Виходячи з цього, ми можемо сказати, що свобода віросповідання (обрання чи зміна релігії пов’язана з вірою людини) включає в себе наступні елементи: право сповідувати віровчення тієї чи іншої релігії, право відправляти релігійний культ та право утворювати релігійну організацію чи входити до утвореної раніше (але при цьому слід зазначити, що релігійна організація має право з певних причин відмовити людині у відправленні релігійного культу та „членстві”, також во-на встановлює правила входження до її ієрархічної системи). Перші два елементи, які автором даної статті відносяться до свободи віросповідання, були визначені багатьма юристами як елементи розуміння свободи совісті як правової категорії. Так, Г.Р. Гольст, визначаючи поняття права на свободу совісті, наголошує на трьох елементах: 1) право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної; 2) право відправляти релігійний культ; 3) право вести атеїстичну пропаганду [12, с. 32]. А Н.П. Гаєвая пише, що право на свободу совісті включає в себе: „право сповідувати будь-яку релігію; право не сповідувати жодної релігії; право відправляти релігійні культи; право вести атеїстичну пропаганду” [13, с. 7]. В Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН в 1949 р. (ст. 18), про свободу совісті вказується так: „Право включає свободу змінювати релігію чи переконання та свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і колективно, публічним або особистим порядком у вченні, богослужінні та виконуванні богослужебних та ритуальних обрядів”[14, с. 15].

Не можна не звернути увагу на недостатність розроблення такого елемента свободи совісті, як право особи утворювати релігійну організацію чи входити до утвореної раніше. Окрім цього, релігійній організації властиве місіонерство, тобто така її діяльність, яка спрямована на поширення віровчення серед іновірців або невіруючих, а отже, право входити до релігійної організації включає також право релігійної пропаганди. Це право гарантується Законом України „Про свободу совісті та релігіні організації” від 23.04.91 (ст. 3).

Слід зазначити, що всі вказані вище елементи свободи совісті мають, на нашу думку, складові піделементи. Так, право сповідувати віровчення включає в себе право на релігійну освіту, а також право виховувати своїх дітей в дусі віровчення тієї чи іншої релігії. Право на релігійну освіту встановлене Законом України „Про свободу совісті та релігіні організації” від 23.04.91 в ст. 6 „Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання” [8]. Можливість створення освітніх закладів надається Законом України „Про освіту” від 04.06.91 [16] (при цьому факт отримання освіти особою в них не визнається державою, тому П. Рабінович та Л. Ярмол наголошують на необхідності „зрівняння в правах громадян, які навчаються у вищих і середніх релігійних навчальних закладах, зі студентами та учнями державних навчальних закладів”) [17, с. 20].

Право виховувати своїх дітей в дусі віровчення релігії закріплено в ст. 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91: „Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переко-нань та ставлення до релігії” [8].

Тепер слід перейти до питання свободи атеїзму. Свобода атеїзму включає у себе право не сповідувати жодної релігії (віровчення), а також право вести атеїстичну пропаганду, яке передбачене в ст. 3 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91 [8].

Але слід зазначити, що зі свободи атеїзму ми можемо вивести ще один важливий еле-мент, а саме – свободу світогляду. Деякі автори вважають поняття „свобода совісті” та „свобода світогляду” тотожними. Так, Г.Г. Черемних запропонував розглядати „свободу літературного, художнього, наукового і інших видів творчості, викладання як один зі способів реалізації громадянами і їхніми об'єднаннями свободи совісті в широкому розумінні слова, що у сполученні зі свободою совісті у вузькому розумінні утворить конституційно-правовий інститут інтелектуальної (світоглядної) свободи” [19, с. 7]. Але, на нашу думку, це не є вірним. Щоб зрозуміти сутність свободи світогляду, необхідно згадати наступний вислів сучасного православного письменника К.М. Фейнера: „В Церкві свободи совісті немає” [20, с. 20] (безумовно, це розуміння свободи совісті не в правовому, а філософському аспекті). Тобто віруючий, після того як він погоджується з віровченням тієї чи іншої релігії, починає заперечувати ті речі, які входять у протиріччя з цим віровченням. Наприклад, неможливо одночасно щиро визнавати істинність Символу віри Православної Церкви і при цьому не вірити в Бога. Філософ-ськи це виражено в афоризмі Г.К. Честертона: „Якщо людина перестає вірити в Бога, то вона починає вірити у все інше” [21, с. 65]. Це „все інше” є різноманіттям світоглядних переконань, право слідувати будь-яким з них гарантується свободою світогляду.

Підводячи підсумок вищевикладеному, ми вважаємо, що поняття свободи совісті складається з таких елементів, як свобода віросповідання (право обрання та зміни релігії) та свобода атеїзму (право не сповідувати жодної релігії (віровчення).

У свою чергу, свобода віросповідання включає у себе такі елементи: право сповідувати віровчення; право на релігійну освіту; право виховувати дітей в дусі віровчення тієї чи іншої релігії; право відправляти релігійний культ; право утворювати релігійну організацію чи входити до утвореної раніше; право бути священнослужителем; право релігійної пропаганди (місіонерство).

Свобода атеїзму включає: право атеїстичної пропаганди; свободу світогляду.

Таким чином, ми пропонуємо наступне визначення свободи совісті як правової категорії – це сукупність встановлених та гарантованих державою прав громадян у сфері віросповідання та атеїзму.

Свобода совісті, як одна з найважливіших і невід’ємних свобод людини, загальнолюдська соціальна й духовна цінність, є конкретним виявом свободи людини в суспільстві, важливим етичним і правовим принципом забезпечення суверенності її буття, одночасно виступаючи релігієзнавчою категорією. Внутрішня здатність людини, як суверенного суб’єкта, до вільного, не зумовленого якимись зовнішніми чинниками самовизначення в релігійній сфері, обумовлює можливість творчої самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору релігійної свободи як особливої визначеності людського буття. Незважаючи на пріоритетність правового аспекту свободи совісті, вона не в змозі регулювати сам процес релігійного вибору, оскільки духовне самовизначення відбувається й є вартісним лише тоді, коли його не спричинили якісь зовнішні сили або спонукальні чинники.

Функції держави в цій сфері полягають у забезпеченні та гарантуванні практичної реалізації та захисту права на свободу совісті кожній людині.

Конституція України – К., 1996.

Коліушко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні: Монограф. – К., 2002.

Селіванов В. Правова природа реґулювання суспільних відносин // Право України. – 2000. – № 10.

Толковый словарь живого великорусского язика. – М., 1980. – Т. 6.

Рудинский Ф.М., Шапиро М.А. Свобода совести и религий: международно-правовые акты и национальное законодательство // Государство и право. – 1992. – № 5.

Академічне релігієзнавство: Підруч. – К., 2000.

Новиков В.В. Поняття „свободи совісті” та його зміст у сучасному світорозумінні // Вісник Львівського ін.-ту внутр. справ. – 2004. – № 1.

Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” // rada.gov.ua.

Цицерон. Про законы / Цицерон. – М., 2002.

Английские материалисты ХVIII в. – М., 1956.

Ващук М.П. Свобода совести как правовая категория. – М., 1989.

Гараджа В.А. Религиоведение. – М., 1995.

Гольст Г.Р. Свобода совести как правовой институт // Советское государство и пра-во. – 1981. – № 9.

Гаевая Н.П. Советское законодательство и свобода совести. – М., 1995.

Всеобщая Декларация прав человека // Юридический вестник. – 1998. – № 4.

Закон України „Про освіту // rada.gov.ua.

Рабінович П. Можливості вдосконалення законодавчого забезпечення права людини на свободу віросповідання в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 1.

Черемных Г.Г. Право человека на свободу совести в условиях формирования граж-данского общества в Российской Федерации: Автореф. дис. … канд. юр. наук. – СПб., 1996.

Фейнер К.М. Свобода совести и Церковь. – М., 1997.

Честертон Г.К. Собрание починений. – М., 1997.