Одною з ідеологічних догм, що тривалий час нав’язувалася суспільству офіційною пропагандою, було твердження, що в країн Рад на практиці досягнуто торжества соціальної справедливості. Це пояснюва­лось тим, що народ є господарем засобів виробництва і власником вироб­лених благ, оскільки забезпечено панування державної (загальнонародної) власності. Соціалістична концепція справедливості ґрунтувалася на вченні К. Маркса та на марксистсько-ленінській ідеології і виникла на противагу буржуазним концепціям. Справедливість у марксистсько-ленінській концепції – це «...зумовлена матеріальними умовами життя панівного кла­су (в суспільстві зрілого соціалізму – всього народу) конкретно-історична система суспільних відносин і відповідних їм почуттів, емоцій, оцінок, ідей, теорій і норм відносно розподілу матеріальних і духовних благ, прав і обов’язків із метою створення гармонійно розбудованого і прогресивно розвиненого суспільства» [21, с. 43]. Відверто розподільний характер соціалістичної справедливості забезпечувався примусовими адміністра­тивно-командними методами державних органів радянської держави. Проте сучасне осмислення категорії справедливості переконує: в соціа­лістичному суспільстві не панувала справедливість, що призвело до його глибокої кризи в недавньому минулому.

Найбільш яскраво юридичний зміст категорії справедливості розкривається через право. Тісний зв’язок права зі справедливістю не заперечується ніким із сучасних філософів права, включаючи і правових позитивістів. У той же час, якщо теорії природного права трактують цей зв’язок досить широко, то правовий позитивізм визнає цей зв’язок лише в мінімальних розмірах, беручи до уваги факти, які не можна не визнати. В цьому відношенні позитивізм є «мінімальною теорією права» в той час, як теорія природного права – «максимальною теорією» [22, с. 280].

З позицій сучасної філософії права справедливість входить у поняття права, а воно, за своїм визначенням, є справедливим.

Правотворчість неможливо собі уявити без розуміння права як засобу досягнення певної соціальної мети. Закони створюються для упоряд­кування соціальних взаємодій та організації розбудови певного типу суспільства, яке й постає орієнтиром і метою правотворчості. Без хоча б відносно визначеної мети правотворчість втрачає сенс, оскільки зни­кають критерії оцінки ефективності прийнятих законів [23, с 56]. З позицій філософії права такою метою є забезпечення його реальної дієвості та ефективності в суспільстві, а це може бути досягнуто лише за умови його відповідності ідеальній моделі права буття, яка проголошує панування справедливості. «Право приймається суспіль­ством тою мірою, - підкреслює А. Козловський, - якою воно забезпе­чує справедливість. Справедливість же воно забезпечує настільки, наскільки йому відкрита істина, наскільки воно пізнавальне і пізнаване, наскільки воно є пізнання» [23, с 31, 68]. «Більше того, -зазначає В. Нерсесянц, - лише право і є справедливим» [18, с 28].

У сучасній теорії права категорія «справедливість» визначається як принцип права, принцип юридичної відповідальності, соціально-політичний та моральний ідеал, оцінка відносин людських інтересів, розподіл прав і обов’язків між членами суспільства, визначення меж їх свободи. Іншими словами, йдеться про визначальну роль природного права, що є абсолютним критерієм свободи, сумарності, відповідності, пропорції, міри діяння і віддяки тощо.

Справедливість і право мають багато спільного в походженні, сутності, функціях, змістовних виразах. Правове у своїй основі завжди конструюється як справедливе, а терміни «правове» і «право», «спра­ведливість», «праведне» близькі за змістом і мають юридичне спрямуван­ня. Але їх не можна ототожнювати, тому що правове не завжди є справед­ливе, а справедливе не обмежується лише правовою сферою. «Справед­ливість входить у поняття права, - вважає В. Нерсесянц, - тому що право за визначенням справедливе, а справедливість - внутрішня властивість і якість права, категорія і характеристика правова, а не позаправова (не мо­ральна, не релігійна). Справедливість - це самосвідомість, самовираз і самооцінка права і разом з тим - правова оцінка решти всього позаправового. Навіть втілюючись у конкретній правовій системі, справедли­вість значною мірою залишається явищем правосвідомості, соціальним критерієм права». «Якого-небудь іншого принципу, крім правового, справедливість не має» [18, с 30].

Лібертарно-юридичне розуміння права як загального масштабу і рівної міри свободи людей, запропоноване В. Нерсесянцом, включає в себе відповідне усвідомлення справедливості. А це вже – галузь проблеми співвідношення права і закону. Тому завжди, здавалося б, доречне пи­тання про справедливість і несправедливість закону є по суті питанням про правовий або неправовий характер закону, його відповідності або невідповідності праву. Сама постановка такого питання здається парадок­сальною стосовно права. Адже, оскільки справедливість становить його суть, воно і є її носієм, тобто виражає загальнозначущу правильність, за­гальну правомірність, сутність правового принципу загальної рівності та свободи. Як зазначає А. Козловський, розвиток права є розвитком ідеї свободи і справедливості і у цьому розумінні розвиток права є розвитком культури [23, с. 188]. Справедливість становить зміст правових норм і є критерієм оцінки поведінки людей, і тому право втрачає свою суть, якщо воно не забезпечує справедливості. У той же час справедливість позбав­лена реальної сили, якщо вона не забезпечена правом. Це означає, що суть феномену справедливості становлять як її моральне розуміння, гуманістична спрямованість, так і практичне її втілення безпосередньо в правову «тканину».

Однак норми, закріплені у законах, не завжди є виразниками справедливості, тому що справедливе, правове та законне не збігаються. «Правова норма, ґрунтуючись на правовій єдності закону і справед­ливості, має інтегрувати уявлення про справедливість нашого суспільства у його правовій системі. У результаті такої інтеграції почуття й уявлення людей про справедливе зможуть набувати загальнообов’язкового харак­теру, спиратися на силу й авторитет держави» [24, с. 24]. При визначенні законності потрібно враховувати пріоритет не верховенства закону, а вер­ховенства права. Це матиме місце лише тоді, коли закони держави відповідають вимогам природного права і на справедливій основі установлюється рівна міра прав, обов’язків та юридичної відповідальності людини, громадянина, держави та посадових осіб. Таке розуміння законності, що ґрунтується на принципах справедливості, спрямоване на забезпечення стану безпеки, стабільності, дотримання основних прав і свобод людини, тобто «суспільного здоров’я» держави. Із такого розуміння законності випливає методичне правило: враховуючи обме­женість ресурсів і часу, потрібно насамперед боротися з тими порушен­нями законів, що особливо є небезпечними, використовувати всі можливі засоби для їх ліквідації чи, принаймні, скорочення.

Висновок. Таким чином, запобігаючи правопорушенням, право одночасно стоїть на сторожі соціальної справедливості. Воно є норма­тивно закріплена справедливість, що не тільки захищає людину від посягань на її права і свободи, а й запобігає намаганню її примусового «ощасливлювання» в «ім’я справедливості». У демократичній правовій державі, яка забезпечує дотримання основних прав і свобод людини, індивід повинен самостійно орієнтуватися у своїм житті, своїх потре­бах і не використовувати без потреби державний примус як в ім’я доб­ра, так і в ім’я зла, до тієї межі, поки він не порушить закон. Кожна людина має право ігнорувати будь-які поради, побажання будь-якого добродія й авторитета, якщо її дії не порушують чинне законодавство і не завдають шкоди іншим людям.

––––––––––––––

Гранин Ю.Д. О гносеологическом содержании понятия «оценка» / Ю.Д. Гранин // Вопросы философии. – 1987.– № 6. – С. 59–72.

Дробницкий О.Г. Проблема ценности и марксистская философия / О.Г. Дробницкий // Вопросы философии. – 1966.– № 7. – С. 33–44.

Неновски Н. Право и ценность / Н. Неновски. – М., 1978.– 248 с.

Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность / П.М. Рабинович. – Львов, 1985.– 165 с.

Ивин А.А. Основания логики оценок / А.А. Ивин. – М., 1970.– 230 с.

Пивоваров Д.А. Проблема оценки в марксистско-ленинской философии / Д.А. Пивоваров, Б.А. Кислов //Философские науки. – 1988. – № 1. – С. 124–128.

Карташов В.Н. Правоприменительная практика в социалистическом обществе / В.Н.Карташов. – Ярославль, 1986.– 86 с.

Тугаринов В.П. О ценностях жизни и культуры / В.П. Тугаринов. – Л., 1960.– 156 с.

Бакиров В.С. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора / В.С. Бакиров. – Х., 1988.– 147 с.

Головных Г.Я. Ценностные ориентации и перестройка обществен­ного сознания / Г.Я. Головных // Философские науки. – 1989.– № 6. – С. 85–91.

Ляшенко В.М. Право, свобода та ... утопія / В.М. Ляшенко // Науковий вісник Української академії внутрішніх справ України. – 1998. – № 1. – С. 11–14.

Платон. Гиппий меньший. Определения // Диалоги. – М.: Мысль, 1986. – 605 с.

Платон. Государство // Платон. Сочинения: в 3т. – М.: Мысль, 1972. – Т. 3 (1). – 672 с.

Поппер К. Открытое общество и его враги: в 2т. – М., 1992. – Т. 1. – 331 с.

Аристотель. Большая этика // Аристотель. Сочинения: в 4 т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 295–375.

Асмус В.Ф. История античной философии / В.Ф. Асмус. – М.: Выс­шая школа, 1965. – 320 с.

Аристотель. Политика // Аристотель. Сочинения: в 4т. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – С. 375–645.

Нерсесянц В.С. Философия права / В.С. Нерсесянц. – М., 1998. – 652 с.

Кант И. Критика практического разума // И. Кант. Сочитания: в 6 т. – М.: Мысль, 1963.– Т. 4. – Ч. 2. – 756 с.

Соловьев Э.Ю. Философия Канта и современность / Э.Ю. Соловьев. – М.: Наука, 1974. – 317 с.

Волков А.М. Швеция: социально-экономическая модель / А.М. Вол­ков. – М.: Мысль, 1991. – 245 с.

Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысле­ния / С.И. Максимов. – Х.: Право, 2002. – 328 с.

Козловський А.А. Право як пізнання. Вступ до гносеології права / А.А. Козловський. – Чернівці: Рута, 1999.– 295 с.

Палкін Ю. Соціально-економічна справедливість в умовах ринку / Ю. Палкін // Економіка України. – 1997. – № 10. – С. 22–29.