Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

Правовий зміст та наслідки Української селянської реформи 1861 р. - реферат

Сторінки матеріалу:

15

Зміст

  • Вступ
    • 1. Зміни в суспільному ладі після реформи 1861 р.
    • 2. Правове становище селянства
    • 3. Зміни у розвитку промисловості
    • 4. Комерціалізація сільського господарства
    • Висновки
    • Список використаної літератури

Вступ

На початок XIX ст. українські землі у своїй більшості на Лівобережжі, Правобережжі і на Півдні знаходилися в складі Російської імперії. Західноукраїнські території - Галичина, Північна Буковина та Закарпаття - були окраїнами Австрійської імперії.

Українські землі в Російській імперії офіційно називалися „Малоросія”. За Південною Україною закріплюється назва “Новоросія”. Підкреслимо, що ці назви мали суто російське походження. Український народ продовжував називати Лівобережжя - Гетьманщиною.

Після правління Катерини II, яка знищила залишки автономії України, український народ покладав певні надії на імператора Павла І. Але все, що спромігся зробити останній, зводилося до відновлення в українських землях старої судової системи, дії магдебурзького права та старого адміністративного поділу на повіти. На краще українці сподівалися і тоді, коли імператором став Олександр І, який мав репутацію гуманного, ліберального правителя. Генерал-губернатором Малоросії було призначено князя Олексія Куракіна. Тактичний, освічений, він шанував традиції українського народу, користувався його повагою, але і йому не вдалося зробити хоч що-небудь для відновлення автономії України.

У першій половині XIX ст. Україна залишається сільськогосподарською країною. Але той факт, що поміщикам належало біля 70 відсотків усієї землі, значно гальмував перехід сільськогосподарського виробництва до ринкової економіки. На поміщицьких землях вирощувалось до 90 відсотків товарного хліба.

Переломним етапом економіки України, як і Російської імперії в цілому, став кінець 50-х - початок б0-х років. Кримська війна, яку розв'язав Микола І, закінчилася ганебною поразкою російської армії. Олександр II розпочав кардинальні реформи. В 1856 році він заявив, що кріпацтво має бути скасовано, і що це треба зробити зверху, а не чекати, коли воно почне скасовуватися знизу. 19 лютого 1861 року проголошується Маніфест про скасування кріпацтва.

По реформі становище селян в Україні ставало дедалі гіршим, ніж у Росії, бо тут їхні земельні наділи до реформи були більшими. Селянська реформа була головною серед інших демократичних реформ. Реформи Олександра II можна сміливо назвати першою буржуазно-демократичною революцією в Росії, що була проведена зверху. Ще в 1860 році розпочалася фінансова реформа, в 1862 році - військова реформа. Було введено загальну військову повинність, а термін служби зменшено з 25 до 6 років

Реформа 1861 року створила умови для подальшого розвитку промисловості. На якісно новій основі формуються металургійна, цукрова, паперова, вугільна галузі. Розвиток промисловості, сільськогосподарського виробництва, транспорту сприяв залученню визволеного від кріпосної неволі селянства в промислове виробництво. Падіння кріпацтва стало одним з найважливіших рубежів в історії Росії й України.

Одержує перемогу основна умова розвитку капіталізму - вільний ринок найманої праці. У 60-х - на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості України; зростає вага добувної промисловості, посилено розвивається металургія, машинобудування, залізнична справа, річкове і морське пароплавство. В цей же час Україна стає головним центром харчової промисловості Російської імперії. Особливо технічно розвинутими були цукрова, спиртогорілчана і млинарська галузі. На початку 90-х років в Україні зосереджувалося майже 32 відсотки машинобудівних заводів Російської імперії, котрі давали близько 16 відсотків загальноросійської продукції машинобудування. Україна стає головним районом сільськогосподарського машинобудування.

1. Зміни в суспільному ладі після реформи 1861 р.

Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства.

За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становище дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів. [3, C.45]

Попри щедрі земельні наділи, фінансову підтримку уряду й цілий ряд переваг та привілеїв дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя; призвичаївшись до дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати собі допоміжну силу; а необхідних для успішного господарювання дисципліни, ініціативності та працьовитості багато дворян просто не знали.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р. близько 77% дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали землі підприємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські землеволодіння на Україні зменшилися на 53%. Однак це не стосувалося Правобережжя, де надзвичайно багаті польські магнати могли легше долати труднощі і утримувати свої величезні маєтки.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій Імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни переїздили до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками інтелігенції.

В умовах становлення товарного виробництва відбувалося народження соціальної групи населення - буржуазії. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Перетворення певної частини цих станів у буржуазію було довготривалим і складним. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї Російської імперії закономірностей. Але формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визначалися рівнем розвитку промисловості та сільського господарства, спеціалізацією виробництва.

2. Правове становище селянства

Найбільші зміни в розглядуваний період відбулися у правовому становищі селянства.

До реформи 1861 року правове становище селян України характеризується посиленням кріпосного гніту. Указами 1800, 1804, 1808, 1828 років завершується юридичне закріпачення селян України. Напередодні реформи 1861 року в руках поміщиків зосереджувалося понад 70 відсотків усієї землі та біля 60 відсотків загальної чисельності селян. Селяни поділялися на дві великі групи: кріпосні та державні селяни. Незначну групу складали удільні селяни. [8, C.67]

Те, що в XVIII ст., після указу Катерини II 1783 року, з юридичного погляду було прикріпленням селянина до землі, яку він не мав права залишити, в XIX ст. обернулося на повне рабство. Селянин перетворився на об'єкт, на повну власність поміщика, з ним останній міг робити все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати в Сибір.

Поміщик був суддею кріпака і навіть міг розглядати справи між кріпаками і сторонніми особами. Поміщики мали право карати своїх селян різками, а деякі з них мали свої в'язниці. Пан вершив життя і смерть кріпака.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. Офіційно панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні. На Лівобережній Україні панщина становила 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній доходили до б днів. У Південній Україні, де кріпацтво було введено пізніше і сільське господарство будувалось на вільнонайманій праці, панщина не перевищувала два дні на тиждень. [2, C.145]

Щоб ще більше закабалити селян, поміщики переводили їх на місячину, поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місячним пайком і одягом.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами: селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби тощо. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Крім того, кріпаки мали сплачувати податки державі.

Царський уряд розумів, що селянам тяжко нести такий тягар кріпосницького гніту, і щоб якось покращити їхнє становище в 1847-1848 роках він проводить інвентарну реформу. Тут, в Правобережній Україні, кріпосницький гніт був найтяжчим. Згідно з „Інвентарними правилами" в Київській, Волинській та Подільській губерніях було введено „інвентарі” - описи поміщицьких маєтків. На основі інвентарів були визначені розміри земельних наділів кріпаків і встановлювалися розміри панщини та інші повинності. Земля, якою користувалися селяни, залишалася в їхньому вічному користуванні, панщина встановлювалася в розмірі трьох днів для чоловіка і одного дня для жінки. Всі інші види повинностей скасовувалися. Заборонялося використовувати жінок на тяжкій праці. Обмежувалася сваволя поміщиків щодо шлюбу селян, здачі в рекрути, відправки в Сибір.

„Інвентарні правила" внесли певний контроль за діяльністю поміщиків, визначили межу поміщицької влади. Та вже у грудні 1848 року були зроблені доповнення до інвентарних правил, які звели нанівець все, проголошене реформою.

Правове становище селян України після реформи 1861 року. Головні засади селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 року та в „Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, проте право власності на землю лишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалася садиба і польовий наділ, за які вони мусили відбувати панщину або платити оброк. Таке становище вважалося тимчасовим. Між поміщиками і селянами укладалася угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для розв'язання різних спірних питань створювалися „губернські в селянських справах присутствія" та інститут мирових посередників, які формувалися з дворянства. [1, C.61]

На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавалися за вільними особами, - вони могли купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити підприємства тощо. Крім цього, селяни отримали право сходитись на зборах і утворювати на три роки органи селянського самоврядування.

За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства - вони могли подавати позови і відповідати в суді, виступати як представники сторін.

Кріпосницький характер реформи проявився в Положенні про умови виходу селянина за викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку селянин мав право викупити в будь-який час; польові ж наділи за згодою поміщика могли перейти у власність селян навіть проти бажання громади. Якщо поміщик бажав продати польовий наділ селянинові, останній не мав права відмовитись від його купівлі.