Концепцію історії як історії культур продовжував розвивати М. Вебер. Спе­цифіку західної цивілізації він вбачав у повному здійсненні принципу правової раціональності, який полягає в чіткій співвіднесеності цілей і засобів діяльності. О. Шпенглер ідентифікував правову культуру як культурний організм, що прохо­дить природне коло розвитку. Терміном «правова цивілізація» Шпенглер позна­чив останню фазу будь-якої правової культури, яка має однакові ознаки. Дж. Тойнбі визнає лише множинність правових культур та заперечує єдність цієї мно­жинності, їх спадкоємність та загальнолюдський зміст. У період між двома світо­вими війнами сформувалася так звана функціональна школа (функціоналізм) пра­вової культури, засновником якої був англійський вчений Б. Малиновський. За ідеями функціоналістів правова культура - нормативно-правова та ідейно-світо­глядна цілісність, в якій кожний елемент задовольняє певну потребу, тобто є не­обхідним. Вони критикували поняття правового пережитку, вважали всі явища правової культури необхідними і незамінними. Едмунд Гуссерля презентує тему культурного декадансу. Розмірковуючи про причини кризи європейської правової культури і можливості її подолання, він не використовує поняття «культура» та «правова культура», а звертається до «духовного образу Європи». За ідеями Гус­серля відтворюємо картину становлення філософії правової культури як нової, найвищої форми, стану та циклу соціальної активності правової культури. Однак європейський раціоналізм правової культури, що походить з давньогрецької філо­софії правової культури, становить ядро всієї європейської правової культури, за­знав суттєвих змін. Це виявилося у витісненні зі сфери правової науки всього людського, тобто того, що становить основу природного права. За ідеями Гуссер­ля, треба повернутися до відродження традиційних правових цінностей старої Європи. За Карлом Юнгом правову культуру більшою мірою формує психіка, психологія та різні психологічні чинники. Тобто його думки збігаються з ідеями тих учених, котрі рушійною силою розвитку правової культури вважали самого індивіда. Згідно з теорією Альберта Швейцара, правова культура суспільства XX ст. втратила етнічні засади, перетворившись на «масову правову культуру», на­повнену ідеями насильства, що й спричинило духовну кризу. Причин кризи Швейцер вбачає у невідповідності правового прогресу етичному прогресу. Українська історико-правова та філософсько-правова думка представлена твора­ми Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки, дослідженнями М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, Ф. Вовка, В. Гнатюка, Ф. Колесса, М. Воз-няка, С. Томашівського та ін.

Виходячи з розуміння правової культури як цілісності, можна виділити такі сфери правової культури: 1. Все, що створено людиною, створено матеріальною і духовною працею. 2. Нормативно-правовий та ідейно-світоглядний алгоритми правової діяльності: правова культура характеризується як комплекс зразків пра­вової поведінки, що визначають правовий спосіб життя людини та презентують­ся у її духовних і матеріальних феномінах як артефактах і архетипах правової свідомості. На основі визначення основних сфер правової культури можна виді­лити й відповідні форми культури. По-перше, це предмети матеріальної і духов­ної діяльності людини. По-друге, суб'єкти - творці та носії правової культури. По-третє, інституціональні правові стосунки та правові інститути. Так, залежно від сфер і способів життя та діяльності людей можна виділити правову культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальну правову культуру, звичайно, поєдну­ють з матеріальним виробництвом і з реалізацією матеріальних потреб людей, духовну ж - з духовним виробництвом. Духовна правова культура покликана формувати у людини етико-правові, естетико-правові потреби.

Визначимо особливості правової культури як духовної. По-перше, цінності правової культури, котрі існують в предметній формі, є тривалими і не піддають­ся моральному старінню. По-друге, відносна незалежність правової культури. Для її цінностей взагалі проблематично визначити вартісну форму вираження, то­му оцінка тут завжди відносна, суб'єктивна.

Процес становлення правової культури характеризується формуванням пев­них культурно-правових цінностей, сформованих певною національною часово-просторовою правовою дійсністю. Спадкоємність правової культури не є простим запозиченням правового досвіду. Вона передбачає критичне ставлення до люди­ни, світу, суспільства та правовідносин, оцінку, творче оновлення, тобто усвідо­млену дію щодо правової культури минулих часів. Це означає те, що правова культура не може існувати без постійного оновлення. Розвиток світової правової культури грунтується на горизонтальній та вертикальній спадкоємності. Верти­кальна спадкоємність - це орієнтація на культурно-правові досягнення та на зако­нодавчий досвід попередніх епох. У цьому контексті різна співвіднесеність пра­вових традицій та новацій в правовій культурі дає підстави для класифікації суспільств на традиційні (правова традиція панує над правовою творчістю) та су­часні (правова новація панує над правовою традицією)3.

Правова культура виконує різні функції. Соціальною функцією всіх правових культур є нормативно-правова інтеграція та консолідація суб'єктів, об'єктів акту­альних правовідносин у структурі суспільних відносин, а також накопичення пра­вового досвіду. Крім того, це змістовно-ціннісна функція, що передбачає відбір типових та атипових зразків формування соціального досвіду; організаційно-ре­гулятивна функція, що означає комунікацію суб'єктів правової свідомості та їх здатність самостійно організовуватися; комунікативна функція, яка забезпечує багатогранність спілкування суб'єктів правової комунікації; функція трансляції правового та соціального досвіду між різними поколіннями суб'єктів правової культури, або функція спадкоємності правової культури; функція виховання нової правової культури особистості.

Отже, загальнолюдська правова культура вища за її різновиди в тому ро­зумінні, що об'єднує їх в єдине ціле, сприяє досягненню регулятивного взаєморо­зуміння у світі. Водночас кожен з типів правової культури є самоцінним, унікаль­ним. Ось чому світова та вітчизняна правові культури перебувають у відносинах не жорсткого підпорядкування, а діалогу. Подальший розвиток культурно-право­вих цінностей, їх оптимальний вплив на правове життя суспільства та особи мож­ливі лише за умов оволодіння знаннями про суть правової культури, історію її становлення й осмислення.

1. Дмитрієнко І.В. Українська правова культура: поняття, стан дослідження // Право і безпека. Науковий журнал. -2006.- Т.5.-№ 4. -С. 19-24;

2. АбрамоваН.Т. Целостность и управление. -М: Юристъ, 2006. - 149 с; Агудов В.В. Место и функ­ция «структуры»в системе категорий материалистической диалектики. - М., 1989. - С. 241.

3.  Дмитрієнко Ю.М. Правова природа традиційних і нетрадиційних сучасних суспільств у контексті девіантної правосвідомості // Актуальні проблеми держави і права. Вип.15. - Одеса, 2002. - С. 158-166.