Одночасно з Маніфестом в той самий день були затверджені ще 17 законодавчих актів, що містили умови визволення селян. На територію України поширювалися документи як обов'язкові для всієї Російської імперії («Общее положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правительства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий», «Правила о порядке приведения в действие положений о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости»), так і спеціально призначені для українських губерній місцеві положення. Так, порядок проведення селянської реформи в Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях, а також в тих повітах Харківської губернії, для яких було характерним общинне землекористування, визначався «Местным положением о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях великороссийских, новороссийских и белорусских». Для Чернігівської, Полтавської і частини Харківської губерній, де переважала подвірна форма селянського землекористування та існувала значна нерівномірність у дореформеному наділенні землею різних категорій селянства (господарів двору, піших робітників та ін.), було видане особливе Положення про поземельний устрій селян. Для губерній, що входили до Правобережної України з переважанням помісного дворянства польського походження і подвірної форми надільного землекористування у селян, чинним було «Местное положение о поземельном устройстве крестьян, водворенных на помещичьих землях в губерниях Киевской, Подольской и Волынской».

2.2 Основний зміст реформи

У змісті селянської реформи можна виділити кілька основних напрямів. Передусім це скасування кріпосного права й особисте визволення селян. «Крепостное право на крестьян, водворенных в помещичьих имениях, и на дворовых людей, -- зазначалося в Загальному положенні, -- отменяется навсегда» и им надаются права «состояния свободных сельских обывателей». Це означало, що з моменту оприлюднення Маніфесту 19 лютого 1861 р. колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати все, що у нього було, а його самого продати, подарувати, програти в карти, без усякої вини заслати до Сибіру, міг вільно розпоряджатися своєю особистістю. За поміщиками зберігалися лише деякі права щодо нагляду за поведінкою селян, які вийшли з кріпосної залежності.

Однак отримання селянством в повному обсязі прав «свободных сельских обывателей» не було одноразовим актом, а являло собою тривалий процес. Не випадково, Маніфест 19 лютого 1861 р. досить невизначено проголошував, що кріпосні люди отримають повні права вільних селянських обивателів «в свое время». І справді, селяни протягом двох років, тобто до 19 лютого 1863 p., зобов'язані були відбувати ті ж самі повинності (панщину й оброк), що й за часів кріпосного права, і підкорятися, як і колись, поміщикам. Упродовж цього часу Сенат за поданням губернаторів призначав із числа дворян мирових посередників, на яких покладалося розв'язання спорів між селянами і поміщиками і втілення в життя реформи 1861 р. на місцях.

Поміщики або мирові посередники повинні були скласти для кожної селянської общини статутні грамоти, в яких «будет исчислено, на основании местного положения, количество земли, предоставляемой крестьянам в постоянное пользование, и размер повинностей, причитающихся с них в пользу помещика как за землю, так и за другие от него выгоды». Зміст статутної грамоти обов'язково доводився до відома відповідної селянської общини, і селяни мали право вносити до неї свої зауваження і пропозиції. Після того, як селян ознайомлювали з текстом статутної грамоти і мировий посередник визнавав її зміст таким, що відповідає вимогам закону, грамота набувала чинності. Згода селян на умови, передбачені грамотою, не була обов'язковою. З цього часу селяни ставали тимчасовозобов'язаними. Поки що вони одержували землю лише в користування і за це мусили розраховуватися повинностями на користь поміщика -- панщиною або оброком, які мало чим відрізнялися від їхніх колишніх кріпосних повинностей.

Положення «Про поземельний устрій» закріплювали виконання подібного роду повинностей на весь період тимчасовозобов'язаного стану, що тривав від двох до дев'яти років, а інколи і до 1 січня 1883 р. Так, у губерніях Південної України і в деяких повітах Харківської і Чернігівської губерній сума оброку становила 9 крб. за вищий, зазначений наділ або ж призначалося 40 чоловічих і 3О жіночих днів панщини. У Чернігівській, Полтавській і частині Харківської губерніях за десятину лану залежно від розряду місцевості оброк призначався у розмірі від 1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. Панщина обчислювалася тільки «чоловічими пішими днями» у кількості від 12 до 21 дня. У Київській, Подільській і Волинській губерніях оброк коливався від 1 крб. 35 коп. до 3 крб. 30 коп., а панщина «чоловічими пішими днями» -- від 8,5 до 20 днів. Історія держави і права України, том 1 - за ред. В. Я. Тація

Отже, поміщикам надавалася можливість користуватися протягом тривалого часу дармовою працею своїх колишніх, зменшувати площе селянських земель, надавати їм неповні душові наділи.

У селах Лівобережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Із загальної кількості 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім'ями -- 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % ревізьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а селянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також закупівельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі. Для державних селян (50 % селянства України -- 2,2 млн. ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші. Іванов В. М. Історія держави і права України. Навчальний посібник.-К.: Атіка, 2003

Ще одним напрямком реформи було наділення селян землею. У зв'язку з цим виняткового значення набувало питання про розмір земельних наділів, які одержували селяни. Автори законодавчих актів про реформу виходили з того, що селянин повинен одержати землі рівно стільки, скільки необхідно, щоб прив'язати його до села, і не допустити переїзду в місто. Іншими словами, землі наділяли стільки, щоб її селянину не вистачало, тобто щоб він був прив'язаний до поміщицького господарства, вимушений йти в кабалу. Як наслідок, тільки 4,8% селян отримали наділи в розмірі, що забезпечував прожитковий мінімум, тоді як основна маса одержала менше землі, ніж мала до реформи.

Стаття 3 Загального положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, проголошувала: «Помещики, сохраняя право собственности на все принадлежащие им земли, предоставляют за установленные повинности в постоянное пользование крестьян усадебную их оседлость и сверх того, для обеспечения их быта и для выполнения их обязанностей пред правительством и помещиком, то количество полевой земли и других угодий, которое определяется на основаниях, указанных в местных положениях» «Общее положение о крестьянах, вышедших из крепос-тной зависимости, их усадебной оседлости и о содействии правите-льства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий». Остаточне вирішення питань про розміри земельних наділів і повинності залежало від добровільної угоди між селянами і поміщиком. З цією метою і був утворений інститут мирових посередників, покликаних примирити інтереси сторін. Однак цілком зрозуміло, що добровільної угоди між селянами і поміщиками з цього питання не могло бути. Тому закон одночасно встановлював досить визначені норми розміру наділів, максимально забезпечуючи при цьому інтереси поміщиків окремих губерній і повітів. Там, де земля давала невеликий прибуток, установлювалися дещо більші норми наділів, бо поміщику було вигідніше одержати викуп за землю, ніж вести своє господарство, і, навпаки, в місцевостях, де земля була кращої якості, більша її частина залишалася у власності поміщиків, а селянам виділялися мінімальні ділянки.

Розміри селянських наділів визначалися трьома місцевими положеннями, які враховували специфіку поземельних відносин у різних районах України. Зокрема, губернії Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська, а також деякі повіти Харківської і Чернігівської губерній згідно з одним із місцевих «Положений» поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну й степову. Ці смуги додатково поділялися на місцевості, для кожної з яких визначався розмір наділу на селянську душу, в який входили як присадибні ділянки, так і орні, сінокосні землі і пасовиська.

Крім того, «Положение» передбачало й іншу можливість обмеження селянського наділу. Наприклад, якщо сільська община виявляла бажання викупити землю у власність, поміщик мав право відрізати собі дві третини наділу. Він також міг за домовленістю з селянами виділити їм безплатно лише четверту частину вищого або зазначеного наділу, а решту землі залишити собі.

Певні відмінності мало «Місцеве Положення» про поземельне упорядкування селян, поселених на поміщицьких землях губерній: Чернігівської, Полтавської та частини Харківської. Його специфіка полягала в тому, що в основу наділення селян землею був покладений принцип спадкоємно-сімейного землекористування. Земля розподілялася в межах сільської общини не на зрівняльних засадах з періодичними переділами, як це робилося за общинної форми землекористування, а на основі сімейних ділянок, що складалися з садиби та польового наділу, або тільки з садиби. Вищий наділ на душу, залежно від місцевості, коливався від 2,75 до 4,5 десятин, нижчий становив половину вищого. При цьому, якщо існуючий селянський наділ перевищував вищий розмір наділу, розрахованого на всю селянську общину, то поміщику дозволялося відрізати цей надлишок у своє безпосереднє розпорядження. Якщо після надання землі в користування селян у розпорядженні поміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості угідь, що йому належали, то він міг утримувати у своєму безпосередньому розпорядженні до третини всієї кількості угідь.

Внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин землі, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи, менші за п'ять десятин, що було нижче норми середнього прожиткового мінімуму. 344 тис. селян відпускалися на волю без землі або з наділом до 1,5 десятин на ревізьку душу. Найгірше забезпечувалися землею колишні поміщицькі селяни Полтавської, Катеринославської та Харківської губерній, де на одну ревізьку душу припадало від 1,1 до 1,9 десятин. Не набагато кращою була ситуація в Подільській (2 десятини), Київській (2,1 десятини) та Чернігівській (2,4 десятини) губерніях. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втратили внаслідок реформи 40% своїх колишніх наділів, а в Харківській -- 31%. Історія держави і права України, том 1 - за ред. В. Я. Тація