На підставі аналізу практики Європейського суду з прав людини з’ясовано деякі аспекти інтерпретації ним зловживання правом. Зокрема, виявлено основні ознаки цього явища, його суб’єктний склад та сферу поширення. Досліджено особливості взаємодії статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій закріплюється неприпустимість зловживання правом, з іншими статтями цього документа. Стверджується, що зазначена стаття, у техніко-юридичному аспекті залежна від інших статей Конвенції, водночас закріплює один із основоположних правових принципів, на яких ґрунтується сама Конвенція, і завдяки дотриманню якого виконується одне з її основних завдань – захист демократії.

Ключові слова: зловживання правом, Європейський суд з прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Європейський суд з прав людини (далі – Суд) розпочав діяльність 50 років тому, у 1959 р., а 1 червня 1961 р. він прийняв перше рішення у справі “Lawless v. Ireland”.

Ця справа стосувалася скарги заявника (активного члена Ірландської республіканської армії) на те, що після взяття під варту його обмежували у здійсненні прав, передбачених ст. 5 (“Право на свободу та особисту недоторканність”) та ст. 6 (“Право на справедливий судовий розгляд”) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Уряд виправдовував такі дії тим, що заявник зловживав своїм правом на свободу об’єднання (ст. 11 Конвенції). Суд, погодившись з Урядом, визнав у діях п. Ловлесса наявність зловживання ст. 11 Конвенції, однак заборонив на підставі цього обмежувати його права, передбачені іншими статтями Конвенції. Вже у цьому рішенні Суд витлумачив ст. 17 Конвенції (“Заборона зловжи

З огляду на те, що згідно зі ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 р. суди в Україні зобов’язані застосовувати Конвенцію та практику Суду як джерело права, видається доцільним проаналізувати практику інтерпретації ним поняття зловживання правом.

І якщо власна практика українських судів стосовно виявлення та припинення зловживання правом не є багатою, це, вважаємо, не применшує актуальності такого дослідження, оскільки у багатьох випадках явище зловживання правом розпізнати, мабуть, нелегко.

Розглянувши згадану скаргу п. Ловлесса, Європейська комісія з прав людини (далі – Комісія) зазначила, що “загальною метою ст. 17 Конвенції є запобігання тоталітарним групам експлуатувати у своїх власних інтересах принципи, проголошені Конвенцією. Проте для того, аби досягнути цієї мети, не є обов’язковим позбавляти осіб, які здійснюють таку діяльність всіх прав і свобод, гарантованих їм Конвенцією. Ст. 17 Конвенції охоплює по суті лише ті права, використання яких полегшить спроби отримати можливість здійснювати діяльність, метою якої є “будь-яких прав і свобод, викладених у Конвенції” (переклад з англ. мови автора – Т. П. ). Згодом Суд, розглядаючи цю справу, погодився з міркуваннями Комісії, уточнивши лише, що вказана мета статті стосується систематичної діяльності або ж одноразових вчинків осіб чи їхніх груп4 (тут і далі курсив автора – Т. П. ).

Від часу розгляду цієї справи та ухвалення відповідного рішення, думка Суду, стосовно загальної мети ст. 17 Конвенції майже не змінилась. Однак у деяких рішеннях Суд, все ж таки уточнював та розширював її зміст. Наприклад, у рішеннях у справах “Refah Partisi and Others v. Turkey” (2003) та “?danoka v. Latvia” (2006) Суд, попередньо обґрунтувавши безпосередній зв'язок між Конвенцією, з одного боку, і демократією та її цінностями, з іншого, розширив об’єкт можливих посягань зловживання правом: він постановив, зокрема, що “ніхто не уповноважений посилатись на положення Конвенції задля того, аби послабити чи зруйнувати ідеали та цінності демократичного суспільства”.

У справі “Preda and Dardari v. Italy” (1999) Суд вказав, що “метою цієї норми є запобігання використанню принципів, на яких ґрунтується Конвенція, щоб здійснювати будь-яку діяльність, спрямовану на скасування прав і свобод, визнаних цією Конвенцією”.

У кількох справах, які стосувалися зловживань заявниками своїми правами, передбаченими ст. 10 Конвенції, Суд постановлював, що зловживання правом має місце і тоді, коли не лише порушуються важливі цінності демократії, але й власне дух Конвенції. Зокрема, у рішенні у справі “Witzsch v. Germany” (2005) Судом було зазначено, що ця стаття має на меті запобігання поширенню таких ідей, які “суперечать тексту та духові Конвенції”.

У справі “?danoka v. Latvia” (2006) Суд розширив також суб’єктний склад груп осіб, які можуть бути звинувачені у зловживаннях: “Однією з основних цілей ст. 17 Конвенції є запобігання тоталітарним чи екстремістським групам від виправдання своєї діяльності, через посилання на Конвенцію”. На думку де Сальвіа, “метою аналізованої норми є надання демократичним державам, які борються, щоб захистити вільно вибрані громадянами інститути, загального засобу захисту проти підривних (руйнівних) діянь” [1, с. 766]. Видається, що наведена характеристика мети ст. 17 Конвенції не є повною. Оскільки держави теж можуть зловживати своїми правами, посилаючись на необхідність забезпечення законності та верховенства права, ця стаття надає також громадянам цих держав засіб захисту від таких зловживань.

Крім того, важливо звернути увагу на те, що зловживанням правом визнавали і таку діяльність, яка фактично не спричинила шкоди, однак мала своєю метою у майбутньому використати певне право для порушення прав інших осіб5.

Отже, зазначене вище дає підставу вказати на такі основні ознаки зловживання конвенційним правом (як його інтерпретує Суд):

зловживання може проявлятися в усвідомлених вольових вчинках чи систематичній діяльності, що формально спирається на положення (норми та принципи) Конвенції;

такі вчинки та діяльність переслідують іншу мету, ніж та, що передбачена відповідною нормою Конвенції;

зазначені вчинки та діяльність порушуватимуть (або становитимуть реальну загрозу порушення) конвенційні права і свободи, що проявлятиметься (або матиме на меті) у їхньому обмеженні чи скасуванні, зокрема через знищення ідеалів та цінностей демократії (демократичного суспільства), які декларуються текстом та “духом” Конвенції.

Текст ст. 17 Конвенції передбачає, що суб’єктами її порушення можуть бути не лише індивіди чи їх угруповання, але й держави6.

У практиці самого Суду немає тлумачення можливості держави нести відповідальність за порушення ст. 17 Конвенції. А ось Комісія в одному зі своїх рішень зазначила: “У тих випадках, коли Уряд намагається максимально захистити верховенство права та демократичне суспільство, ст. 17 Конвенції попереджає ситуації, коли така мета Уряду стане важливіша, ніж захист інших прав, гарантованих Конвенцією. Незважаючи на важливість збереження верховенства права та демократичної системи, виправдання Урядом порушення будь-яких гарантованих Конвенцією прав вимагає існування безсумнівно встановленої потреби такого порушення” [3, с. 563].

Суд у своїй практиці розглянув лише 47 справ, в яких були скарги заявників на зловживання державою положеннями Конвенції, проте жодна з них задоволеною не була. Однак у практиці Суду та Комісії є декілька справ (аналізуватимуться нижче), в яких так чи інакше визнавалось порушення заявниками ст. 17 Конвенції.

Виходячи з логіки ст. 17 Конвенції та з наведених вище фрагментів рішень Суду, зловживанню може піддаватися будь-яка неправильно інтерпретована норма (чи принцип), закріплена в Конвенції. Проте, на думку Комісії, висловлену у справі “Engel and Others v. the Netherlands” (1976), ст. 17 може бути застосована лише щодо Першого розділу Конвенції (який закріплює основні права і свободи), а також таких Протоколів до неї: Першого (гарантує захист права власності, право на освіту, право на вільні вибори), Четвертого (забороняє ув’язнення за борг, гарантує свободу пересування, забороняє вислання громадян та колективного вислання іноземців), Шостого (стосується скасування смертної кари) та Сьомого (встановлює процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців, закріплює право на оскарження у кримінальних справах, гарантує відшкодування в разі судової помилки та право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі) [3, с. 662–563]. Оскільки з моменту постановлення цього рішення Комісії були ухвалені ще кілька нових Протоколів до Конвенції, то видається, що зловживати можна, наприклад, і положеннями Протоколу № 12 до Конвенції (встановлює загальну заборону дискримінації). Окрім того, Суд у своїх рішеннях неодноразово зазначав про зловживання положеннями Преамбули Конвенції (наприклад, в рішенні у справі “Michael Kьhnen v. Germany” (1988) Суд постановив, що дії заявника “порушували основні цінності Конвенції, гарантовані п’ятим параграфом Преамбули, в якому зазначено, що “основні свободи, передбачені Конвенцією, найкраще забезпечуються … завдяки дієвій політичній демократії”). Тому, на нашу думку, зловживанню підлягають і принципи (цінності), задекларовані Преамбулою Конвенції.

Особливості взаємодії ст. 17 з іншими статтями Конвенції. Актуальність вказаного засновку зумовлена тим, що питання про порушення ст. 17 Конвенції може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої тлумачиться так, що дає змогу вчиняти зловживання. Ця взаємодія залежить від ролі, яку відіграє ст. 17 і закріплений нею принцип у Конвенції.

Насамперед потрібно з’ясувати характер взаємодії ст.ст. 15 та 17 Конвенції. Перша з них (“Відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації”) дає змогу державі за умов війни чи іншої надзвичайної ситуації, яка загрожує життю нації, “відступати від її зобов’язань за цією Конвенцією”, тобто по суті (за текстом ст. 17) “скасовувати будь-які права і свободи, що викладені в цій Конвенції або обмежувати їх в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції”. Зрозуміло, що у тому випадку, коли державні органи “під прикриттям” згаданих умов війни чи надзвичайної ситуації використовуватимуть відповідне положення Конвенції задля втручання в основоположні права та свободи людини, такі дії становитимуть самостійне підґрунтя для визнання вчинення зловживання з боку держави. Однак в усіх інших випадках положення ст. 15 будуть тим “винятком із правила”, які дозволятимуть вчиняти (за умов пропорційності та виправданості застосовуваних засобів) юридично дозволені (“виправдані”) “зловживання”.

У багатьох справах, в яких траплялися скарги на зловживання правом державою, заявники стверджували, що державні органи чи їх службові особи ставились до них “упереджено”. Відтак постає необхідність розмежування ст. 14 (“Заборона дискримінації”) та ст. 17 Конвенції. На нашу думку, зловживання правом матиме місце лише тоді, коли уповноважені органи тлумачитимуть (використовуватимуть) відповідні положення Конвенції з метою завдати шкоду правам і свободам окремих осіб чи їхніх груп незалежно від наявності упередженого ставлення. Тобто, якщо було лише таке ставлення, порушуватиметься ст. 14 Конвенції, а коли, окрім упередженого ставлення, наявні ознаки “виправдання” оскаржуваних діянь положеннями Конвенції, порушуватиметься ст. 14 у поєднанні зі ст. 17 Конвенції.