Размещено на http:/mego.info

Білоцерківський національний аграрний університет

Ґенеза інституту усиновлення на українських землях

Ковальчук І.В.

Анотація

У статті на підставі аналізу правових актів, архівних матеріалів та наукової літератури досліджено процес становлення інституту усиновлення в Україні з найдавніших часів. Проаналізовано передумови виникнення інституту усиновлення на українських землях. З'ясовані місце та роль усиновлення як інституту права на початку становлення української державності. Виявлено переваги та недоліки, а також особливості розвитку інституту усиновлення, зумовлені специфікою впливу законодавства іноземних держав.

Ключові слова: усиновлення, усиновлювач, усиновлений, скасування усиновлення, правові наслідки усиновлення, припинення усиновлення.

усиновлення український право державність

Постановка проблеми. Оскільки в сучасній Україні діти становлять чверть населення (понад 12 мільйонів), проблеми правового захисту їх законних прав та інтересів є особливо актуальними для українського суспільства. У 1991 році Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини і тим самим, ґрунтуючись на першорядності загальнолюдських цінностей і гармонійного розвитку особистості, визнала пріоритет інтересів дитини у суспільстві та необхідність особливої турботи про соціально незахищених дітей, зокрема, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. В Конвенції зазначено, що дитина, яка постійно або тимчасово позбавлена сімейного оточення, не повинна залишатися в такому становищі і має право на особливий захист і допомогу держави.

Історичний досвід організації різних форм допомоги дітям, які втратили батьків або з інших причин позбавлені батьківського піклування, дасть можливість виявити позитивні та негативні чинники, вплив різноманітних форм утримання та виховання дітей на їх подальший розвиток та передбачити майбутні наслідки. Останнім часом світова практика та провідні науковці чітко вказують на те, що пріоритетною формою утримання дітей, які позбавлені батьківського піклування, є усиновлення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема правової природи інституту усиновлення привертала увагу українських учених- правознавців: публікувалися статті, проводилися конференції, останнім часом були захищені кандидатські дисертації -- Зілковської Л. М. «Правове регулювання усиновлення в Україні» (Київ, 2002), Грабовської О. О. «Особливості судочинства в справах про усиновлення (удочеріння) іноземними громадянами дітей, які проживають на території України» (Київ, 2005), Ковальчук І. В. «Становлення і розвиток інституту усиновлення в Україні: історико-правове дослідження» (Львів, 2009). Разом з тим деякі аспекти становлення інституту усиновлення залишаються не дослідженими.

Мета статті. Головною метою цієї статті є комплексний теоретико-правовий аналіз історичного формування інституту усиновлення на території українських земель.

Виклад основного матеріалу. Усиновлення як соціально-правове явище має давні традиції, хоча шляхи становлення його як інституту права є неоднозначними й залежать від рівня розвиткусуспільства, національних особливостей і пануючих у суспільстві правових відносин. Правове регулювання цього соціального явища було відоме ще в давньому Римі. Загалом усиновлення за часів родового ладу і у первісному суспільстві взагалі мало надзвичайно широке застосування та носило різноманітні соціальні форми. Протягом століть у різних народів мінялись цілі, умови, порядок, майнові та немайнові наслідки прийняття в родину чужої дитини, а інколи і дорослих людей. Це було обумовлено різною метою, яка визначалась історичними, релігійними, соціальними та політичними умовами існування суспільства на тому чи іншому етапі його розвитку. Усиновлення, як історичне та правове явище існувало на території України ще в період Київської Русі, хоча воно і не мало на той час законодавчого закріплення, проте його було врегульовано нормами звичаєвого права.

Виникнувши у Стародавньому Римі, усиновлення отримало і суто юридичну форму, яка згодом через Візантію перейшла до інших держав християнського світу.

Слід зазначити, що усиновлення як «штучне синівство», як прийом «стороннього» до складу родини відбувалося на території Стародавньої Русі ще в часи язичництва.

Зокрема, усиновлення використовувалось у слов'ян східної Європи як різновид штучного рідства, одним з наслідків якого була сувора заборона шлюбного зв'язку між кровними членами сім'ї та усиновленими особами протилежної статі. Особа, яку було прийнято в сім'ю, без будь-яких обмежень прирівнювалась до кровних родичів. Під час усиновлення враховувались інтереси усиновлених, особливо тих, що втратили сім'ю. Уже в давніх народів існували певні умови, дотримання яких було необхідним для усиновлення. Так, древні слов'яни через численність та автономність сімей, основною вимогою для усиновлення вважали відсутність кровних родичів в усиновленого. Така вимога була встановлена для того, щоб не порушувати збереження обрядів (які були численними та дуже значимими у той час) у різних сім'ях. У той час усиновлення не було поширено у татар, осетин та інших народів, які жили родовим ладом.

Дослідники життя і побуту древніх слов'ян констатують, що відчуття обов'язку перед рідною землею, моральна чистота та гідність, гуманність та співчуття завжди були основою духовного та сімейного виховання у слов'ян.

Саме у VIII-ІХ ст. відбувся перехід до малої родини, яка складалася з подружжя і дітей. Після цього обов'язок турбуватися про добробут малих дітей покладався вже не на общину, а на батьків дитини. Після смерті батьків обов'язки турботи про дітей, їх утримання та виховання покладалися на опікунів, які призначалися громадою [1, с. 17].

В період формування давньоруської централізованої держави (Х ст.) Візантія мала значний вплив на процес державотворення Стародавньої Русі. Цей вплив пояснюється її вдалим геополі- тичним положенням щодо Києва, а також вже сформованою політичною і правовою системами, розвитком економічних відносин, активними дипломатичними зв'язками між двома державами протягом Х століття і єдиною релігією.

Основним і найважливішим джерелом тогочасного українського права було неписане звичаєве право, що створилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам суспільного життя й побуту. Щодо зовнішньої форми юридичного закріплення, то норми звичаєвого права відрізнялися від норм писаного права. Це було зумовлено тим, що закон після його ухвали й оголошення належними законодавчими органами існував й зберігався у формі готових, незмінних, точно формульованих і на письмі зафіксованих приписів, правова сила яких не залежить від того, як і коли вони виконуються. Тим часом норми неписаного, звичаєвого права зберігалися в народній пам'яті у формі певних психологічних переживань, почуттях правди, моралі й справедливості, обов'язку чинити так, як вказують звичаї. Ці норми проявлялися тільки у формі здійснення вчинків, які відповідали внутрішньому змісту звичаєвої норми.

Стан наукових досліджень інституту усиновлення спочатку в цивільному, а потім і в сімейному праві тісно пов'язаний з еволюцією цього інституту права. Для розуміння сутності цього інституту дослідники усиновлення в українському звичаєвому праві, знавці народних юридичних звичаїв, традицій і вірувань наполягали, перш за все, на важливості послідовного й об'єктивного висвітлення народного життя. Для виявлення багаторівневих зв'язків матеріального і духовного життя українців з юридичними звичаями проводились описи етнографічно-правового характеру, вивчались рішення волосних судів, збиралися статистичні дані з метою використання отриманих знань у просвітницькій роботі й пробудженні правосвідомості народу. Дослідженню правових звичаїв загалом, і зокрема сімейних, в Україні присвячено небагато юридичних праць. Домінують праці історичного, етнографічного характеру, дослідження у сфері культури і побуту населення на території України, а також дослідження з історії держави і права України. Велике значення мають праці дослідників і збирачів народних звичаїв ХіХ -- початку ХХ ст., а саме П.П. Чубинського, І.Г. Оршанського, М.Ф. Влади- мирського-Буданова, О.І. Левицького, М.І. Костомарова, а також сучасних науковців М.В. Гри- мич, О.П. Івановської та інших.

Дослідження історії усиновлення як правового явища на національному ґрунті було розпочато М. Костомаровим. Він вважав, що історія повинна розглядатися під кутом національного погляду, з урахуванням історичної своєрідності кожного народу. У 1860 році вийшла друком відома праця М.І. Костомарова «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI -- XVII столетиях» [2], де докладно аналізувалися сімейні відносини у великоруському соціумі. У своїй праці він порівнює російський та український етноси, розмежовує сім'ї у малоруському та великоруському соціумі, обґрунтовує відмінності між українцями і росіянами, показує розбіжність їхніх історичних першоджерел, що нібито зумовило різний перебіг історії і визначило традиційну схильність до демократизму, індивідуалістичного свободолюбства -- одних та шанобливе ставлення до влади, підпорядкованість особистого громадській волі -- інших. У праці «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа в XVI--XVII столетиях» ліберальним традиціям європейців та українців у ставленні до сім'ї М.І. Костомаров протиставляє домостроївські порядки Московії. Хоча у «Домострої» повага до батьків оголошувалася священною, покірність дітей була радше рабською, аніж свідомою, а влада батьків мала вигляд сліпого деспотизму, без підтвердження моральними засадами.

Українські сімейні традиції стали об'єктом досліджень одного з провідних дослідників литовсько-руського права М.Ф. Владимирского-Буданова. У 1890 р. вийшла його праця, в основу якої були покладені матеріали Віленської археографічної комісії, що відображали різноманітні сюжети побутової історії Великого князівства Литовського. Переважно це були актові книги Південно-Західної Русі ХVІ--ХVП ст. [3, с. 42-78].

До цих проблем історик права знову звернувся у 1890 р. у праці «Черты семейного права» [4], аналізуючи чисельні колізії у сімейних стосунках. Цього разу акцент робився на географічному та соціальному чинниках, які зумовлювали особливості сімейного права у другій половині XVI ст., виокремлювалося «Пограничне» (українське) сімейне право». Сімейне право на українських землях практично повністю ґрунтувалося на звичаях. Влада лояльно ставилася до подібних звичаїв, визнавала законність процедур, щоправда, називаючи їх «звичаєм пограничним», характерним лише для населення українських земель.

Розробки М.Ф. Владимирского-Буданова надихнули іншого відомого українського історика

О.І. Левицького провести подібні наукові дослідження, але на підставі матеріалів, зібраних Київською археографічною комісією. Перші результати дослідження були викладені О. Левицьким у статті «О семейных отношениях в Юго-Западной Руси в XVI -- XVII веках», що з'явилась у журналі «Русская старина» у листопаді 1880 р. Своєрідним підсумком його тридцятирічної роботи у цій галузі історичної науки став третій том «Архива Юго-Западной России», що вміщував «Акты о брачном праве и семейном быте в ЮгоЗападной Руси в XVI -- XVII вв.» [5]. О.І. Левиць- кий, сповідуючи національно-ліберальні погляди, розвинув і поглибив ідеї та висновки М.І Костомарова.