Деякі вчені вважають, що правові норми впливають на правозастосувальний розсуд лише шляхом закріплення у своєму змісті меж такого розсуду. Межі розсуду визначаються ними як будь-які (правові чи неправові) правила, принципи, що їх зобов'язаний дотримуватися орган, котрий здійснює правозастосування.

Інші ж науковці розрізняють поняття меж розсуду та його критеріїв. Межі розсуду визначаються ними як правові положення, котрі лімітують можливість вибору правозастосувального суб'єкта, а критерії – як ті вимоги чи засади, котрі змістовно обумовлюють вибір конкретного правозастосувального рішення. [4, с. 39]

Наведені позиції не є достатньо чіткими та формалізованими. Окрім того, на нашу думку, небеззаперечним є підхід, який передбачає об'єднання у категорії меж і критеріїв розсуду явищ як правового, так і неправового характеру, оскільки "неправові" явища, з огляду на їхню природу, не є формально обов'язковими до врахування, а отже, можуть і не "обмежувати" обсяг розсуду за відсутності у правозастосувального суб'єкта зацікавлення

Враховуючи вищевикладене, вважаємо за необхідне вказати на такі умови правозастосувального розсуду.

Ті обставини, котрі закріплені правом, є формально обов'язковими для правозастосувального суб'єкта і визначають обсяг його розсуду, можна вважати межами останнього. Іншими словами, межі розсуду є зазвичай чіткими, жорстко встановленими рамками вибору, вийти поза які правозастосувальний суб'єкт не має права.

Ті ж обставини розсуду, які передбачені нормами права, є формально обов'язковими і підлягають врахуванню суб'єктом правозастосування при здійсненні ним вибору оптимального рішення у рамках обсягу розсуду, слід вважати його критеріями. Таким чином, критерії розсуду "спонукають" правозастосувального суб'єкта до ухвалення одного з варіантів рішення, окреслених межами розсуду.

Обставинами розсуду, котрі не закріплені у правових нормах, а отже, не є обов'язковими, однак впливають на процес ухвалення "углядового" рішення, можна вважати факторами розсуду. Хоча такі фактори й не є формально обов'язковими до врахування суб'єктом правозастосування, однак їх належне врахування є певною гарантією нескасування наглядовими інстанціями такого рішення.

Окремим видом умов, який не входить до жодного із наведених вище видів, є правосвідомість суб'єкта правозастосування. Її значення у процесі формування переконання суб'єкта правозастосування, а отже, і вплив на вибір одного із дозволених варіантів правозастосувального рішення, є беззаперечним. Адже правосвідомість виступає тим середовищем, в якому правозастосувальний суб'єкт здійснює багатоаспектну оцінку порівняльного значення кожного із критеріїв чи факторів розсуду.

Окремою обставиною розсуду правозастосувального розсуду є, як визначалось, фактичні обставини справи, в якій ухвалюється рішення. У більшості випадків реалізації розсуду конкретні обставини справи враховуються правозастосувальним суб'єктом з огляду на вказівку правової норми про обов'язковість такого врахування. У такій ситуації вказані обставини детермінують розсуд опосередковано, через "дію" його критеріїв.

На особливості дослідження правозастосувального розсуду впливають: а) об'єкт дослідження, яким виступає правозастосувальна діяльність як національних, так і міжнародних органів, у процесі якої ці органи реалізують належний їм розсуд; б) предмет дослідження, тобто закономірності такої діяльності; в) не з'ясований однозначно стан об'єкту дослідження, що передбачає наявність альтернативних варіантів вирішення існуючих проблем (так, у правовій науці ще немає єдності думок щодо визначення загального поняття правозастосувального роз-суду, його місця і соціальних наслідків у процесі правозастосування тощо); г) необхідність забезпечення обґрунтованості результатів дослідження; д) можливість використання результатів останнього у правозастосовній практиці.

Саме ці чинники змістовно обумовлюють набір тих методів, котрі використовуються при дослідженні правозастосувального розсуду [4, с. 40].

Отже, на основі викладеного можна дійти висновку, що оперативно-виконавча правозастосовча діяльність є основною формою роботи органів державного управління. Вона має організаційний характер, за її допомогою проводиться безперервний організаційний і регулятивний вплив суб'єктів, що управляють, на суб'єктів, якими управляють. В окремих випадках оперативно-розпорядче застосування права здійснюється за вказівкою вищестоящих органів державного управління. Але переважно воно реалізується за ініціативою самих суб'єктів правозастосування, яким необхідно швидко реагувати на ситуації, що змінюються.

Оперативно-виконавча діяльність органів держави займає надзвичайно важливе місце в загальній державній діяльності як за своїм обсягом, так і за призначенням. Вона як правове опосередкування фактичної діяльності передбачає вирішення різносторонніх питань, що стоять перед державними органами. Правозастосовчі органи, здійснюючи свої повноваження в різних сферах, організують виконання різних виробничих, фінансових, кадрових заходів. Через видання актів індивідуального значення органи держави керують нижчестоящими органами та посадовими особами і тим самим створюють, змінюють та припиняють конкретні

Основне призначення оперативно-виконавчої діяльності – через прийняття правових актів індивідуального характеру щоденно організовувати фактичну діяльність.

Бахрах Д.Н. Судейское усмотрение / Пер. с англ. – М., 1999.

Коренев А.П. Нормы административного права и их применение. – М., 1978.

Лазарев Б.М. Компетенция органов управления. – М., 1972.

Рісний М. Дискусійні проблеми теорії правозастосувального розсуду // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали X регіональної наук.-практ. конф., 5-6 лютого 2004 р. – Львів, 2004. – С. 38-42

Сабо И. Основы теории права. – М, 1974.

Ткач Г. Природа і види адміністративного розсуду // Право України. – № 5. – 2002. – С. 30-34.

Юридична енциклопедія: У 6-ти т. / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (голова редкол.) та ін. – К., 1999. – Т. 2.

Юсупов В.А. Правоприменительная деятельность органов управлення. – М., 1979.