У статті висвітлено питання формування права на розвиток – невід’ємної частини сучасного міжнародного права, яке грунтується на таких принципах, як рівність і справедливість, що є основоположними і закріплені в Статуті ООН. Запропоновано характеристику діяльності Конференції ООН з торгівлі і розвитку щодо прийняття низка міжнародних актів, які регламентують міжнародні економічні відносини з метою встановлення балансу між політиками ефективності і справедливості та сприяння країнам, що розвиваються, а також країнам з перехідною економікою в їх економічному становленні.

Ключові слова: міжнародні організації, міжнародні економічні відносини, принципи рівності та справедливості, преференції, право на розвиток.

Міжнародні організації є повноправними учасниками міжнародних відносин і активно впливають на характер співробітництва держав, сприяючи вирішенню глобальних економічних, політичних, соціальних проблем, а також відіграють важливу роль у формуванні таких галузей права, як міжнародне економічне право, право міжнародних договорів, дипломатичне право і, врешті, саме право міжнародних організацій. Вплив міжнародних інституцій на формування засад міжнародного права недостатньо вивчений у вітчизняній юридичній науці, хоча це має важливе теоретичне і практичне значення, особливо з огляду на перспективу їх подальшого розвитку. Недостатньо дослідженим залишається також міжнародне право на економічний розвиток, проблемні аспекти якого розглянені у цій статті. Воно містить чимало дискусійних питань, зокрема щодо принципів цього напряму права та їхнього трактування. Зазначимо, що право на розвиток переживає період формування і становлення, тому недостатньою є нормативна база, щ

Серед основних публікацій на задану тему виокремим статті І. Ніколайка, А. Коста, М. Булаїка та інших, проте системно досліджувану проблему у вітчизняній науці практично не проаналізовано. Окрім того, вплив ЮНКТАД на формування міжнародного права на розвиток не відшукав належної оцінки, і тому в цій статті автор звертається саме до висвітлення цієї проблеми, особливо зупинившись на формуванні принципів міжнародного права на розвиток.

Одним із найважливіших процесів міжнародного життя другої половини минулого століття був розпад колоніальної системи і утворення на її місці нових суверенних держав, що значно вплинуло на розвиток міжнародного правопорядку.

Через те, що значно збільшилася кількість суверенних держав у міжнародному співтоваристві, змінився багато в чому тип міжнародних відносин. Особливо гостро постала проблема економічного розвитку і диверсифікації господарської інфраструктури цієї групи країн, які наполегливо привертали увагу до своїх проблем а також висловлювали вимоги певного визнання багатими націями того, що вони мають моральний обов’язок допомагати країнам, які були раніше в правовому та економічному підпорядкуванні. Ці вимоги дали поштовх до появи нового напряму в міжнародному праві – право на розвиток. Як пише У. Фрідман: „Новим виміром міжнародних відносин з часу закінчення останньої світової війни є стурбованість міжнародним економічним розвитком – головним аспектом публічних міжнародних відносин [1, с. 365]”.

Наприкінці 50-х років з’явилася концепція міжнародного права у сфері економічного розвитку, яку опрацьовавали правники країн, що розвиваються, серед яких М. Булаїк (Югославія), О. Ріверо (Перу), М. Беджуан (Алжир) і грунтувалася вони на твердженні про взаємозв’язок між торгівлею та розвитком. Зазначимо, що ця концепція викликала значну критику з боку розвинених країн, „у спробі відкинути, чи „делегалізувати” певні правові принципи і практику, котрі розглядаються країнами, що розвиваються, як ворожі до їхніх потреб і розвитку [2, с. 1–16]”.

Характерною рисою нормативної системи міжнародного права є наявність комплексу основних принципів, які користуються вищим авторитетом. Найважливіші з них закріплені в Статуті ООН і становлять нормативний фундамент сучасного міжнародного правопорядку. Як зазначає І. Лукашук: „будь яка галузь міжнародного права спирається на основні принципи, які при цьому дещо модифікуються стосовно галузі [3, с. 91]”.

У цьому випадку вчені, які розробляли концепцію міжнародного права на розвиток, черпаючи вагомі аргументи з економічного аналізу, наполягали на перегляді низки принципів міжнародного економічного права. При цьому відокремлення правових питань від економічних виявилося досить складною проблемою, оскільки обидві групи займають одну „територію”.

Вони наголошували на необхідності перегляду таких принципів міжнародного права, як принцип рівності та взаємності, а також недискримінації. Не лише допустимим, але й рекомендованим ними вважається виняток з принципу найбільшого сприяння з метою диференціації правозастосування відповідно до економічного становища держав [4, с. 216].

Згідно з тлумаченням принципу суверенної рівності держав, яке сформувалося на конференції в м. Сан-Франциско (США): „Юридична рівність держав не залежить від їх фактичної сили, розмірів території, кількості населення та інших соціально-економічних і політичних факторів. Всі держави рівні між собою в якості суверенних, незалежних учасників міжнародного спілкування і будь яка з них бере участь в міжнародних організаціях на рівних з іншими державами основах. Всі держави виступають як рівні суб’єкти міжнародного права, володіють рівними правами, несуть рівні обов’язки з міжнародного права і в однаковій мірі зобов’язані дотримуватися всіх приписів цього права [5]”.

Проте, на думку вітчизняних та зарубіжних вчених, між державами все ще існує фактична нерівність, яка, зокрема, виявляється в їхній економічній діяльності. Французький юрист-міжнародник П. Фошіль пише: „…держави, рівні з точки зору володіння правами, не можуть бути такими з точки зору здійснення цих прав. Держави, могутність, розміри і ресурси яких незначні, в дійсності не можуть, будучи повністю суверенними і незалежними, користуватися своїми правами так само, як це роблять сильні держави [6, с. 464]”. Ж. Ссель зводить принцип рівноправності держав до формули рівності перед правом. „Ми вважаємо, – підкреслює він, – що з точки зору міжнародного життя може бути тільки одна рівність – рівність перед нормою права і судовими органами, якими б не були важливими національні інтереси, про які йде мова, тобто рівність юридична. Володіння публічними функціями є, навпаки, питанням індивідуальних здібностей і можливостей. Фактична рівність є соціально неможливою. Вона породжує найбільші ускладнення і вперто заважає розвитку міжнародної соціальної організації [7, с. 116]. На думку І. Лукашука: „Ніхто не стане заперечувати фактичної нерівності держав, але це лише підкреслює значення встановлення їх юридичної рівності [8, с. 268]”. В. Денисов теж зазначає, що: „Юридична рівність держав, однак, не завжди означає їх фактичну рівність…Кардинальні зміни в структурі міжнародних відносин, що відбулися у другій половині 20 ст., вимагають відповідного коригування у структурі та сфері міжнародних прав, в тому числі перегляду традиційної концепції державного суверенітету [9, с. 123–124]”.

Міжнародне право на розвиток, на відміну від основних постулатів міжнародного права, спирається на припущення, що рівність в умовах економічної нерівності є рівносильною легалізації нерівності... У процесі прогресивного розвитку міжнародного права принципу формальної рівності держав потрібно надати характеру фактичної рівності. Рівність є основним принципом міжнародного права на розвиток тому, що вона слугує вирішенню суперечностей між вимогами стосовно економічної незалежності і організованої взаємної допомоги, рівності у преференційному застосуванні, спільних вигод та заперечення взаємності щодо країн, які розвиваються [10, с. 49–50].

Однак далеко не всі погоджуються з такими аргументами. На думку американського вченого Р. Хюдека: „Нове міжнародне право економічного розвитку включає як одне з нових зобов’язань, що слід визнати, обов’язок преференційного і невзаємного застосування стосовно країн, що розвиваються… Немає загального принципу в правовій теорії, який можна використати, щоб визначити особливі права і обов’язки щодо застосування таких юридичних зобов’язань [11, с. 186–187]”.

Опорою у цій ситуації, на яку посилаються прихильники міжнародного права на розвиток, є принцип справедливості, зокрема, полягає в обов’язку колишніх колоніальних держав допомагати в минулому залежним країнам у їх економічному становленні і рості. Хоча в міжнародній практиці досі не має чіткого нормативного змісту принципу справедливості, проте, зокрема в Преамбулі Статуту ООН, однією з цілей організації є досягнення справедливості. Крім того, в ст. 1 Статуту ООН йдеться про обов’язок держав вирішувати свої міжнародні спори відповідно до принципів справедливості та міжнародного права. Статут ООН встановлює зобов’язання вирішувати міжнародні спори мирними засобами так, щоб „не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість” (п. 3 ст. 2). Отже, мир, безпека і справедливість розглянені в Статуті ООН як однопорядкові взаємопов’язані категорії. Справедливість слугує вищим критерієм у визначенні не лише моральної, але й юридичної обґрунтованості правових норм. Йому належить основоположна роль у визначенні змісту правотворчого і правозастосовного процесів. Він є універсальним, загальним. Що стосується його нормативного змісту, то він розкривається головно в системі міжнародного права загалом і особливо в його основних принципах [12, с. 74–78].

Велику роль у формуванні і закріпленні основних положень міжнародного права на розвиток саме на принципах рівності та справедливості відіграє ЮНКТАД, яка з самого початку була трибуною проголошення та втілення найпрогресивніших та найсміливіших ідей цього права. У резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1995 (ХІХ) від 30 грудня 1964 р., яка є актом, що засновує ЮНКТАД, визначено основні функції Організації, до яких належить: встановлення принципів і політики, які стосуються міжнародної торгівлі і відповідних проблем економічного розвитку (пункт 3b); розробленні рекомендацій для втілення зазначених принципів і політики (пункт 3с) тощо [13, с. 1–5].