194 Л.В. МелехЗАКОННІСТЬ І НЕТИПОВІ СИТУАЦІЇ ПРАВОЗАСТОСОВНОГО ПРОЦЕСУ

Існування загальної (типової) моделі правозастосовної дія­льності зовсім не означає, що застосування права кожен раз зводить­ся до вирішення відомого силогізму, в якому незначна посилка (суспільні відносини) підводиться під більшу (правові норми), в результаті чого здійснюється переведення абстрактних правил приналежності у приналежність конкретного характеру. Неординар­ний характер розвитку суспільних відносин передбачає, що їх розви­ток та зміни не підпорядковуються раз і назавжди заданій, жорсто­ко визначеній функції математичного порядку, він призводить до утворення так званих нетипових ситуацій правозастосовного проце­су, які у цьому контексті й розглядаються.

Ключові слова: законність, нетипові ситуації правозастосовного процесу, правозастосовна діяльність, забезпечення законності.

Постановка проблеми. Коли йдеться про порушену тематику, то цілком очевидною стає необхідність глибше і повніше усвідомити суть понять «законність» та «нетипові ситуації правозастосовного процесу». А відтак слід вказати на місце і на роль, яку відіграють ці поняття у праві. У цьому контексті важливо довести, що законність є критерієм оцінки права і методологічною основою подальшого удо­сконалення права, тому що на засадах законності оцінюють ефектив­ність реалізації права, пізнають і поліпшують право.

Стан дослідження проблеми. Незважаючи на чималу кількість праць, опублікованих з цієї тематики (так, В.В. Єршов і Г.П. Шмельова розглядали питання правозастосовної конкретизації правових норм; С.В. Бобровник, М.І. Матузов, Ю.О. Тихомиров - питання правових колізій; В.В. Лазарєв, О.Л. Логінов досліджували самі нетипові ситуації; до речі, цей перелік можна продовжувати), чимало її аспектів, пов’язаних насам

перед з нетиповим правозастосуванням, все ж потребують ґрунто­вного аналітичного осмислення. Серед них слід назвати і питання, що стосуються розумінням сутності згаданих нетипових ситуацій, визначення найефективніших способів їх вирішення. Ось чому виникає потреба звер­нутися до розгляду нетипових ситуацій, що виникають у правозастосовній діяльності. Саме це і стало метою нашої розвідки.

Виклад основних положень. Термін «нетипові ситуації правозастосовного процесу» було введено до наукового обігу відносно не­давно [1, с 122]. Поняття «нетипові ситуації у правозастосуванні», як вважають науковці, «протистоїть уявленню про правозастосовну діяльність як систему логічно пов’язаних послідовних дій, що типово розвиваються, з яких складається процедура розгляду і вирішення по суті юридичних справ» [2, с 15].

Існування таких ситуацій у правозастосуванні дозволяє говорити про те, що цей процес у таких випадках певним чином втрачає свою класичну форму. Цілком очевидно, що законодавець намагається ство­рити стійку гармонічну правову систему, яка функціонує в умовах стрімких рухливих суспільних відносин. У рамках цієї системи постійно накопичуються, а потім і загострюються внутрішні суперечності, динамічно ускладнюються інформаційні процеси. Внаслідок взаємодії цих факторів не може бути тривалої, абсолютної відповідності різно­манітних суспільних відносин і правових норм, що покликані регулюва­ти ці суспільні відносини. Тому і виникнення нетипових ситуацій у правозастосуванні має зовсім невипадковий характер. Саме ці аспекти і становлять актуальність дослідження цієї проблеми.

Нетипові ситуації, що виникають у правозастосовній діяльності, хоча й не є масовим явищем, однак достатньо різноманітні. Як такі ситуації у юридичній літературі розглядають випадки застосування права за таких обставин: 1) колізії юридичних приписів; 2) одночасна конкретизації абстрактних і відносно визначених правових норм; 3) прогалини у чинному законодавстві; 4) допущення значного розсуду правозастосувача; 5) дії міжнародно-правових актів/тощо [1, с. 9–10; 3, с. 16]. Вважаємо, що до нетипових ситуацій можна також віднести застосування компетентними органами норм права зарубіжних країн.

Варто розглянути деякі з таких ситуацій.

При першій нетиповій ситуації, яка виникає у правозастосовному процесі, може були правозастосування, що відбувається в умовах колізії нормативно-правових приписів. У теорії права юридична колізія визначається як протиріччя між чинними правовими нормами, інститутами і вимогами, діями щодо їх зміни, визнання чи скасування [4, с. 3]. Через це протиріччя спостерігається конкуренція правових норм (інститутів), розрахованих на регулювання аналогічних відносин. Основна причина виникнення подібних ситуацій у правозастосовному процесі пов’язана з недоліками й упущеннями, що мають місце в діяльності правотворчих органів.

Науковці питання колізій вирішують не лише в аспекті правотворчості, а й правозастосування. Так, І.Н. Сенякін визначає юридичну колізію як «протиріччя між двома чи декількома юридич­ними нормами (або виражаючими їх законами й іншими нормативни­ми актами) у процесі правозастосовної діяльності. При колізії наявною є невідповідність між правовими приписами не лише за їх змістом, а й за формою виразу. Зустрічаючись з колізією юридичних норм, ми стикаємося з одним із видів протиріч у праві» [5, с. 64].

Юридичні колізії, безумовно, заважають нормальній, налагод­женій роботі правової системи, нерідко порушують права громадян, негативно впливають на ефективність правового регулювання, стан законності і правопорядку, правосвідомість і правову культуру суспільства. Вони створюють незручності у правозастосовній практиці, ускладнюють користування законодавством громадянам [6, с 353].

Слід розрізняти об’єктивні та суб’єктивні причини юридичних колізій. До перших відносять проблему суперечностей, динамізму і мінливості самих суспільних відносин. У зв’язку з цим право має постійно і впорядковано корегуватися. Серед суб’єктивних причин відсутність необхідної правової культури, демократичних традицій, досвіду, низька якість законів та інших нормативних актів, прогалини у праві, непродуманість і слабка координація нормотворчого процесу, неупорядкованість правового матеріалу, нечітка або неповна його систематизація, недоліки в роботі відповідних органів, установ, поса­дових осіб, бюрократизм та інші фактори [6, с 355].

СВ. Бобровник вказує на два можливі шляхи подолання колізій у праві. Перший - нормотворчість, змістом якої є прийняття рішення органом правотворчості у разі вияву колізуючих норм про: а) відміну однієї з конфліктуючих норм; б) зміну чи уточнення предмета регулю­вання; в) відміну всіх суперечних норм та видання нового нормативно-правового припису. Другий - прийняття колізійних норм, що надає можливість: а) звільнення нормотворчих органів від пояснень та зміни колізуючих норм; б) полегшення правозастосовної практики прийнят­тям рішення про застосування того чи іншого виду норм права у разі колізій [7, с 72].

Ю.О. Тихомиров, досліджуючи законодавчу систему Росії, за­значає, що система законодавства країни включає сотні тисяч норма­тивних правових актів, які діють як на федеральному рівні, так і на рівні суб’єктів федерації. Однак велика кількість цих актів створює лише іллюзію «юридичного благополуччя» і не дає підстав пов’язувати з цим показником реальний рівень законності і процес дії закону [8, с 19]. Суперечність чинного законодавства ставить суб’єктів правозастосовної діяльності у досить складні умови, оскільки перед ними по­стають труднощі як у процесі пізнання сутності права, так і в процесі визначення правильних шляхів його реалізації. За таких умовах завдан­ня полягає у тому, щоб визначити, який саме з двох (можливо і більше) конкуруючих між собою приписів слід застосовувати з метою прийняття законного, обґрунтованого і справедливого рішення по справі.

За загальним правилом правозастосування не включає в себе конкретизацію права, оскільки ідеальна модель цієї діяльності передбачає існування абсолютно визначеної правової норми, тобто такої норми, в якій чітко визначено умови, за яких вона підлягає застосуванню; зміст необхідних, юридично значимих дій і їх юридичні наслідки. За цих умов, коли загальне правило поведінки, що виражене в правовій нормі, поширюється на фактичні обставини конкретної справи, слід говорити лише про індивідуалізацію права шляхом правозастосовної діяльності. Така ситуація, безумовно, найтиповіша для правозастовного процесу.

Водночас чинне законодавство містить ряд правових норм, пра­вильне застосування яких одночасно передбачає і їх конкретизацію. Йдеться, насамперед, про абстрактні та відносно визначені юридичні норми. Сама ж ситуація, що характеризується своєрідним перетинан­ням правозастосування і правоконкретизуючої діяльності, в юридичній літературі отримала назву правозастосовної конкретизації.

Сутність процесу правозастосовної конкретизації полягає у деталізації й уточненні абстрактних та відносно визначених правових норм з урахуванням як фактичних, так і юридичних обставин справи з метою наступного винесення законного, доцільного й оптимального рішення по справі.

Підкреслюючи необхідність і неминучість цього процесу, С.Н. Братусь і А.Б. Венгеров відзначають, що «конкретизація необ­хідна загальній нормі, яка є настільки загальною, що без відповідного роз’яснення і уточнення не може бути застосована» [9, с. 25–26].Однак це не означає, що така норма не потрібна, що вона взагалі не діє. Так, ст. 116 Житлового кодексу України встановлює правило, відповідно до якого «якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують житлове приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним по­рушенням правил співжиття роблять неможливим для інших прожи­вання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, висе­лення винних на вимогу наймодавця або інших зацікавлених осіб про­вадиться без надання іншого житлового приміщення». Водночас зако­нодавець не визначає будь-які критерії «неможливості проживання», передбачаючи тим самим необхідність у кожному конкретному випад­ку підходити до вирішення питання про виселення індивідуально, з урахуванням конкретних обставин справи.

Потребують конкретизації у процесі застосування і відносно визначені правові норми, що містять оцінювальні положення. Використо­вуючи останні при конструюванні юридичних норм, законодавець, на думку М.І. Бару, «ніби повністю не завершує процес правотворення, залишає завершення цього процесу правозастосовній практиці» [10, с. 94].

Оскільки ці норми не містять достатньо якісних або кількісних характери­стик щодо умов їхньої дії, прав і обов’язків сторін, то перед правозастосовувачем у зв’язку з особливостями конкретної справи «завжди постає пи­тання про конкретний зовнішній вигляд скоєного, його відповідності «букві» закону ..., і, зокрема, про конкретний зміст оціночного поняття, що вживається при конструюванні правової норми (такі як «суттєва шко­да», «тяжкі наслідки»)» [11, с 31-32].

Головна ж особливість цієї нетипової ситуації полягає у тому, що змінюється характер діяльності правозастосовувача, який змуше­ний не просто вирішити вже відомий за ідеальною моделлю правозастосовування силогізм, а займатися невластивою йому справою. Ці зміни проявляються у тому, що уточнюючи і деталізуючи фактичні обставини справи, максимально наближаючи їх до мети правозастосування, виводячи індивідуалізоване правове веління із загальних норм законодавства, правозастосовувач вносить до правозастосовного про­цесу новий елемент. Цей елемент, що створюється в результаті вирішення складних у теоретичному і практичному плані юридичних справ, у юридичній літературі визначають як прецедент тлумачення [12, с 3-7]. Однак ми вважаємо, що такий новий елемент слід розгля­дати як прецедент правозастосовної конкретизації.