Слід підкреслити, що звернення до проблеми методологічного плюралізму у правознавстві вже мали місце у вітчизняній філософській та юридичній літературі. Однак у принциповому плані питання ставилося переважно науковцями старшої генерації, представників «дорадянського» періоду методологічної думки. Залежно від належності конкретного автора до філософської традиції й наукової школи розрізнялись і варіанти відповідей на нього. Так, про становлення методологічного плюралізму у правознавстві писав І.А. Ільїн. Проте, будучи за своїми філософськими поглядами «християнським моністом», автор не поширював його на онтологію права і гносеологічні установки правопізнання, а визнавав методологічний плюралізм тільки в «логічному ряді» як існування відокремлених способів розглядання права, звернених до різних сторін і форм його буття і таких, що перебувають у певному співвідношенні [8, с. 183].

До проблеми методологічного плюралізму юридичної науки звертався Б.А. Кістяківський [9, с. 13]. При цьому на основі ідеї взаємної автономності філософії та науки він говорить про необхідність плюралізму у «соціально-науковому пізнанні» вже не тільки відносно конкретних методів науки, а й, наполягаючи на «рішучому» гносеологічному плюралізмі, відносно філософії.

До своєрідного теоретичного плюралізму сучасного правознавства як умови його спроможності і розвитку закликає відомий західний історик права Гарольд Дж. Берман. На його погляд, сьогодні необхідно подолати «хибність відносно винятково політичної і аналітичної юриспруденції («позитивізм»), або винятково філософської та моральної юриспруденції («теорія природного права»), або винятково історичної і соціоекономічної юриспруденції («історична школа», «соціальна теорія права»). Нам потрібна юриспруденція, котра інтегрує всі три традиційні школи і виходить за їхні межі» [10, с. 431].

Із множинності методів вивчення права виходило й радянське правознавство. Такі уявлення отримали досить глибоку розробку відносно підходів, загальнонаукових і окремих наукових методів дослідження права. Однак у філософському плані, у своїх онтологічних уявленнях, гносеологічних принципах і установках ми були та й загалом залишаємося «методологічними моністами». Тим не менше конкуренція філософських систем, яка розгортається у сучасній науковій правосвідомості, звернення правознавців до різних світоглядних уявлень і гносеологічних ідей дозволяють говорити про початок формування в нашому правознавстві саме філософсько-методологічного плюралізму, що й трактується нами як процес переходу від моністичної методології до філософсько-методологічного плюралізму.

Слід відзначити, що у сучасній юридичній літературі спостерігається різне ставлення до проявів цього процесу. Так, В.М. Сирих скаржиться на те, що «конституційна свобода думки і слова низкою російських правознавців сприймається як вільний політ думки у будь-якому напрямку і з яких завгодно методологічних позицій. З надзвичайною легкістю піддаються сумніву очевидні і загальновизнані істини, а замість них із анналів, а точніше відвалів історії правової науки відкопуються, піднімаються на щит, реанімуються давно відторгнені юристами неспроможні ідеї» [1, с. 12]. Якщо не зважати на деякі нюанси, неважко помітити, що пафос цитованого висловлювання пов’язаний з помітною відсутністю у сучасній юридичній науці обмежень щодо проблематики досліджень і вибору методологічних принципів. На переконання цього науковця, «дійсна свобода юриста-теоретика як і будь-якого істинного дослідника являє собою його несвободу, обов’язок неухильно йти лише тим шляхом, який веде до об’єктивно-істинного знання» [1, с. 29].

Заява сильна за категоричністю, однак досить слабка у методологічному відношенні. Думка про необхідність йти у науці тільки тим шляхом, котрий веде дослідників до об’єктивно-істинного знання, досить приваблива. От тільки хто безпомилково скерує правознавців на такий шлях, забезпечить знанням про нього – залишається проблемою. Якби вченим справді був відомий шлях, що веде до об’єктивно-істинного знання, то заклики йти цим шляхом були б марними. До того, ж у цьому разі і значення науки непотрібне, оскільки пошуки такого шляху (або шляхів) становить її сенс. З таких позицій у правознавстві, вільному від політичного та ідеологічного примусу, вибір філософських засад і методології дослідження цілком залежить від ученого. Важливо тільки, щоб йшлося саме про методологію науки, тобто дослідження здійснювалися за її правилами, а, наприклад, не мистецтва або ж зводилися просто до побутових розміркувань. У цьому виборі бере участь лише один «цензор» – професійна культура вченого, а оцінює його лише один «суддя» – сама наука в особі наукового співтовариства. Щоправда, як засвідчує історія науки, і «цензор», і «суддя» не застраховані від помилок. Однак добре відомо, що характер і наслідки таких помилок можуть бути різними. Помилки «цензора» призводили як до безглуздих похибок, так і до великих відкриттів, а помилки «судді» не тільки гальмували розвиток наукової думки, а й стимулювали вдосконалення дослідницького інструментарію.

Висновки. Особливості сучасного етапу розвитку правознавства можуть бути адекватно сприйняті у межах системи процесів соціальних і культурних змін глобального і національного масштабів‚ що вимагає принципового розширення сфери методологічної рефлексії у юридичних дослідженнях. Це знаходить свій вираз перш за все у концептуальній перебудові нашого правознавства. Одним з фундаментальних процесів розвитку вітчизняної юридичної науки є перехід від моністичної методології до філософсько-методологічного плюралізму.

Отже, маємо підстави стверджувати‚ що методологія може і повинна розглядатися сьогодні як визначний‚ самостійний напрям юридичної науки. Виходячи з цих розмірковувань, наведені судження визначають логіку подальшого дослідження обраної проблематики. Зокрема, необхідність детальнішого, аніж звичайно прийнято в нашій юридичній літературі, звернення до сучасних поглядів на розвиток науки і до основних характеристик наукового пізнання, а також до особливостей становлення юридичної науки у межах європейської традиції права.

_________________

Сырых В.М. Логические основания общей теории права: [в 2-х т.] / В.М. Сырых. – М.: Юрид. лит., 2000. – Т. 1: Элементный состав. – 483 с.

Гордієнко С.Г. Молодому науковцю коротко про необхідне: наук.-практ. посібник / С.Г. Гордієнко. – К.: КНТ, 2007. – 92 с.

Зоркін Д.П. Основи теорії державного управління: [курс лекцій] / Д.П. Зоркін, В.Д. Ігнатів. – Львів: Растр-7, 2000. – 232 с.

Шамхалов Ф. Держава і економіка: основи взаємодії: [підручник для вузів] / Ф.Шамхалов. – К.: Вища освіта, 2002. – 323с.

Андрійко А.С. Державність перехідного періоду: теоретичні питання: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних та правових учень» / А.С. Андрійко. – Львів, 1999. – 19 с.

Балинська О.М. Проблеми теорії держави і права: [ навч.-метод. посібник] / О.М. Балинська, Т.З. Гарасимів. – Львів: Вид-во ЛьвДУВС, 2008. – 320 с.

Розин В.М. Генезис права / В.М. Розин. – М.: Прогресс, 1987. – 189с.

Ильин И.А. О сущности правосознания / И.А. Ильин // Сочинения: [в 2-х т.]. – М.: Наука, 1993. – Т. 1: Философия права. Нравствиная философия. – 259 с.

Кістяковський Б.А. Вибране / пер. з рос. Л.Г. Малишевської; упоряд., передмова і прим. Л.П. Депенчук / Б.А. Кістяковський. – К.: Абрис, 1996. – 512 с. –Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка», серія «Українські мислителі».

Антология мировой правовой мысли: [в 5 т.] Рук. науч. проекта Г.Ю. Семигин. – М.: Мысль, 2003. – Т. III. Европа. Аме ри ка : XV II – XXвв. –829 с.