Проте норми (закони) самі по собі не здатні ані створити суспільне відношення, ні додати йому нової якості. Інакше управляти соціальними процесами було б дуже просто. ?Не можна сказати, що відношення між кредитором і боржником породжується примусовим порядком стягнення боргів, що існує в даній державі. Цей об'єктивно існуючий порядок забезпечує, гарантує, але зовсім не породжує відношення?, – писав Е.Б. Пашуканіс [12, с. 81]. Генетично і логічно правовідносини передують закону, а не служать його реалізацією. Закон (держава через закон) за допомогою адекватного, ясного і визначеного формулювання правових норм, що вже склалися, і відносин може лише додати їм необхідний для реалізації офіційний загальнообов'язковий і конкретизований вираз. Якщо законодавство намагається привнести правове регулювання в чужинні йому сфери, в кращому разі воно залишається лише ілюзорним (?практика пішла в іншому напрямі?), в гіршому – перешкоджатиме нормальному розвитку суспільних процесів. Чи може право в політично організованому суспільстві існувати поза державним визнанням (правовідношення зовні законовідношення)? Виникнувши з протилежності приватних інтересів, право призначене розв’язувати їхні колізії, а ?при зіткненні двох рівних прав вирішує сила? [19, с. 246]. Варварський спосіб здійснення права, що діяв в найбільш ранні і примітивні епохи, зникає з розвитком цивілізованих форм правового спілкування [20, с. 336-337]. Щоб придбати якість загальнообов'язковості, праву необхідне державне визнання і законодавче санкціонування. Інакше можливість його реалізації залишається лише в потенції. Право, що не має реальної дії, – нонсенс. Держава (закон) не може створити правовідносин, але може паралізувати їх. Тому не всякий закон утілює в собі право (він може носити форму наказу, владний характер, а може містити ?правовий елемент?, тобто регулювати відносини, допускаючи і захищаючи певну міру свободи і рівності суб'єктів), не будь-яке законовідношення є правовідношенням, але немає права поза законом, немає правовідношення поза державним визнанням.

Звичайно, можливо існування ?корпоративного права? – нормативних систем, що ґрунтуються на принципі свободи і формальної рівності та діють в межах певної суспільної структури, а також правових звичаїв, що стихійно складаються в суспільстві зовні і крім державної і ?корпоративної? дії. Їх дотримання не забезпечується державним примусом. Але, по-перше, щоб ?корпоративне? і ?звичаєве? право могли функціонувати, необхідне державне визнання допусти-мості існування такої ?корпорації? і такого ?права? – (шляхом мовчазної згоди або законодавчих гарантій). Інакше державне законодавство блокує їхню дію. По-друге, ?корпорація? може бути розглянута як модифікована модель держави, де є певна владно-управлінська структура, у функції якої входять визнання, закріплення і забезпечення ?корпоративного права? (щодо звичаю цю роль виконують сила громадської думки, традиції). Крім того, за своєю загальнообов'язковістю, стабільністю, гарантованістю, а значить, і дієвістю реальним регулятивним можливостям таке ?неюридичне? право істотно поступається праву ?юридичному?, ?законному?.

І, нарешті, не правовий закон не обов'язково поганий, шкідливий, не всяке не правове законовідношення недоречне. Суспільні відносини можуть регулюватися чисто наказовим, владним методом, причому у ряді випадків (технічні норми, надзвичайні обставини) це є виправданим і навіть доцільним. Одночасно відсутність правового регулювання тих відносин, які того вимагають (що не є тотожним відсутності відповідного закону), заповнюється ?політичною традицією? (як, зокрема, відбулося стосовно порядку виборів народних депутатів і зараз насилу долається), ?діловими звичаями? (до них примикає більшість відомчих нормативних актів), логікою ?здорового глузду? і т.п. Подібне заміщення рідко буває корисним. Причини, від яких (крім об'єктивної природи відношення) залежить наявність або відсутність в законі правових елементів, криються в характері взаємостосунків (?співвідношенні сил?) між політичною владою і цивільним суспільством. В даний час відхід від вузьконормативного, позитивістського трактування правовідносин очевидний. Стає загальновизнаним, що право є відносно незалежним від держави і волі законодавця соціальним феноменом. Проте звичайно не проводиться чіткого розмежування між філософським і спеціа-льно-юридичним підходом, правом і законом, правовідношенням і законовідношенням. Звідси – відтворення традиційних суперечностей. Характерна в цьому плані позиція Л.С. Явіча. Вважаючи рівне і справедливе у даних історичних умовах мірило свободи сутнісною характеристикою права (суттю права другого порядку), суттю права першого порядку він вважає зведену в закон волю правлячого класу і, за його власним виразом, далекий від того, щоб будь-яку правову норму вважати мірилом свободи [21, с. 83-84, 118]. Визначаючи, що історично і логічно правовідносини, які виникають на основі економічних та інших фактичних відносин, передують правовим нормам, і законодавець не створює право, а творить закони, Л.С. Явіч одночасно пише, що при активній законодавчій діяльності, особливо в галузі публічного права, правові норми передують правовідносинам [21, с. 121; 22, с. 22, 37-39, 50]. Законодавець, на думку автора, офіційно визнає (санкціонує) правовідносини, що вже склалися (правила поведінки). Причому ці правила можуть братися ним безпосередньо з життя або відносно самостійно формулюватися в результаті відомого узагальнення життєвих ситуацій [21, с. 116]. Проте чи всі, що реально складаються в житті і закріплювані потім в законі, правила і відношення мають правовий характер? Правовідносини за своєю природою, пише Л.С. Явіч, мають економічний, політичний, соціальний, етичний зміст [22, с. 56, 151]. Про наявність же (або відсутність) у правовідносин своєї специфіки (крім законодавчого визнання) знов умовчується.

При цьому використовувані терміни не співпадають з їх значенням в онтологічному смислі, що породжує численні обмовки. Це і виділення матеріального і юридичного змісту правовідношення, і вказівка на те, що ?суб'єкт права? і ?правосуб'єктність? співпадають за своїм основним змістом (хоча одночасно стверджується, що суб'єкт – це особа, а правосуб'єктність – її суспільно-юридична властивість), і посилання на особливий властивий правознавству смисл терміну ?об'єкт?, який може бути замінений на інші [8, с. 112-113, 138-139, 152].

С.С. Алексєєв взагалі вказує, що в такому випадку термін ?елемент? застосовується лише в умовному значенні: ?Він (елемент) позначає такі явища об'єктивної реальності, в яких виражаються властивості суспільних відносин. Вивчаючи ці явища, ми тим самим пізнаємо і саме суспільне відношення, його об'єктивні властивості? [8, с. 99-100; 23, с. 41]. Виходячи із запропонованого трактування, до елементів правовідношення можна віднести широке коло явищ, які пов'язані з ним і можуть його характеризувати, причому всі вони виявляються за межами правовідношення. Мабуть, ближче до істини дійшов В.Н. Протасов, стверджуючи, що категоріальні елементи теорії правовідношення та елементи правовідношення в онтологічному плані суть явища різного порядку, і в правознавстві насправді має місце умовність терміну "відношення", а не терміну "елемент? [24, с. 128-130].

В.Н. Протасов пропонує розглядати правовідношення як систему, елементами якої є їх суб'єкти, а юридичні права і обов'язки виступають як якості, властивості суб'єктів, додані ним нормами права [24, с. 130]. Але і тут змішується філософське і юридичне розуміння правовід-ношення, проти чого виступає і сам автор.

Традиційно елементи правовідношення, що виділяються, слід вивчати із спеціально-юридичних позицій, не намагаючись одночасно охоплювати і їх соціологічне значення. Такий підхід цілком виправданий, якщо йдеться про розробку категоріального апарату, а не про дослідження процесів правового регулювання. Тоді правовідношення (те явище, яке під цією назвою відвіку досліджується в юридичній науці) дійсно виступає як система – система способів, засобів, прийомів законодавчого впливу на суспільні відносини. У категоріальному ж плані це – система понять, за допомогою яких така дія описується. Причому система способів юридичної дії розглядається в іншому плані, ніж при характеристиці механізму правового регулювання (норми права, індивідуальні розпорядження тощо). Тут нас цікавить не стільки як (яким чином), скільки на що (на які прояви фактичних відносин) здійснюється цей юридичний вплив.

Перфильев М.Н. Общественные отношения. Методологические и социологические проблемы. – Л., 1974.

Общественные отношения. Вопросы общей истории / Под ред. П.А. Рачкова. – М, 1981.

Ткаченко Ю.Г. Методологические вопросы теории правоотношений. – М, 1980.

Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М., 1978.

Корнфорд М. Открытая философия и открытое общество. – М., 1972.

Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М., 1958.

Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М, 1961 – С. 183; Назаров Б.Л. Социалистическое право в системе социальных связей. – М., 1976. – С. 46.

Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. – Т. 2. – М, 1982.

Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М., 1974.

Петражицкий Л.И. Очерки философии права: В 2 ч. – Ч. 2. – СПб, 1903.

Нерсесянц В.С. Право и закон. – М, 1983.

Пашуканис Е.Б. Избранные произведения по общей теории права и государства. – М., 1980.

Дудин А.П. Диалектика правоотношения. – Саратов, 1983.

Мамут Л.С. Право как отношение // Wahrheit und Wahrhaftigkeit in der Rechtsphilosophie Berlin, 1987. – C. 260-269; Мамут Л.С. Анализ правогенеза и правопонима-ния. // Учен. зап. Тартуск. ун-та. – 1989. – Вып. 3 (850). – С. 5-28.

Нерсесянц В.С. Право и закон; Нерсесянц В.С. Право: многообразие определений и единство понятия // Сов. гос-во и право. – 1983. – № 10; Нерсесянц В.С. Право в системе социальной регуляции. – М., 1986.

К. Маркс назвал «юридической иллюзией» сведение права к чистой воле. «Этой же иллюзией юристов, – писал он, – объясняется то, что для них и всякого кодекса является вообще простой случайностью, что индивиды вступают между собой в отношения, например, заключают договоры; эти отношения рассматриваются ими как такие, в которые по желанию можно вступать и не вступать и содержание которых всецело зависит от индивидуального произвола договаривающихся сторон» (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 3. – С. 63-64).

Ямпольская Ц.А. О правовой норме и правовом отношении // Сов. гос-во и право. – 1951. – № 9. – С. 44.

Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском обществе. – М, 1955. – С. 96; Кечекьян С.Ф. Указ соч. – С. 40-44.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Т. 23.

Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 3.

Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985.

Явич Л.С. Социализм – право и общественный прогресс. – М, 1990.

Алексеев С.С. Общетеоретические проблемы системы советского права. – М., 1961.

Протасов В.Н. Категория «объект правоотношения»: системный и деятельностный подходы // Сов. гос-во и право. – 1988. – № 2. – С. 128-130.