Размещено на http:/mego.info

Зміст

• Вступ
• 1. Розвиток земельних відносин з кінця 17 ст. до реформи 1861 року
• 2. Щодо Селянської реформи 1861 р.
• 3. Столипінська реформа
• 4. Соціалізація, НЕП і колективізація
• 5. Аграрні відносини у післявоєнний період
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

Розвиток суспільства в усі часи був, є і буде пов'язаний із землею, яка виступає одним із основних засобів для існування людства і джерелом суспільного багатства.

Найперші кроки у земельних відносинах та землеустрої були зроблені людством ще в первісному суспільстві, коли племена між собою встановлювали межі мисливських територій. Власність на мисливські угіддя була недоторканою і відстоювалася у запеклій боротьбі.

З розшаруванням суспільства на скотарські та землеробські племена виникла необхідність встановлювати межі територій, закріплювати їх певними знаками.

Поступовий поділ суспільства на класи, оформлення приватної власності змінили земельні відносини. Землеустрій почав здійснювати земельну політику в інтересах пануючого класу, на зміцнення прав власності на землю й організацію її використання в інтересах цього класу.

За багато тисяч років до нашої ери народи Греції, Єгипту, країни Азії вже тоді поділяли земельні масиви на частки, вели суворий облік земель, вимірювання їх площ, визначали якості землі з метою оподаткування.

Наступний етап у розвитку земельних відносин пов'язаний з проведенням опису земель у спеціальних реєстрах, куди заносили дані про господаря землі, розміри земельних ділянок, спосіб їхнього обробітку, якість і прибутковість земель, наносили плани і межі землеволодінь.

На даний час в Україні створено Державний земельний кадастр, де міститься основна інформація щодо необхідної тієї чи іншої земельної ділянки.

аграрна реформа земельна україна

1. Розвиток земельних відносин з кінця 17 ст. до реформи 1861 року

Основу землеволодінь феодального суспільства в Україні становили землі української старшини, шляхти і духовенства. Поряд з феодальною існувала одноосібна власність селян та козаків, заснована на їхній особистій праці. Визвольна війна 1648-1654 років та приєднання України до Росії призвели до перерозподілу землі та формування певних земельних відносин. На звільнених від польських магнатів землях почали виникати так звані вільні військові села, які користувалися значними привілеями, зокрема звільнялися від ряду податків і повинностей. Такі села являли собою зовсім нове явище - державну феодальну власність, тобто підлягали місцевим та центральним органам гетмансько-старшинської адміністрації. Але з часом, до кінця XVIII століття, Росія повністю ліквідувала вольності гетмансько-старшинської України. Почали впроваджуватися заходи щодо поширення на територію України загальноросійського законодавства, яке закріплювало кріпосництво.

Початок XIX століття характеризувався розпадом господарсько-кріпосницької системи і виникненням нового капіталістичного ладу. Розвиток торгівлі втягнув сільське господарство у ринкові відносини. Територія України стала житницею для Європи. Проте кріпосне право гальмувало розвиток сільського господарства відсутністю вільної робочої сили, загострювало боротьбу на селі між кріпаками і поміщиками за шляхи і форми подальшого розвитку сільського господарства. Таке становище змусило реформувати кріпосний лад.

2. Щодо Селянської реформи 1861 р.

У першій половині XIX ст. в Україні, як і Росії, реально назріла криза феодально-кріпосницької системи, яка була пов'язана із зародженням промислового капіталізму. У результаті у 1861 р. була проведена реформа, основними принципами якої були: відміна кріпосного права на поміщицьких селян; селяни, які звільнялися з кріпосної залежності, були зобов'язані відбувати поміщику повинність у вигляді оброку і панщини; поміщик надавав у постійне користування селянам за певні повинності їхні садиби і відповідно до місцевих положень певну кількість землі та інших угідь; об'єднання розкріпачених селян у сільські общини; реформування земської системи (створення земських управ).

Відповідно до маніфесту звільнення селян від кріпацтва мало наступити не відразу, а поступово, протягом двох років. Однак, навіть уклавши викупну угоду і ставши власником наділу, селяни залишалися залежними від поміщика, сплачуючи і відбуваючи різні повинності, розмір і форми яких визначалися місцевим "Положенням". Це була та сама грошова або відробіткова система часів кріпацтва, лише більш унормована законом. Скасовані були тільки так звана "підводна повинність" і невеликі данини маслом, яйцями, птицею, медом, ягодами, грибами тощо.

Реформа дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для власного користування, а решту розподіляти між колишніми кріпаками у безстрокове користування за визначений законом оброчний податок. Розмір наділу визначався умовною угодою між поміщиком і селянином у межах затвердженої законом норми. Упродовж дев'яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовлятися від земельного наділу, тому не могли звільнитися від влади поміщика й вийти зі складу сільської громади. Проте й після закінчення цього строку вихід із громади ускладнювався різними обмеженнями, зокрема круговою порукою. Якщо Указом 1861 р. було передбачено, що селянин за умови погашення викупних платежів за землю міг вийти зі складу общини без її на те згоди, то Закон 1893 р. взагалі забороняв вихід селянина з общини, а також забороняв заставу і продаж землі особам, які не приписані до сільської общини.

Для тих селян, у яких не вистачало коштів для викупу наділу або не було їх взагалі, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80% вартості земель у формі казенних облігацій. Селяни, у свою чергу, зобов'язувалися виплачувати урядові цю суму під 6% річних протягом 49 років. Решту вартості земельного наділу селяни мали виплачувати поміщикові грішми або за домовленістю відробити її зі своїм реманентом. Така сума була непосильною для багатьох селян, тому землі скупили переважно заможні та середні селяни.

Взагалі ціна землі в Україні була вищою від дійсної її вартості. Селяни переплатили за неї принаймні 45%. Лише з 1906 р. уряд припинив стягування викупних платежів. У всіх дев'яти губерніях України від 1861 до 1906 рр. селяни сплатили 382 млн крб. (капітальний борг становив 166.8 млн крб.), тобто 229% стосовно капітального боргу.

Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виокремлення двох головних форм землеволодіння: подвірної (приватної) та общинної. На відміну від Росії, де понад 95% селян перебували в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й близько 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Це й відрізняло українських селян від російських [4, с.29].

При общинному землеволодінні у постійне користування надавалась тільки садиба, а всі інші угіддя відводились всьому селу як суспільне надбання. Крім того, особливостями общинного користування землею були: черезсмужжя, примусова сівозміна, тимчасовість володіння і зміна розмірів володіння. Перші дві особливості (у зв'язку з випасанням худоби на пару і стерні) були притаманні й подвірному землеволодінню. Звичайно, така система ведення господарства не завжди стимулювала до дбайливого ставлення до землі і перешкоджала впровадженню більш досконалої системи хліборобства. Однак, порівнюючи з подвірним землеволодінням, община могла об'єднати людей для вирішення певних господарських завдань (наприклад, осушування полів, будівництво гребель та ін.). При подвірному володінні кожний селянський двір одержував із загального сільського наділу в постійне успадковуване користування певні ділянки угідь роздільного користування і незмінну частку в угіддях, які залишені були у загальному користуванні села. Однак черезсмужність користування (орні землі розміщувались довгими і вузькими смугами, надавалися в різних місцях, не були закріплені межовими знаками) при подвірному та часті кількісні і якісні переділи земель у поєднанні з черезсмужжям при общинному землеволодінні негативно позначалися на кінцевих результатах праці.

Основну причину постійного погіршення економічного становища селян вбачали не у формі землеволодіння і способі розподілу земель, а в малоземельності селян. У 1905 р. на Правобережжі за кількістю землі селяни в Україні поділялися на три основні групи. Це були селяни: із земельними ділянками до 3 десятин (20.1% загальної кількості селянських дворів); з ділянками від 3 до 9 десятин (58.6%); з ділянками від 9 десятин і більше (20.6%).

Першу групу становила сільська біднота без господарства або зі злиденним господарством. До другої групи входили селяни-середняки з дрібним і більш заможним господарством. Третя група - заможні селяни, які застосовували у своєму господарстві переважно сезонну найману робочу силу. Понад 8% селянських дворів в Україні були повністю безземельними [4, с.58]. Взагалі українські селяни після розкріпачення втратили 28-31% землі від тієї, якою користувалися раніше [1, с.33].

Внаслідок нестачі землі та відсутності пасовищ селяни залишались економічно залежними від поміщиків. Умови оренди поміщицької землі з кожним роком ставали все більш невигідними. У деяких місцевостях орендна плата дійшла до 18 крб за десятину. На той час за цю суму можна було купити три корови. Але і за таку високу ціну поміщики віддавали землю без бажання, вважаючи, що краще надати її за відробітки.

Для полегшення купівлі землі селянами у 1882 р. засновується Селянський Поземельний банк. Ця державна установа надавала позички не більше 500 крб на домогосподаря строком на 24.5 або 34.5 роки. Але вже в 1905 р. з виходом Указу про розширення діяльності Селянського банку із купівлі землі для перепродажу її селянам умови кредитування стали більш сприятливими. У 1885 р. банк надавав позику в розмірі 54.6 % купівельної ціни однієї десятини землі, у 1895 р. - 48.2 %, а в 1905 р. - 54.7%. Виплата процентів коливалася від 11.5 % (строком на 13 років) до 6 % (на 55.5 років) [2, с.63-64].

За підтримки Селянського банку до 1 січня 1906 р. було придбано сільськими общинами 25% земель, товариствами селян - 72%, окремими домогосподарствами - трохи більше 2 %. У цілому селянські землеволодіння збільшилися на 1.4 десятини на двір [8, с.34].

Отже, основні недоліки селянської реформи 1861 р. полягали в тому, що: не було ліквідовано великого поміщицького землеволодіння; селянські господарства були економічно залежні від поміщицьких господарств (у т. ч. були змушені викуповувати земельні ділянки), а організаційно - від общини; селяни не одержали достатньої кількості землі, і навіть частину її втратили. Таким чином, реформа 1861 р. не подолала соціально-економічних проблем на селі. Однак вона дала поштовх розвитку приватного землеволодіння селян, заклала майбутні витоки фермерства, у зв'язку із самоліквідацією тисяч поміщицьких маєтків зумовила зміну сільського укладу життя, а сам факт купівлі-продажу землі свідчив про початок ринкової реформи. Вирішальну роль у цьому відіграв Селянський поземельний банк.

3. Столипінська реформа