Розглядається суть проблем, пов’язаних з еволюцією прав людини в сучасних умовах, із законодавчим забезпеченням прав людини і громадянина в Україні, а також міжнародне закріплення цих норм у конвенціях і пактах, положення яких імплементується у вітчизняному законодавстві.

Ключові слова: український народ, права людини, права громадянина, гідність, мораль, свобода, юридичні гарантії.

Постановка проблеми. Закон, як і право, не є сталим інститутом, незмінним у своєму розвитку. Разом з суспільством і державою право постійно змінюється і розвивається. Відповідно змінюються певною мірою і погляди на нього, на його окремі ознаки. Формування правової держави значно актуалізує ставлення до проблем прав людини. Тому дослідження еволюції цього важливого інституту з розвитком суспільства набуває чималогосуспільно-політичного значення, адже у цьому проявляється демократизм нашої держави.

Стан дослідження. Важливі теоретичні аспекти становлення інсти­туту прав людини сягають найдавніших часів історії цивілізації. Ще у творах Марка Аврелія та Фоми Аквінського, а згодом у працях видатних мислителів Джона Локка, Шарля Монтеск’є, Іммануїла Канта висувалися й обґрунтовувалися ідеї природних прав людини (свобода, рівність, влас­ність). Чимало цікавих висловлювань з цього приводу знаходимо у творчій спадщині визначного французького письменника Віктора Гюго. У віт­чизняній історико-правовій науці особливе місце займають концепції захисту природних прав людини, обґрунтовані В. Липинським. Певною мірою їх положення, ідейно-прагматичні формулювання розвинуто й поглиблено з врахуванням сучасних реалій такими авторитетними українськими ученими, як А.М. Колодій, А.Ю. Олійник, П.М. Рабінович, М.І. Хавронюк. Однак, на наш погл

Виклад основних положень. Ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насичену історичними подіями добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до утвердження прав людини, поваги до гідності особистості, усвідомлення того, що людина сама відповідає за себе, за своє сьогодення та прийдешнє. Нова Україна, яка набула незалежності на зламі століть, проголосила для себе, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Український народ – громадяни України усіх національностей – обрав шлях побудови демократичної держави, тобто держави, в якій буде здійснено принцип панування права, що ґрунтується на визнанні прав і свобод людини. Права людини в сучасному світі – це не просто актуальна тема, це проблема. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавих локальних конфліктів, пережило жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не може бути миру і злагоди на Землі, не може бути організованого цивільного життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Взагалі у статусі особи в кожному суспільстві і в кожній державі відображається її гуманізм та демократизм.

Щоб зробити перший крок для з’ясування – що таке права людини, треба перелічити, які права необхідні нам, а також нашим родичам, друзям, товаришам для нормального існування в сучасних умовах, щоб вони не викликали заперечень з боку інших людей, їх об’єднань, угруповань. Мабуть, ми перелічимо чимало прав. Проте серед них очевидно будуть такі, як можливість отримувати необхідні матеріальні блага, цінності, вчитися і працювати, обирати місце проживання, вільно висловлюватися. Усі такі можливості безперечно і є прикладами прав людини.

Поняття про права людини включає два аспекти. Перший означає, що людина має невід’ємні і невідчужувані права лише тому, що вона людина. Це, зокрема, моральні права, які походять із людської природи кожної особистості, формуючи і підтримуючи в людині почуття власної гідності [1].Другий розкриває юридичну сутність прав людини, що міститься у законодавчих документах, створених у державі та на міжнародному рівні. Основою таких прав є згода тих, на кого вони поширюються, тобто згода суб’єктів права, тоді як основу першої групи прав становить природний порядок.

Права – це, по-перше, можливості людини діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення власних потреб. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Ступінь «нормальності» визначається суспільною обґрунтованістю потреб людини, які самі, будучи результатом її біоло­гічного і соціального розвитку, не є незмінними. У цьому полягає гумані-стичність, людяність цих можливостей – прав людини. Права людини – це насамперед її і можливості існувати й розвиватися як особистість.

По-друге, ці можливості є неодмінною, закономірною «приналеж­ністю» кожної людської істоти. Їх виникнення датується моментом її народження і не потребує «дозволу», схвалення з боку будь-кого. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей, адже інакше вона не зможе сформувати, розвивати, проявити себе саме як людина, як осо­бистість, незалежно від місця, часу та умов її існування. З цього боку права людини мають бути невідчужуваними, тобто невід’ємними від людини.

По-третє, ці можливості людини (особливо їх здійснення) залежать від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного, а також соціального, духовного і культурного розвитку. В цьому плані права людини явище, насамперед, соціальне: вони виростають із самого суспільства, зумовлюються біосоціальною сутністю людини.

Що таке людська гідність? Гідність – це моральна риса, яка відображає унікальну, неперевершену цінність людини, і з моменту народження кожної людини її гідність є однаковою та «рівною» з гідністю усіх інших людей. Усвідомлення цього кожною людиною призводить до формування у неї почуття власної гідності. А це – важлива запорука підтримання та захисту людської гідності, поваги до неї з боку інших людей, відстоювання людиною своїх прав, визнання рівності нею і поважного ставлення до інших людей.

Моральна природа прав людини зумовлюється й тим, що вони вважаються виправданими, обґрунтованими саме з огляду на загаль­нолюдську мораль. А мораль, як відомо, – це принципи й норми, які регулюють поведінку людей, діяльність їх спільностей, об’єднань виходячи із загальновизнаних уявлень про добро і зло, порядність і непорядність, чесність та безчесність. Загальнолюдська мораль включає настанови й вимоги, спрямовані на підтримання бодай мінімально необхідної єдності, цілісності людства, щоб було забезпечено його самозбереження, виживання, самовідтворення. Отже, й у цьому розумінні права людини мають моральний характер. Загальнолюдська моральність цих прав полягає й у тому, що їх здійснення не повинно шкодити, погіршувати, ускладнювати життя жодної людини, хоч би де й коли вона жила. Нарешті, моральність прав людини проявляється у їх справедливості, всезагальності, однаковості для всіх людей. Лише загальні й рівні можливості є правовими.

Щодо здійснення прав людини завжди постає проблема державного, насамперед юридичного, тобто закріпленого у законі або в іншому державному акті їх забезпечення. Саме держава як єдиний офіційний представник усього суспільства може і зобов’язана «розподіляти» надані членам суспільства ті чи інші можливості. Отже, права людини – якщо мати на увазі їх використання, «реалізацію» – повинні так чи інакше набути й певних юридичних характеристик (наприклад, закріплення у конституції, забезпечення юридичними засобами здійснення, охорони й захисту). З цього приводу у Міжнародному пакті 1966 р. зазначається: «Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, забов’язується вжити максимальних заходів щодо забезпечення поступового повного здійснення прав, що визначаються у цьому Пакті, усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих актів» [2].

Саме зв’язок прав людини з «юридичним», державним правом зумовлює єдність та взаємодію моралі й юридичних норм. А права людини і є визначальним критерієм моральності таких норм.

Юридичні гарантії – це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї чин­ної системи права загалом з огляду на повноту охоплення правовим інструментарієм усіх найважливіших взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою. До юридичних гарантій можна віднести юридичні обов’язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.

Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина. Першо­чергового значення вони набувають при практичній реалізації суб’єктивних прав громадянина. Навіть за наявності прогресивної і добре налагодженої правової системи, системи прав і свобод людини реалізації їх може і не відбутися, якщо державними органами, посадовими особами та громадськими організаціями не здійснюватиметься спеціальна орга­нізаційна робота із забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Це загальна умова реальності прав та свобод людини і громадянина, всієї системи їх гарантій.

У демократичному, правовому суспільстві значення організаційних гарантій у реалізації прав та свобод громадянина підвищується, подальшого розвитку набувають їх форми та методи. Широке коло державних органів, посадових осіб та громадських організацій зобов’язане забезпечувати реалізацію прав людини та громадянина. Зокрема, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян. На сторожі консти­туційних прав та свобод громадян України стоїть суд. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися по захист своїх прав до Уповноваже­ного Верховної Ради України з прав людини, а після використан­ня всіх національних засобів правового захисту – аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, звертатися по захист до суду та інших державних органів.

Крізь призму юридичної забезпеченості людських прав, зважаючи на ті чи інші її особливості, можна пояснити смисл словосполучення «права і свободи людини». І поняття «права людини», і поняття «свобода людини» відображають людські можливості. У цьому принципова спільність цих понять. Й однак це не цілком тотожні явища: вони розрізняються не так за своєю природою, як за способом здійснення, забезпечення. Права людини можуть реалізовуватися, як правило, за наявності певних юридичних засобів, «механізмів» (наприклад, право на працю, на освіту). А свобода у багатьох випадках може забезпечуватися і без такого «втручання» держави: її місія полягає в охороні, непорушенні й захисті відповідних можливостей людини (свобода слова, свобода сповідування певного віровчення, свобода вибору місця проживання).