичних норм так чи інакше залишається складовою процесу комунікації, яка неможлива без автора. До того ж текст, як зазначав Ю.М. Лотман, наділений властивостями, що дають йому змогу бути конденсатором культурної пам’яті [24]. На нашу думку, мову можна вести лише про недостатність та збиткову для юридичної практики однобічність встановлення лише намірів історичного чи лише намірів актуального законодавця, або звернення винятково до звичайного значення термінів. Свідченням обґрунтованості цього твердження є, зокрема, практична реалізація усіх трьох підходів у правотлумачній практиці Суду.

Цією нашою розвідкою ми хотіли вказати на недоліки досить поширеної у вітчизняному правознавстві теорії тлумачення юридичних норм, позиції якої стосовно поняття “зміст юридичної норми” не переглядалися майже півстоліття, що зумовило певне “відставання” її від потреб практики. Видається, що ні в якості описової (що описує тлумачення таким, яким воно є), ні в якості нормативної (що описує тлумачення таким, яким воно повинно бути) означена теорія не може більше посідати монопольне становище у вітчизняній юридичній науці. Свідченням цього є, зокрема, вчинені окремими науковцями спроби дослідити так зване динамічне (“пристосувальне”, “функціональне”, “інструментальне”) тлумачення юридичних норм, до якого вдаються, зокрема, національні та міжнародні судові органи (праці П. Рабіновича, Т. Дудаш та ін.).

––––––––––––––––––––

Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. – М., 1976. – С. 43.

Витгенштейн Л. Голубая и коричневая книги: предварительные материалы к “Философским исследованиям”, – Новосибирск, 2008. – С.40.

Einfьhrung in Rechtsphilosophie und Rechtstheorie der Gegenwart/ Herausgegeben von Arthur Kaufmann und Winfried Hassemer. – Heidelberg : Mьller Juristischer Verlag. – 1994. – С. 353.

Див. напр. Бочаров Д. Проблема інтерпретації юридичних текстів у контексті смисового виміру // Вісник академії правових наук України. – 2008. – № 3. – С. 29; Кравец А.С. Теория смысла Ж. Делеза: pro и contra // Логос. – 2005. – № 4. – С. 227– 258.

Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история. – М., 1996. – С. 13.