Один із найважливіших принципів здійснення прав людини – вимога суспільно-відповідального їх використання усіма і кожним. Цей зв’язок полягає у тому, що здійснення людиною своїх прав має бути обмежене правами інших – таких же з огляду на гідність – людей. Порушення цих меж вважається зловживанням правом, і тоді від людини можна зажадати відповіді на питання, чому вона допустила перевищення меж свого права. Інакше кажучи, її можна притягти до відповідальності. Отже, права лю­дини під час їх здійснення завжди обмежуються правами інших людей, хоча на практиці встановити ці межі досить складно. Відомий фран­цузький письменник Віктор Гюго підкреслював, що «усвідомлення права розвиває усвідомлення обов’язку. Загальний закон – це свобода, яка за­кінчується там, де починається свобода іншого». У міжнародних документах з прав людини з цього ж приводу зазначається: «...Кожна окрема людина, маючи обов’язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і дотримання прав, визнаних у цьому Пакті» [3].

Права людини торкаються різних аспектів її життя. Вони відрізняються за певними якостями, які не можна не брати до уваги при забезпеченні, охороні й захисті прав. Тому поділ прав людини на певні групи має не тільки пізнавальне, а й практичне значення. Залежно від сфери суспільного життя, з якою вони пов’язані, права людини у вітчизняній юридичній літературі поділяються на фізичні (життєві), особистісні, політичні, соціально-економічні, культурні [4].

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжна­родний пакт про економічні, соціальні та культурні права, як це випливає вже з самих їхніх назв, запровадили іншу класифікацію, яка широко використовується у міжнародній практиці. Згідно з цією класифікацією, виділяються:

а) громадянські, відомі у вітчизняній літературі як особисті (їх не слід ототожнювати з правами лише громадянина і певної держави; це, наприклад, право на життя, на свободу, особисту недоторканність, на свободу від посягань на честь, репутацію, право на сповідування релігії);

б) політичні (свобода слова, право на участь у політичному житті, право на створення асоціацій, право на участь в управлінні державою, суспільством);

в) соціально-економічні (наприклад, право на працю, на справедливі і сприятливі умови праці, право на власність, право на соціальне страхування, право на створення профспілок);

г) культурні (право на користування надбаннями культури, свобода наукових досліджень).

Практичного значення може набувати у певних випадках і поділ прав людини залежно від того, чи можливе їх здійснення одноособовими діями людини, чи воно вимагає спільних дій групи носіїв цього права. Відповідні права звуться індивідуальними (наприклад, право на вибір місця проживання, на виховання власної дитини) та колективними (право на утворення громадських об’єднань, на проведення мітингів, демонстрацій).

З правами людини тісно пов’язані, проте не ототожнюються з ними, права громадянина. Останні торкаються лише тих осіб, на яких поширю­ється громадянство, тобто особливий зв’язок між людиною і державою. Він полягає у специфічній взаємній відповідальності між ними: держава зобов’язана піклуватися про своїх громадян, де б вони не перебували, забезпечувати захист їхніх прав і свобод, а громадяни мають дотри­муватися приписів, встановлених державою в інтересах усього суспільства.

Здійсненність прав людини визначається переважно їх юридичною забезпеченістю з боку держави [5]. І саме громадянство слугує тим «каналом», за посередництвом якого відбувається здійснення прав лю­дини. В ідеалі права громадянина мали б збігатися із правами людини. Але історія знає й протилежні варіанти цього співвідношення, коли певні можливості людини спочатку були закріплені у державному законодавстві як права її громадян, а вже згодом відображалися у міжнародно-правових документах як права людини.

Взаємопов’язаність прав людини і прав громадянина виявлялася, зокрема, у тому, що у ряді випадків вони закріплювалися в єдиному акті (наприклад, у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р., яка й донині входить до складу конституційного законодавства Франції; у Конституції України 1996 р., другий розділ якої названо «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»).

Висновки. Отже, права людини – явище глибинне, фундаментальне, моральне. Тому недотримання загальнолюдської моралі, як правило, спричиняє порушення прав людини, і навпаки, порушення прав людини завжди є посяганням на загальнолюдську мораль. Оскільки права лю­дини – це своєрідний прояв і реалізація загальнолюдської моралі, то вони, по суті, містять норми моралі. Україна має серйозні наміри долучитися до процесів забезпечення прав людини за міжнародними стандартами, а це стає проявом високої правової культури держави.

––––––––––

http: // www.voahen.com.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. // Упоряд. В. Павлик, В. Тесленко. – К.: Факт, 2001.

Преамбула Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966р. // Упоряд. В. Павлик, В. Тесленко. – К.: Факт, 2001.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1996 р. // Упоряд. В. Павлик, В. Тесленко. – К.: Факт, 2001.

Гом’єн Донн. Короткий путівник Конвенцією з прав людини. – Львів: Кальварія, 2000.