Суттєвого значення для аналізу делегованої правотворчості набувають певні вимоги до її юридичної процедури: наявність попередньо визначеної моделі, про­грами, відповідно до якої вона втілюється в життя; синхронність, тобто погод­женість у часі й просторі процедурних і матеріальних нормативних актів; юри­дична сила, межа регулювання впливу процедурних норм, які не повинні стосу­ватися змісту норм матеріального права, демократизм, доступність (інформа­ційна, матеріально-фінансова, організаційно-правова) тощо.

Делегована правотворчість - це процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави, формування та прийняття правових актів уповноваженими суб'єктами в межах відповідних процедур. Цей вид правової діяльності забезпе­чує визначення і зміну сфери правового регулювання, нормативної основи дер­жавного та суспільного життя, загальнообов'язкових програм, державного уп­равління. Зміст делегованої правотворчої діяльності полягає в тому, щоб вибрати і реалізувати саме ту можливість чи декілька можливостей регулювання, які найбільш повно відповідають інтересам, меті та волі суб'єктів суспільних відно­син, дають можливість максимально ефективно здійснювати їх правове опосеред­кування. При цьому суттєвого значення набуває визначення об'єктивного регу­ляційного оптимізму права, що забезпечує альтернативність рішення, яке прий­мається. Ефективність делегованої правотворчості визначається низкою чинни­ків, у тому числі якістю нормативного акта, науковою обгрунтованістю його про­ектів, своєчасністю прийняття акта.

Нормативно-правовий акт, прийнятий у межах делегованої правотворчості, повинен: 1) наділятися юридичною силою, яка дорівнює силі актів, прийнятих органом, що делегує повноваження; 2) мати ієрархічний пріоритет щодо всіх актів органу, що делегує повноваження, прийнятих до моменту делегування нор-мотворчих повноважень; 3) поступатися юридичною силою всім актам, ухваленим після делегування повноважень. Акт органу, що делегує повноваження, прийнятий після їх делегування, сам по собі вже обмежує передані повноважен­ня в тому обсязі, в якому ним урегульовані відповідні суспільні відносини.

Отже, інститут делегованих повноважень на сьогодні має відігравати дуже важливу роль у децентралізації державної влади. Адже шляхом передачі держав­них повноважень забезпечується найбільш ефективна реалізація повноважень з метою економії фінансових і людських ресурсів. Делегована правотворчість як різновид форми правової діяльності має визнаватись як правова діяльність, пов'язана з виданням нормативно-правового акта відповідно до повноваження, яке виходить із закону або за прямим дорученням одного (вищого) органу держа­ви іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю за реалізацією делегованих повноважень.

1. Mehren A. The Civil Law System: An Introduction to the Comparative Study of Law /A. Mehren, J. Gordley. - Boston, 1977. - P. 85.

2. Morrison H. Government and Parliament / Morrison H. - L., 1940. - P. 456.

3. Конституционное право / [Уэйд Е., Филипс Д. и др.] /Пер. с англ. С. Крылова. -М., 1950. - С. 31, 125, 389.

4. Hogg Р. Constitutional Law Of Canada. - Toronto, 1985. - P. 284.

5. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. Академический курс: У 2-х т .- М., 1998. - Т. 1: Теория государства. - С. 149.

6. Богдановская И.Ю. Закон в английском праве.-М., 1994. — С. 127.

7. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. - М., 1978. - С. 14.

8. Орзш М. Ф. Пра­во и личность. - К., 1978. - С. 127.

9. Путинский Б.И. Право и экономика: пробле­мы и становление. - М., 1991. - С. 79.

10. Дрейшев Б. Правотворчество и правовое регулирование//Правознавство. - 1985. -№ 1. - С. 36.

11. Скакун О.Ф. Теорія дер­жави і права: Підручник. - X., 2006. - С. 442.