При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 pp. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега.

ІІІ Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.

У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що "не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм".

Правова система за Статутом 1588 року -- це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ

2.1 Право власності

Основним правовим інститутом України кінця ХІV - першої половини ХVІІ ст. було право власності. І у польському, і у литовському праві поняття власності з'явилося досить рано. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін «дідівщина», тобто володіння речами, одержаними у спадщину «від дідів». Пізніше його витіснило поняття «власность» (власність). У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 р., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін «власність», хоча деякий час зустрічалося і таке поняття, як «отчина».

Об'єкти власності були досить різноманітними: річки, будівлі, орні землі, маєток з залежними селянами, ліси, сіножаті, озера, продукти сільського господарства і ремісницького виробництва, тощо. Важливе значення при цьому мав розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у відповідності з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна відносились маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого -- «інші всякі добра і пожитки». І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні землі. Крім того, в залежності від способу придбання маєтки розподілялися на декілька категорій:

«отчини», або «дідини», тобто одержані у спадщину родові володіння;

вислужені, або одержані в користування (держання) на визначених умовах, наприклад, «до волі панської»;

одержані внаслідок купівлі-продажу.

Право розпорядження цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним вільно, то відносно маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів -- родова, вислужена або куплена -- вважалася недоторканою. Однак з цього правила були винятки.

Великокнязівські піддані, що втекли «до землі ворожої», розглядалися як державні злочинці, а тому їхні маєтки переходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями.

Право володіння землею ґрунтувалося на пожалуванні, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння повинно відповідати тому, що було записано у грамоті господаря. За цим суворо стежив уряд Великого князівства Литовського. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право володіння землею, то ця земля відписувалася до господаря. Але цілком зрозуміло, що за час від аграрної реформи до прийняття І Литовського статуту з'явилися землевласники, право володіння землею у яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визначивши строк давності у 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка держала землю протягом зазначеного часу. Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його у відношенні родового і вислуженого майна.

2.2 Спадкове право

Значна сфера відносин спадкування регулювалась нормами звичаєвого права і Руської Правди, до яких відсилали і Литовські Статути. Досить ретельну правову регламентацію одержали питання, пов'язані із спадкуванням. Внаслідок цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За законом спадкували діти; щоправда, у Польщі спершу спадкування дочок обмежувалось лише рухомим майном, а нерухоме майно і передусім земля переходили лише до синів, кожен з яких отримував рівну частку, та з 14 ст. шляхетські маєтки за відсутності синів спадкували дочки. За Литовськими Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права на спадок - дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.

Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна; так, ІІІ Статут передбачив, що спадщина, нерухоме і рухоме майно та коштовності переходять лише синам і близьким по зброї; тобто, батьківське майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з ј усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське майно - як нерухоме у вигляді маєтків, так і рухоме, у т.ч. готівка, золото, срібло, одяг і прикраси, коні, вози, килими тощо - розподілялось порівно між усіма дітьми - і синами, і дочками.

Закон передбачав можливість розпорядження майном за заповітом;свобода заповіту поширювалась на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не належала до родової власності (вотчини або материнського майна). Не мали права заповідати майно неповнолітні, ченці, не відокремлені від батьків сини, залежні люди тощо.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно і набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії, а маетринське майно - до близьких по материнській лінії. За відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалось вимороченим і за ІІ і ІІІ Статутами переходило у державну казну - Великому князеві.

2.3 Зобов'язальне право

Значний інтерес представляє собою зобов'язальне право, яке діяло в українських землях в литовсько-польську добу.

Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали широкого розповсюдження. І все ж польське і литовське право знало різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одержує розповсюдження договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли «усім станам шляхетського народу» вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх «віддати, продати, подарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати».

Закон визначав форму і порядок укладання угод, встановлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалося тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій або обрядів. Було прийнято, щоб контрагенти перебивали руки, дуже часто виставлявся могорич (частування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на певний строк рухоме майно, а по закінченні строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися.

Значне розповсюдження у XIV--XV ст. отримало поручительство. Відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наступала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше «десяти коп грошей». Коли ж договір позики на більш значну суму не був оформлений письмово, боржник, за Литовським статутом 1588 р., мав право сплатити кредиторові «тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг».

Ще більш суворі вимоги становив закон до угод із землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим засобом придбаних маєтків, той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставивши підпис, та ще й запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками. Потім цей запис треба було занести до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився «з книг замкових до книг земських». Такий же запис був потрібний, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк суму грошей.

2.4 Злочини і покарання

Велику увагу польсько-литовське законодавство приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казиміра Великого середини XIV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Видатне місце займали вони і у литовському Судебнику 1468 р., а також в усіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, перш за все шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей, інколи шляхтичі звільнялися від покарання.