Размещено на http:/mego.info

Українська історіографія переселенського руху з українських губерній в роки столипінської аграрної реформи

Ю. В. Крайсвітня

Анотація

Стаття присвячена аналізу історіографії переселенського руху з українських губерній в роки столипінської аграрної реформи.

Ключові слова: історіографія, історіографічні джерела, історіографічна ситуація, переселення, столипінська аграрна реформа

переселенський рух аграрний столипінський

Відміна кріпосного права 1861 р. стала поштовхом для масштабних міграцій селянства у пошуках землі й більш сприятливих умов господарювання. Особливого розмаху переселенський рух набув у період столипінської аграрної реформи: у такий спосіб імперський уряд намагався розрядити соціальну напругу, що виникла як результат аграрного перенаселення і вкрай тяжкого становища значної частини селянства. Тема міграційних процесів тривалий час приваблює фахівців. Вагомий внесок у її розробку зробили і українські дослідники. Мета статті - проаналізувати та систематизувати українську історіографію переселенського руху періоду столипінської аграрної реформи.

Публікації початку ХХ ст., присвячені аграрному розвитку Російської імперії прагнули окреслити мету та засади організації переселенської політики в межах сто- липінської реформи, що демонстрували роботи В. Вощина, М. Огановського, А. Кауфмана, Ю. Янсона, І. Ям-зіна та інших. Вони неодноразово проаналізовані вченими, тому додаткового висвітлення не потребують. Зупинимося детальніше на українській історіографії теми. Переселенські заходи уряду П. Столипіна привернули увагу й українських дослідників, хоча в масиві публікацій перших десятиліть ХХ ст. переважну частину займали роботи публіцистів і громадських діячів.

Українські часописи того часу - «Літературно-науковий вісник», «Рідний край» та ін. відображали погляди українських авторів на ефективність переселення і його потенційні наслідки для українства. Певний інтерес для з'ясування реального стану життя українців, які вирушили на Далекий Схід, становлять дорожні нотатки українського політика і вченого В. Садовського. Він мав можливість побувати на тих теренах у 1910 р. і описати враження. У циклі його статей досить детально описані природно-кліматичні умови, процедура обрання ділянок для переселення, комплекс землевпорядних робіт, труднощі, з якими стикалися переселенці. Ставлення автора до імперської політики стає зрозумілим із наступної цитати: «Гірка образа з'являється за тих, що по своїй темноті не могли для себе кращої долі обрати, як бути гарматним м'ясом для виконання нездоланних проектів - образа за тих, що являються цілком загубленими для свого краю і народу» [1, 142]. Негативна оцінка переселення міститься й у статті, присвяченій колонізаторській політиці Росії на Далекому Сході. Зокрема В. Садовський відзначив, що назва «Далекосхідна Україна» була б доречнішою для цього регіону, але при цьому, незважаючи на кількісну перевагу, українці не мають помітного впливу на політику в краї, а їхні господарства значно слабші в економічному відношенні [2].

Схожі погляди подавали й інші публікації, зокрема рецензія М. Гехтера на видання, підготоване Приморським Обласним Статистичним комітетом, що ілюструвало успіхи урядової політики у царині переселення [3]. З огляду на аналіз даних щодо етнічного складу переселенців, він вказав на те, що цей регіон можна справедливо «називати українською колонією», оскільки основу його складають вихідці з Чернігівщини, Полтавщини, Волині [3, 488]. М. Гехтер звернув увагу і на неузгодженість оптимістичних висновків щодо ефективності державних заходів з конкретними показниками смертності серед переселенців, розмірів земельних наділів і кількості «безхудобних» господарств. Слід згадати і внесок земських діячів у вивчення питання переселення. Хоч ці роботи більшою мірою належать до історичних джерел, ніж до історіографічних, проте, крім статистичного матеріалу вони містять важливі висновки стосовно різних аспектів переселенської політики і міграцій українців [4].

Досліджував переселенський рух і О. Мицюк, зокрема висвітлював важливу роль українців у переселенських заходах [5]. Одна з його робіт містить значний статистичний і фактичний матеріал, хоча сам він відзначив нестачу в еміграції необхідних документальних джерел. Втім, учений визначив основні напрями переселення українців: 1) Сірий Клин (частина Південно-західного Сибіру і Північного Казахстану); 2) Туркестан; 3) Західний і Східний Сибір; 4) Зелений Клин (Далекий Схід). Проаналізував становище переселенців, їх майновий стан, розміри земельних наділів, основні заняття й проблеми, з якими зіткнулися селяни в районах переселення. Означена робота стала своєрідним підсумоком його попередніх розвідок з питань аграрного розвитку України [6].

Отже, питання переселенської політики, яка прямо стосувалася життя багатьох українців, знайшло відображення на сторінках наукових і періодичних видань тав роботах безпосередніх учасників тих подій: громадських і земських діячів. Українські дослідники питання відзначали не лише суттєві недоліки і погану організацію цього урядового заходу, а й негативні наслідки його для України, такі як відтік робочої сили, послаблення позицій у соціально-економічному розвитку.

За радянської доби вивчення столипінської аграрної реформи супроводжувалося розвитком, пов'язаних з нею, тематичних напрямів, зокрема і питання переселення. Плани колонізації нових територій не поступалися колишнім імперським проектам. Починаючи з 1920-х рр., заселення малоосвоєних регіонів Далекого Сходу і Сибіру стали складовою колонізаційної політики СРСР. Утім, до 1940-х рр. з'явилося лише кілька робіт, присвячених аграрним міграціям. Зокрема брошури А. Яхонтова [7], монографії О. Погребинського [8] і Ф. Лося [9]. Останні автори характеризували переселенську політику у зв'язку зі столипінською аграрною реформою. Так, перший вважав переселення наслідком реформи, а не складовою урядового курсу, тоді як переселенский рух, на думку історика, став результатом половинчастості аграрної реформи, яка не розв'язала існуючих проблем села.

Згодом, у 1950-60-х рр. масштабні проекти радянського керівництва з освоєння цілинних земель й активізація будівництва Байкало-Амурської магістралі сприяли директивному спрямуванню особливої уваги радянських дослідників на питання переселення. Історики, на основі ленінських оцінок, мали доводити корисність ідеї переселення, але засуджувати методи й організацію цієї політики імперськими урядами. У публікаціях радянської доби висвітлювалася неорганізованість, бюрократизм переселенських заходів, відсутність суттєвої допомоги переселенцям, проте, визнавався певний позитивний вплив переселення на розвиток російських окраїн, сприяння переселенців економічному прогресу у цих регіонах. Дослідників цікавили, насамперед, районування переселення, соціальний склад переселенців, тенденції розвитку капіталізму в освоєних регіонах [10].

Місце українського селянства в імперській політиці переселення досліджував М. Якименко. Означена тема стала предметом узагальнення кандидатської, докторської дисертацій і низки статей вченого [11]. Дослідивши особливості міграції українського селянства в 1861-- 1917 рр., історик з'ясував соціально-економічні наслідки цих процесів. Тенденції переселенського руху з Харківської губ. висвітлені у публікації Н. Проскури [12]. Таким чином, у ряді робіт радянських істориків досить детально проаналізований переселенський рух, увагу дослідників привертали причини і соціально-економічні наслідки міграцій, чисельність й етнічний склад переселенців, зокрема частка українців у цьому процесі.

На сучасному етапі слід відзначити певне зниження дослідницького інтересу до питання переселення. Продовжує ґрунтовно розробляти тему аграрних міграцій М. Якименко. На початку ХХІ ст. побачили світ три монографії історика, в яких висвітлені передумови, зміст і наслідки переселенського руху з України на початку ХХ ст. [13]. Особливий інтерес становить праця, якою переселенських рух висвітлено на тлі реформаторських ініціатив столипінського кабінету. Зокрема відзначене існування на початку ХХ ст. гострих проблем на селі, серед яких чільне місце посідало малоземелля. На думку автора, політика переселення дозволила б владі вирішити одну з найактуальніших проблем села, не зачіпаючи інтереси поміщиків, зняти соціальну напругу, оскільки ставка робилася на те, що переселятися будуть саме малоземельні селяни, які були найбільш невдоволеною і радикально налаштованою частиною суспільства. Активізацію переселенського руху в першому десятилітті ХХ ст. дослідник пояснив тим, що саме столипінська реформа створила можливості для вільного виходу селян з общин і передачу землі у приватну власність, а отже, з'явилася можливість її вільного продажу задля переселення до інших регіонів. Суттєві пільги для переселенців, що були передбачені новою урядовою програмою, а також кредитна політика Селянського поземельного банку (який більшу частину позик, за підрахунками вченого, надавав саме переселенцям) мали сприяти вирішенню аграрного питання без порушення інтересів великих землевласників.

М. Якименко дослідив також організацію переселенського руху, локалізацію основних маршрутів і районів переселення українських селян, визначив особливості соціального складу міграційних груп, проаналізував заходи землевпорядкування в новоосвоєних регіонах. Він зазначив, що явище так званого «зворотного руху переселенців», яке посилилося вже з 1910 р., було свідченням проблем в організації й реалізації переселенської політики. Міграційна політика імперського уряду, на його думку, не вирішила аграрне питання, а ще більше загострила, перемістивши його осередки з центральних регіонів імперії ще й на її окраїни [14, 153]. Дослідник провів щорічні розрахунки, на основі статистики, і дійшов висновку, що з 1906 до 1913 рр. повернулися додому близько чверті переселенців. Відсоток тих, хто повернувся, підрахований не вперше, але вчений по-новому інтерпретував дані, зазначивши, що цей показник не може бути свідченням успішності переселенської політики, як вважають окремі дослідники, оскільки не відображає реального стану речей у районах переселення, зокрема того, що «багато переселенців просто не мали потрібних засобів для повернення додому» [14, 145].

Зрештою, історик дійшов висновку, що хоча уряду і вдалося організувати масовий переселенський рух, особливо з густонаселених губерній Наддніпрянської України і послабити «аграрне питання», але це полегшення було тимчасовим, оскільки вже з 1909 р. почалося чергове загострення аграрної кризи, яку спричинили «зворотні переселенці». Він звернув увагу на ту обставину, що переселення відіграло подвійну роль в історії: з одного боку, сприяло поширенню капіталістичних відносин на більшій території, з іншого - гальмувало його становлення у центральних регіонах України, сповільнюючи ліквідацію феодальних залишків. Попри досить критичне ставлення до переселенської політики, історик відзначив її прогресивний вплив, що виявився у заселенні нових земель, поширенні на окраїнах значно вищої землеробської культури. Результати переселення могли б бути значно кращими, якби воно було «як слід організоване», - зазначив М. Якименко [14, 145]. Прогресивний вплив переселення, на його думку, стосувався лише Сибіру, а отже, імперських інтересів. Для України переселення мало швидше негативні наслідки, бо виїзд значної частини населення помітно послабив її виробничий потенціал. Історик досліджував і ряд інших питань, стосовно аграрного розвитку України, зокрема роль Полтавського губернського земства у реалізації переселенської політики [15].

Окремі аспекти історії переселенського руху українців до Зеленого Клину викладені в монографії А. Попка