Разом з тим. Сімейний кодекс 1926 р. посилював гарантії як майнових, так і особистих прав членів сім'ї, перш за все жінок і дітей.

Сімейний кодекс 1926 р. провів повне урівняння позашлюбних дітей зі шлюбними, досить детально регламентуючи порядок встановлення батьківства щодо позашлюбних дітей.

Безспірним (до оскарження по суду) доказом батьківства був запис в книгах РАГСу або наступне визнання батьківства, а у разі відсутності цього матері дитини надавалося право зареєструвати свою вагітність, а потім батьківство в РАГСі.

У випадках подання матір'ю такої заяви, РАГС повідомляв гаданого батька дитини про надходження заяви і зобов'язував його в місячний строк повідомити про своє ставлення до заяви. Якщо відповіді протягом місяця не поступало, особа, названа батьком, записувалася таким у книгах РАГСу. Разом з тим, особа, що була записана батьком, вправі протягом року порушити справу в суді про неправильність запису.

Якщо ж у судовому порядку встановлювалося, що в період зачаття дитини мати мала зв'язки з кількома особами, батьком дитини суд визнавав одного з них, покладаючи на всіх інших солідарну відповідальність по аліментному зобов'язанню.

Вирішуючи питання про аліментні зобов'язання батьків і дітей, Кодекс не вважав їх абсолютними, даючи суду у виняткових випадках право звільняти батьків від аліментування дітей, рівно ж як і дітей від аліментування батьків.

Кодекс 1926 р. УРСР, а також Кодекси РРФСР, БРСР і деякі інші поряд з зареєстрованим шлюбом визнавали також й так званий фактичний шлюб, тобто не оформлений в органах РАГСу. Правда, визнання таких фактичних шлюбів могло бути здійснене тільки через суд, де необхідно було довести наявність фактичного шлюбу. Тому, якщо між фактичним подружжям виникали якісь суперечки (щодо майна або аліментів), то суд, перш ніж розв'язати ці суперечки, повинен був у кожному конкретному випадку встановити, тобто визнати наявність шлюбних зв'язків.

Причому фактичним шлюбом визнавались лише серйозні і тривалі подружні зв'язки, а не випадкові і скороминущі.

Доказами наявності такого шлюбу для суду були: факт спільного життя, наявність при цьому спільного господарства, спільне виховання дітей, взаємна підтримка тощо. Крім того, фактичний шлюб міг бути визнаний, коли він відповідав необхідним умовам (вік, стан здоров'я, відсутність близьких родичів, моногамія і т.п.).

Спеціальна глава Кодексу присвячена інституту усиновлення, який був вперше введений в українське законодавство. Як показала практика наступних років, інститут усиновлення відігравав важливу роль, особливо в роки Великої Вітчизняної війни, а також у післявоєнний період, коли потрібно було виховувати дітей, батьки яких загинули на фронті.'

Кодекс містив норми, які регулювали опіку і піклування, а саме регламентували порядок встановлення і зняття опіки і піклування, призначення і звільнення опікунів, а також права і обов'язки опікунів і піклувальників.

Третій розділ Сімейного кодексу УРСР присвячений питанням шлюбу. Регламентувалися умови вступу до шлюбу, випадки визнання шлюбу недійсним, підстави припинення шлюбу.

Вперше в законодавстві України (не рахуючи Сімейного кодексу УРСР 1919 р.) закріплювався принцип рівності прав і обов'язків подружжя, а також незалежність подружжя. Разом з цим. Кодекс вводив поряд з особистим майном таке поняття, як спільне майно подружжя.

Важливі положення містить Сімейний кодекс про аліментування подружжя на випадок непрацездатності як під час існування шлюбу, так і після його розірвання.

Що ж стосується двох останніх розділів Кодексу — IV «Про зміну громадянами своїх прізвищ, імен» і V «Про визнання особи безвісно відсутньою або померлою», то вони носили в основному інструктивний характер.

Такими були основні положення Сімейного кодексу УРСР 1926 року, який із змінами і доповненнями діяв більше 40 років.

Зміни Сімейного кодексу УРСР у зв'язку з виданням Закону від 27 червня 1936 року та виданням Указу від 8 липня 1944 року

У наступні роки після видання Сімейного кодексу УРСР 1926 р. сімейне право розвивалося в напрямку уніфікації норм шляхом видання загальносоюзних актів, які були обов'язковими для всіх республік СРСР. Такими актами були постанови Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів від 27 червня 1936 р. «Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення сітки пологових будинків, дитячих ясел і дитсадків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів і про деякі зміни в законодавстві про розлучення». Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства і заснування ордена «Материнська слава» і медалі «Медаль материнства».

Закон від 27 червня 1936 р. вперше ввів допомогу по багатодітності, затвердив план розширення сітки дитячих виховних закладів, встановив кримінальну відповідальність за відмову в прийомі на роботу вагітних жінок, за несплату аліментів на дітей, ввів підвищені декретні відпустки по вагітності і родах.

Цей закон впорядковував порядок стягнення аліментів на дітей, встановивши розмір аліментів відповідно до заробітної плати відповідача у відсотковому відношенні, залежно від кількості аліментованих ним дітей.

Особливе значення мали такі статті закону, де була звернена увага на легкість розірвання шлюбу, яка допускалася раніше. А тому закон встановив деякі стримуючі правила:

а) особисту явку обох сторін до РАГСу;

б) відмітку в паспортах про розірвання шлюбу;

в) підвищену плату за розлучення: І — 50 крб., II— 150 крб., III і т.д. — 300 крб.

Разом з тим, ці положення були тільки перехідним етапом до встановлення судового порядку розірвання шлюбу.

Велика Вітчизняна війна внесла свої корективи в наше життя, і у зв'язку з цим були внесені зміни до шлюбно-сімейного законодавства, зокрема щодо положень про шлюб і розлучення, питання позашлюбних дітей.

Так, Указ від 8 липня 1944 року являв собою складний законодавчий акт, він містив у собі дві групи заходів — соціальні і правові. Соціальні заходи йшли по лінії посилення матеріальної допомоги держави багатодітним сім'ям (при народженні 2-ї і кожної наступної дитини), встановив почесне звання «Мати-героїня» (10 дітей), орден «Материнської слави» (7—9 дітей), «Медаль материнства» (5—6 дітей).

Указ вирішив найбільш спірне питання — питання про форму шлюбу: «Тільки зареєстрований шлюб породжує права і обов'язки подружжя», — говориться в ньому. Також вирішено в Указі питання про розірвання шлюбу — тільки в судовому порядку.

Указ анулював всякий правовий зв'язок позашлюбної дитини з батьком, зберігши його тільки по лінії матері, вперше провівши межу між дітьми шлюбними і позашлюбними, скасувавши правило, яке існувало раніше, що одинока мати може звертатися до суду про встановлення батьківства і про стягнення аліментів на позашлюбну дитину, і встановив, що при реєстрації народження позашлюбної дитини в РАГСі вона записується за прізвищем матері з присвоєнням їй ім'я по батькові за вказівкою матері. Прийнявши таке рішення про правове положення позашлюбних дітей, Указ разом з тим вирішив питання про виховання і державне аліментування цих дітей замість приватного аліментування, яке існувало раніше.

В той же час положення про посилення державної матеріальної допомоги сім'ям, мало прогресивне значення, так як війна викликала величезну кількість людських втрат, була приводом до гострої диспропорції чоловічого і жіночого населення і тому держава надавала матерям, які самі повинні виховувати дітей, моральну і матеріальну підтримку.

Прийняття Указу від 8 липня 1944 року викликало велику кодифікаційну роботу в Україні. Зокрема, 15 вересня 1945 р. Президія Верховної Ради України прийняла Указ, який вніс багато змін до Сімейного кодексу України. Було виключено вказівку на право подружжя приймати при вступі в шлюб з'єднане прізвище, також встановлювалося правило, за яким для збереження після розлучення шлюбного прізвища згоди другого з подружжя не потрібно і до дошлюбного прізвища розведений з подружжя повертається тільки в тому випадку, коли сам цього забажає.

Важливе значення також має Указ Президії Верховної Ради України від 7 квітня 1951 року, який розширив коло взаємно аліментованих осіб з числа родичів (від 3 до 10).