У правотлумаченні об’єктом розуміння є безпосередньо тексти нормативно-правових приписів. У теорії тлумачення юридичних норм усталеною є позиція, згідно з якою етапами тлумачення є тлумачення-з’ясування та тлумачення-роз’яснення. На перший погляд може видатися, що тлумачення-з’ясування тексту є розумінням, яке завершує інтерпретацію тексту, а тлумачення-роз’яснення є поясненням у герменевтичному сенсі, тобто пояснює причинно-наслідкові, генетичні чи структурні зв’язки. Проте це не зовсім відповідає природі тлумачення-роз’яснення, оскільки, єдиною ознакою, яка відрізняє його від тлумачення-з’ясування є вихід поза межі свідомості суб’єкта тлумачення [6, c. 315]. Відтак, герменевтична природа тлумачення-з’ясування та тлумачення роз’яснення потребує аналізу крізь призму змісту понять “розуміння” та “пояснення”. Видається, що з герменевтичної точки зору як тлумачення-з’ясування, так і тлумачення-роз’яснення поєднують процедури розуміння та пояснення з огляду на те, що пояснення аксіоматичних фактів може входити до передрозуміння тексту нормативно правового припису. Крім того, при формулюванні нормативно-правових приписів застосовуються як судження про факти, так і оцінні судження, що також свідчить про необхідність поєднання процедур пояснення та розуміння. З огляду на те, що нормативно-правові приписи формулюють вимоги щодо належної поведінки, то можна припустити, що у правотлумаченні переважають процедури розуміння. Тому якщо у тексті, який тлумачиться, поєднуються оцінні та фактичні компоненти, то основу його розуміння становлять як пояснення, так і розуміння його структурних елементів – залежно від герменевтичної природи останніх. Процедури розуміння та пояснення можуть забезпечуватися різними способами тлумачення, проте винятково для розуміння можуть застосовуватися так звані динамічні способи тлумачення – функціональне, еволюційне.

У процесі правореалізації та правозастосування текст норми належної поведінки підводиться під юридично значимі факти. Отож, відбувається визначення того, чи конкретна дія дозволена, чи заборонена текстом нормативно-правового припису, або які наслідки випливають з певних дій чи подій. Відтак, у процесі правореалізації, здійснюваної суб’єктом права, чи правозастосування, здійснюваного компетентними державними органами, відбувається потрійна процедура. По-перше, з’ясовується зміст норми через процедури розуміння, в основу яких покладено і пояснення. По-друге, з’ясовується зміст фактів. Однак з огляду на те, що герменевтика соціально дії доводить, що дії стають зрозумілими лише тоді, коли вони стають у ланцюжок з іншими діями, можна припустити, що не завжди тлумачення дій матиме характер пояснення. Дуже часто така інтерпретація буде відбуватися через посередництво оцінювальної процедури розуміння. По-третє, пояснюється, чи та чи інша фактична поведінка передбачена, дозволена, заборонена текстом нормативно-правового припису.

Адже у процесі правозастосування відбувається встановлення відповідностей між належним і сущим, між тим, що зрозуміло з тексту припису та фактичною поведінкою через визначення причинно-наслідкових, структурних чи генетичних зв’язків між діями, подіями та іншими фактами. Тому власне правозастосування повинно би було бути пояснювальною процедурою, яка змінює процедуру розуміння тексту нормативно-правового припису та юридично значимого факту. Адже зрозумівши належне, треба пояснити, чи суще йому відповідає. І це не є питанням оцінки, тому що оцінка вже зроблена як щодо належного, так і щодо сущого. Йдеться про встановлення відповідності ознак фактичної поведінки щодо тих ознак, які зрозумілі з тексту правової норми. Це має місце у разі виявлення складу злочину, складу правовідносин тощо. Тому і належне, і суще окремо одне від одного підлягають розумінню, а відтак – оцінці. Тому виникає те, що можна охарактеризувати як герменевтичний парадокс: пояснення відповідності чи невідповідності одне одному результатів двох оцінок – тексту нормативно-правового припису та фактичних дій. Основні висновки.

Процедури розуміння та пояснення тексту не є взаємовиключними та можуть поєднуватися у соціальних науках. Пояснення стосується фактичних суджень, а розуміння – суджень оцінних. У будь-якому разі, пояснення може лежати в основі розуміння, а не навпаки. Результат пояснення може входити до передрозуміння.

З огляду на те, що юриспруденція спрямована на пошук праводержавних закономірностей, вона повинна поєднувати в собі як пізнавальні процедури розуміння, так і пояснення. У протилежному разі ставиться під сумнів наявність такої науки.

У тлумаченні нормативно-правових приписів домінують процедури розуміння, тоді як пояснення може мати місце щодо суджень про факти і бути основою розуміння. Застосування таких способів тлумачення, які забезпечують динамізм правового регулювання, свідчить про застосування пізнавальних процедур розуміння.

При реалізації та застосуванні нормативно-правових приписів відбувається досить рельєфне поєднання процедур розуміння та пояснення. Текст нормативно правового припису, так само як і юридично значимі дії (факти) стають предметом незалежного розуміння (у передрозуміння якого за загальним правилом може входити і пояснення), тоді як їх відповідність чи невідповідність між собою є предметом пояснення через встановлення закономірних залежностей.

––––––––––––––––––––

Волков Ю.Г., Нечепуренко В.Н., Самыгин С.И. Социология: история и современность. – Ростов н/Д, 1999. – С. 161–182 // Цит. за: Овчинников А.И. Правовое мышление в герменевтической парадигме. – Ростов н/Д: Изд-во Рост. Ун-та, 2002. – С. 33

Рикёр П. Герменевтика, этика, политика: Московские лекции и интервью. – М.: Академия, 1995. – 159 с.

Ивин А.А. Ценности и понимание // Вопросы философии. – 1987. – №8. – С.31–44

Вригт Г.Х. фон Логико-философские иследования: избр. труды. – М., 1986. – 335 с.

Овчинников А.И. Правовое мышление в герменевтической парадигме. – Ростов н/Д: Изд-во Рост. Ун-та, 2002. – 288 с.

Луць Л.А. Загальна теорія держави і права: Навч.-метод. посібн. (за кредитно-модульною системою). – К.: Атіка, 2007. – 412 с.