За умов посилення селянських рухів проти поміщицького землеволодіння, уряд поставив собі за мету боротьбу з общинним землеволодінням і закріплення за селянами земель у приватну власність. Цей напрям підтримував голова ради міністрів російської держави П. Столипін, який висунув ліберальну доктрину поступової ліквідації сільської общини, розвиток приватної власності на селі та досягнення на цій основі економічного піднесення. Він неодноразово наголошував, що селянин повинен вибрати той спосіб користування землею, який йому найбільш до вподоби. Проте він не ставив питання про негайне знищення общини. Навпаки, виступав проти її безоглядного руйнування, особливо в тих випадках, коли вона була міцною. Це також підтверджує існування протягом реформи разом з іншими і общинного укладу.

Згідно з Указом "Про доповнення деяких постанов діючого закону, що торкається селянського землеволодіння й землекористування" від 9 листопада 1906 р. аграрна реформа передбачала три групи заходів: вихід селян із общини і закріплення за ними землі у приватну власність; створення хутірського та відрубного господарства; переселенську політику.

Реалізація цих заходів була тісно пов'язана з роботою Селянського банку, кооперативним рухом, орендними відносинами на селі, агрокультурою тощо.

Суть аграрної реформи зводилася до створення земельного фонду й передачі земель із нього селянам. Розподіл землі відбувався таким чином: ділянки класифікувалися за якістю, бажаючі їх купити вносили на торгах відповідні кошти, які потім у порядку компенсації надходили тим, кому дісталися гірші землі. Ділянки середньої якості надавались у користування без доплат. Звичайно, що при такому поділі, як правило, кращі землі діставалися заможним селянам.

Якщо до 1906 р. община вважалася власником надільної землі і право користуватися нею належало всім її членам, то з 1906 р. селяни мали право вимагати від общини виділити їм у приватну власність частину общинної землі, якою вони користувалися, та по можливості в одному місці. При цьому земля переходила в їхню власність без жодної платні або з невеликою платнею громаді. При загальних переділах такі вимоги громада повинна була обов'язково задовольнити, а до переділу, якщо громаді було незручно виконувати таку вимогу, то вона мала викупити у селянина землю за домовленою ціною, а в іншому разі - за ціною, визначеною волосним судом.

14 червня 1910 р. до Закону про вихід селян з общини від 9 листопада 1906 р. внесено доповнення, суть якого зводилася до того, що всі общини, в яких не було переділів з часу наділення їх землею, визнавались такими, що перейшли у спадкове володіння з правом особистої власності господарів на користування землею; тобто громади визнавалися такими, що перейшли до подвірного землеволодіння.

Найбільш зацікавленими у виході з общини були ті селяни, які володіли великою кількістю землі; багаті селяни, які могли скупити земельні ділянки на вигідних умовах і розширити своє землеволодіння; бідняки, які отримавши свої невеликі наділи, могли їх продати і покращити своє матеріальне становище. На початок 1917 р. у Російській імперії кількість селян, які володіли землею на праві приватної власності, значно перевищувала кількість общинників. Характерно, що 57 % селян, які вийшли з общини в усій імперії і закріпили землі у приватну власність, були українські землероби [4, с.74].

Значне місце у проведенні аграрної реформи належало Селянському поземельному банку, на який покладалося завдання купівлі поміщицьких землеволодінь і продажу земельних ділянок селянам за пільговими цінами. Якщо спочатку основну частину земель купували общини і товариства, то згодом перевага опинилася на боці приватних селян-покупців. У період з 1906 по 1916 роки по всій Україні здійснили приватизацію 44% усіх бажаючих домогосподарів, а станом на 1917 р. лише 17% селян (3.4 млн осіб) не завершили процесу приватизації, продовжуючи володіти землею на основі общинного права [2, с.70].

Банк збільшував розміри кредитів і здешевлював їх для селян. У 1906 р. банк давав позичку, яка становила в середньому 84 %, у 1907 р. - 88 %, у 1908 р. - 83 % купівельної ціни однієї десятини землі. Нижчими були і проценти по кредитах порівняно з реформою 1861 р.: 9.5 % при мінімальному терміні і 4.5 % при максимальному. Були навіть випадки, коли банк продавав землю селянам із збитком для себе. У 1910 р. було продано банком близько 30 тис. десятин зі збитком майже в 200 тис. крб [2, с.63-65]. Усього за роки реформи селяни за допомогою банку одержали близько 10 млн десятин землі (це більше, ніж за попередні 23 роки функціонування банку) [4, с.76].

Однак навіть на таких умовах кредити залишались недоступними для бідняків і середніх господарств, адже ціни на землю були досить високі. Тому в процесі реформи на селі розпочалося обезземелювання економічно слабкого селянина. Земельні ділянки почали переходити від тих, хто мав від 1.9 га, до тих, хто був у змозі придбати від 11 до 68.1 га. У результаті такої політики утворився клас безземельних селян (2 млн.) [9, с.69]. Звичайно, турбота про малоземельних селян входила до програми уряду, однак розумілася шкідливість розвитку великої кількості малоземельних господарств. Було зроблено ставку на економічно сильного господаря.

Водночас П. Столипін виступав проти примусового відчуження дворянських земель і знищення дворянства, вбачаючи у них осередок агрокультури. Аграрний лад у Російській імперії він бачив у вигляді системи дрібних і середніх фермерських господарств і невеликих дворянських садиб, об'єднаних місцевим самоуправлінням. У результаті у сільському господарстві була сформована багатоукладна економіка, яка ґрунтувалась на чотирьох укладах: державному, общинному, великому приватному та сімейно-трудовому, або малому приватному.

За десятиріччя реформи було створено 981352 хутори і відруби, з яких 440283 (44.8 %) на землі сільських громад і 541069 - на землі, яку продав у розстрочку селянам Селянський поземельний банк [2, с.71]. Попри те, що перші роки життя хуторян були важкими, практично відразу стали відчутними зміни у веденні господарства, що позитивно позначилось на стані сільськогосподарського виробництва. Урожайність з 1906 до 1915 р. підвищилася на 14 %, а в деяких губерніях - на 20-25 %. Урожай основних зернових культур збільшився з 2 млрд пудів у 1884 до 4 млрд пудів у 1911 р. Порівняно з 1894 р. поголів'я коней збільшилося на 37 %, а великої рогатої худоби - на 63 %. Споживання м'яса в містах імперії в 1913 р. становило 88 кг у рік на душу населення. Різко зріс експорт сільськогосподарської продукції. Імперія ставала головним виробником сільськогосподарської продукції в Європі й у світі [4, с.79-80].

Створення хутірських та відрубних господарств сприяло бурхливому розвитку сільськогосподарської кооперації. На перших порах сільськогосподарські кооперативи створювалися з ініціативи урядових інструкторів за допомогою позик Державного банку. Згодом їх опорою стали земські каси дрібного кредиту і система селянської кредитної кооперації. Якщо в 1901-1905 рр. в Російській імперії налічувалось 641 селянське споживче товариство, то вже до жовтня 1917 р. в Україні функціонувало близько 20 тис. різних виробничих кооперативних об'єднань і формувань [6, с.83-84].

Важливою складовою частиною столипінської аграрної реформи була переселенська політика, яка здійснювалася на цілком добровільних засадах. Суть цієї політики полягала в тому, щоб: по-перше, задовольнити бажання тих селян, які прагнули збільшити свої земельні володіння; по-друге, розширити посівні площі за рахунок новоосвоєних просторів та збільшити виробництво сільськогосподарської продукції. Держава надавала переселенцям матеріальну допомогу для будівництва житла на новому місці, на соціальні потреби, забезпечувала безкоштовне медичне обслуговування.

Серед основних недоліків Столипінської реформи слід назвати досить високі ціни на землю і пріоритетну підтримку заможних селянських господарств. Варто відзначити, що ця реформа була продовженням реформи 1861 р. Вона прискорила приватизацію землі, започаткувала розвиток фермерського (селянського) господарства, піддала значній руйнації общинне землеволодіння та зменшила поміщицьке землеволодіння. У результаті було сформовано багатоукладну економіку аграрного сектору, що позитивно позначилось на зростанні сільськогосподарського виробництва і поліпшенні матеріального становища селян. Однак залишилась невирішеною проблема малоземельності селян.

4. Соціалізація, НЕП і колективізація

Після здобуття влади більшовиками 8 листопада 1917 р. було проголошено Декрет про землю, яким скасовувалась приватна власність на землю і всі землі оголошувались загальнонародною власністю. Відповідно, скасовувалась без усякого викупу поміщицька власність на землю, яка разом з іншими землями "нетрудового" володіння, інвентарем, спорудами переходили в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. Націоналізовані землі становили загальнонародний неподільний фонд, частина якого не підлягала розподілу. До Декрету був включений Селянський наказ, який передбачав зрівняльний розподіл землі в індивідуальне користування за трудовими і споживчими нормами та періодичні перерозподіли землі залежно від зростання населення. Після поширення Декрету селяни відбирали в поміщиків маєтки, описували конфісковане майно, приступали до розподілу землі.

У лютому 1918 р. Третім Всеросійським з'їздом Рад було прийнято Закон про соціалізацію землі, яким підтверджувалось скасування приватної власності на землю без будь-якого її викупу, розподіл землі між селянами на засадах зрівнялівки, приділялась значна увага громадській обробці землі, надавався пріоритет на користування землею і одержання допомоги від держави комунам і артілям, проголошувалась націоналізація землі та її перехід у користування всього трудового народу, монополізація державою матеріально-технічного забезпечення і збуту сільгосппродукції.

19 березня 1918 р. цей Закон під назвою "Тимчасове положення про соціалізацію землі" був прийнятий і в Україні. Закон оголосив усі види одноосібного землекористування тимчасовими й орієнтував на першочергову організацію радянських комун і товариств зі спільної обробки землі. У першу чергу землі відводились для радгоспів і комун, а решта землі потім розподілялась серед селян.

Малоземельне селянство підтримувало соціалізацію землі, адже прагнуло до збільшення своїх земельних наділів без будь-якого викупу та знищення великого поміщицького землеволодіння. У результаті розподілу конфіскованих земель, станом на 1923 р., селяни одержали в користування 91.8 % загальної площі сільськогосподарських земель. Приблизно 10 % селянських господарств втратили надлишки, 60 % - отримали землю, у 30 % землекористування залишилося без змін. Відбулося зближення у землезабезпеченості різних груп населення в розрахунку на одного їдця. Якщо в 1917 р. різниця у землезабезпеченості між групою без посівних і групою, що сіяла понад 16 га на господарство, складала 1: 19.5, то в 1927 р. вже 1: 3.3 [3, с.11]. Таким чином, у доколгоспному українському селі домінувало дрібне селянське землекористування, яке вимагало посилення кооперації.