У сфері етики та права загальнозначущість норм обґрунтовується за допомо­гою введення поняття категоричного імперативу, що є синтетичним судженням апріорі (судження, що не залежить від досвіду, в якому логічний предикат міститься у логічному суб'єкті, та у якому заперечення логічного предиката не призводить до логічного протиріччя)10, тому, на кшталт форми причинності, є іманентним свідомості індивіда.

Кант вважав, що знайшов незмінні трансцендентальні передумови, які прита­манні всім людям. На противагу йому Гегель вважає, що існує ширший спектр трансцендентальних передумов, що є більш мінливими. Трансцендентальні пере­думови однієї культури на певному етапі її історії не завжди є трансценденталь­ними передумовами інших культур. Гегель стверджував, що трансцендентальні передумови створюються історією та є культурно-релятивними.

Філософська думка другої половини XIX - XX століття характеризується різноманіттям підходів і напрямів в осмисленні реальності. Більше не існувало доктрини-вчення (не рахуючи території колишнього Радянського Союзу), яке можна було б назвати домінуючим. Деякі з напрямів містили позиції для пояснен­ня загальності процесів, що відбуваються. Як реакція на спекулятивний характер кантівсько-гегелівської філософії в Європі зародився напрям, представники якого називали себе позитивістами. На їх думку, позитивна наука має відмовитися від спроб віднайти «першопричини буття і пізнання», оскільки таке знання є принци­пово недосяжним та у ньому відсутня практична потреба. У досвіді ми сприй­маємо предмети навколишнього світу, але ми не сприймаємо їх субстанції, фор­ми, сутності, ідеї тощо. На думку О. Конта, ми їх вигадуємо для того, щоб ство­рити ілюзію відповіді на питання про загальну першопричину, про природу всіх речей. Але саме питання таке, що на нього не може бути дано відповіді. Все на­ше знання походить з досвіду, ним же і обмежене, та у нас нема засобів вийти за його межі. Питання у тому, що лежить в його основі, приречене залишитись без відповіді. Закони розуміються Контом як зв'язки та відношення між явищами, які повторюються та які не проникають у сутність явищ і мають значення лише для останніх11. Таким чином, представники позитивізму заперечували обгрунто­ваність самої постановки питання про існування загальних основ всесвіту в інший спосіб, ніж емпіричне спостереження з наступним індуктивним виведен­ням закономірностей.

Центральним пунктом вчення критичних реалістів є концепція сутностей, за допомогою якої можна пояснити й існування загальних основ. Під сутністю («логічними універсаліями») вони розуміли будь-яке відчуття, сприйняття, уяв­лення чи поняття, будь-яке ідеальне утворення, що безпосередньо дане свідо­мості. Д. Сантаяна відзначав, що сутності мають буття, але не мають існування. Існувати - означає знаходитись у просторі, часі, русі, мати субстанціональність. Що ж стосується буття ідеальних сутностей, то воно є «чисте буття», позбавлене будь-яких матеріальних характеристик12. Тобто проблема загального, на думку критичних ідеалістів, вирішується з позиції суб'єкта, його свідомості.

Головними напрямами філософії XX століття були персоналізм, прагматизм, структуралізм, неопозитивізм, а також концепції інтерсуб'єктивного напряму -феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика.

Поняття «інтерсуб'єктивність» було введено у науковий обіг німецьким фено­менологом Е. Гуссерлем. Інтерсуб'єктивність є процес і результат взаємодії суб'єктів, що відкриває людині світ Іншого «Я». Механізм розкриття Іншого у свідомості людини, виявлення його суб'єктивності зводиться до аналізу спогадів про самого себе з використанням концепції «життєвого світу», що лежить в ос­нові всіх міжлюдських стосунків-зв'язків. Щодо категорії загального, інтер­суб'єктивність має методологічне значення, оскільки дозволяє обгрунтувати мож­ливість існування тотожних, загальних уявлень щодо певних феноменів у свідо­мості багатьох людей. Тому, в межах парадигми інтерсуб'єктивності, підставою загального є не окрема свідомість, а свідомість взагалі.

Спроби знайти загальні основи робилися і представниками структуралізму. Згідно з К. Леві-Стросом, «всяка культура може розглядатись як ансамбль сим­волічних систем, до яких перш за все відносяться мова, шлюбні правила, релігія. Всі ці системи ставлять собі за мету виразити певні аспекти фізичної та соціаль­ної реальності та, крім того, ті відносини, які пов'язують ці два типи реальності між собою, а також самі символічні системи одну з одною»13. К. Леві-Строс по­казав наявність спільної структури в міфах різних племен і народностей, що ніко­ли не спілкувались між собою, та встановив, що «одні й ті ж міфи повторюються з буквальною точністю в різних районах світу»14.

Цікавою є спроба пояснення загального здійснена французьким філософом та соціологом права Г. Гурвичем («гіперемпіричний реалізм»). Реалізм для нього оз­начає відмову від спроб пошуку загального абсолютного у філософській ре­флексії: усі явища, що є доступними людському пізнанню, закорінені у бутті (Гур-вич позначає цю якість явищ як іманентну тотальність), яке має різні виміри: біологічний, соціальний, ідеальний, містичний тощо, що, звичайно, не означає матеріалістичного розуміння навколишнього середовища. Тут Г. Гурвич нама­гається переосмислити і доповнити ідеї Фіхте про абсолютну реальність, яка не залежить від суб'єкта та знаходить свій прояв у загальнозначущих нормах і прин­ципах та у підпорядкуванні людини цим принципам, велінням обов'язку, належ­ного. Ці загальнозначущі норми в теоретичному аспекті утворюють ідеальний пласт соціальної дійсності та включаються в структуру суспільного життя як не­залежна від емпіричної сфери надбудова. Але фактично цей ірраціональний роз­рив долається завдяки перехідній сфері, в яку включаються колективна свідомість, соціальна творчість, нормативні факти та інші «тотальні соціальні явища»15.

Соціальна інтеграція знаходить своє пояснення як спроба реалізації на емпіричному рівні абсолютних (трансперсональних) цінностей. Кожна зі сфер соціальної дійсності як організаційна єдність структурується та функціонує на основі існуючого в її рамках «ансамблю» нормативних фактів, які, в свою чергу, утворюються із системи цінностей, об'єднаної зв'язком з певною загальною аб­солютною цінністю (для права такою цінністю є справедливість). Така діалектич­на перспектива дає змогу Г. Гурвичу створити модель соціуму, де можлива єдність багатьох складових без заперечення їх множинності як такої.

У радянський період проблемою загальності як соціокультурного феномена займався В.К. Бабаев. На його думку, «загальність означає максимальний ступінь поширеності суспільних відносин, їх видів, варіантів серед членів суспільства»16. При цьому ступінь поширеності соціальних зв'язків залежить від їхньої практич­ної корисності та доцільності. Загальність, звичайно, не слід розуміти буквально.

Загальність соціальних зв'язків, що типізуються, залежить від їх поширеності в певній соціальній спільності (суспільстві, соціальній групі). «Кожен з членів співтовариства, - вказує В.К. Бабаев, - є або може стати учасником типізованих відносин, але хто саме, значення не має»-

Саме звідси випливає неперсоніфікованість, неконкретність адресата соціаль­ної норми. Поширеність того або іншого типу соціальних зв'язків може бути різною, але в кожному випадку вони повинні бути здатні впливати на поведінку необмеженого (поіменно невизначеного) числа суб'єктів. Ступінь загальності й важливості відносин визначає ієрархію соціальних норм (що особливо прояв­ляється в нормах правових), саме тому правові норми, як пов'язані з найбільш значущими суспільними відносинами, закріплюються як загальні, що поширю­ються на все суспільство в цілому. Отже, загальність соціальних явищ з певними застереженнями можна розглядати як ознаку їх обов'язковості.

Отже, у вирішенні проблеми існування загального можна виокремити два підходи. Представники першого заперечують існування загальних (універсаль­них) основ, наполягаючи на релятивній природі будь-якого знання. Представники іншого напряму відзначали можливість існування загальних для всіх людей норм, правил, принципів, законів. Проте обгрунтування такої загальності було різним. Слід відзначити, що багато в чому теза загальності є необхідною передумовою існування природного права. У інтерсуб'єктивній парадигмі філософії XX столітті відбувся певний синтез об'єктивізму та суб'єктивізму, внаслідок чого існування загальнолюдських норм та принципів у соціокультурній реальності обґрунтовувалося через соціальну взаємодію, суспільні відносини, консенсус, що досягається через визнання соціальними суб'єктами певної системи цінностей. На підставі викладеного можна зробити висновок про існування загального (за­гальнолюдського) як особливого феномена соціальної реальності, що зарод­жується та існує завдяки взаємодії між соціальними суб'єктами.

1. СкирбеккГ., Гішье Н. История философии. -М.: Владос, 2001. -С. 32.

2. Ї.Бачинин В.А. Философия права и преступления. - Харьков: Фолио, 1999. - С. 204.

3. Там само.

4. Там само. - С. 213.

5. Жоль К.К. Философия и социология права: Учеб.пособие. - К.: Юринком Интер, 2000. - С. 55.

6. Соколов В.В. Средневековая философия. - М.: Высш. школа, 1979. - С. 114.

7. Царьков И.И. Развитие правопо-нимания в европейской традиции права. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2006. - С. 25.

8. Спиноза Б. Избранные произведения. - М.: Наука, 1957. - Т.2. -С. 23.

9. Скирбекк Г., Гилье Н. Цит. праця. - С. 373.

10. Кант I. Критика чистого ро­зуму. - К.: Юніверс, 2000. - С. 43.

11. Зотов А.Ф., Мельвиль Ю.К. Буржуазная философия середины XIX - начала XX века. - М.: Высш. шк., 1988. - С. 30-34.

12. Буржуазная философия XX века / Митрохин Л.Н., Ойзерман Т.И., Шершенко Л.Н. - М.: Политиздат, 1974. - С. 60-61.

13. Мельвиль Ю.К. Пути буржуазной философии XX века: (критич. очерки). - М.: Мысль, 1983. - С. 140.

14. Там же.

15. Гурвич Г.Д. Философия и социология права / Избр. соч. - СПб.: Издательский Дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. - С. 445.

16. Нормы советского права. Проблемы теории / Под ред. М.И. Байтина, В.К. Бабаева. - Саратов: Издательство Саратов. ун-та, 1987.-С. 82.