У працях, присвячених дослідженню зловживання правами у Конвенції, нерідко дискутується питання про взаємозв’язок ст. 17 та ст. 18 Конвенції [3, с. 569; 4, с. 514–515]. Ст. 18 наголошує на тому, що дозволені обмеження конвенційних прав і свобод “можуть застосовуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені”. Інакше кажучи, будь-яке обмеження конвенційних прав і свобод, аби бути юридично дозволеним, повинне досягати “правомірної” мети, тобто мети, для якої це обмеження передбачене. Недосягнення такої мети, тобто досягнення іншої мети, є неправомірним діянням. Останнє повністю відповідає другій основній ознаці зловживання правом. Тому порушення ст. 18 Конвенції є, на нашу думку, одним із проявів зловживання державою своїми правами на обмеження основних прав і свобод людини.

Проблемним видається також питання щодо “несамостійності” ст. 17 Конвенції. Справді, ця стаття застосовується, було зазначено, не автономно, а лише у поєднанні з іншими статтями Конвенції. Проте істотною особливістю ст. 17 є те, що вона закріплює один із основоположних принципів Конвенції – “принцип неприпустимості зловживання правами”, завдяки якому “демократія здатна захищати саму себе”7.

Вважаємо, що хоча з техніко-юридичного погляду аналізована стаття не є самостійною, проте змістовно вона виконує одне із найважливіших завдань конвенції – захист демократії.

У більшості своїх рішень Комісія й особливо Суд однією з підстав непотрібності аналізу порушення державою ст. 17 Конвенції визнавали те, що була порушена інша стаття, а відтак немає необхідності аналізувати ще й можливе зловживання правом. З огляду на те, що аналізована стаття закріплює один із важливих принципів Конвенції, а також оскільки зловживанню можуть підлягати не лише конкретні статті Конвенції, але й ті принципи, які ґрунтуються на тексті та дусі, видається, що її застосування може бути дещо “автономним” щодо до інших статей (про можливість відносного “автономного” застосування ст. 17 Конвенції писали й інші автори [5, с. 286– 287]). Зокрема, вважаємо, що зловживання правом з боку держави може мати місце, по-перше, тоді, коли держава, порушивши якусь іншу статтю, ніж ст. 17 Конвенції, намагатиметься виправдати такі свої діяння посиланням на ст. 15 і, по-друге, тоді, коли не матиме місце порушення якоїсь іншої статті Конвенції, однак у діях держави будуть ознаки порушення закріплених Конвенцією принципів та цінностей.

Проаналізувавши практику Суду та Комісії в означеному аспекті, можна дійти таких висновків стосовно автономної (власної) інтерпретації ними зловживання правом, забороненим Конвенцією.

Зловживання правом – це таке використання норм та принципів Конвенції, яке дає змогу державі, окремій особі чи групі осіб порушити права і свободи інших суб’єктів (або створити реальну загрозу такого порушення), що проявлятиметься у їх фактичному обмеженні чи скасуванні (або ж намірі їх обмежити чи скасувати) через послаблення чи знищення ідеалів та цінностей демократії (демократичного суспільства), які декларуються текстом і духом Конвенції.

Суб’єктами відповідальності за порушення ст. 17 Конвенції можуть бути однаковою мірою окремі особи, їхні групи або держава; однак рішень, в яких остання визнавалась би порушником цієї статті, немає.

Зловживанню підлягають не лише положення, закріплені у статтях Першого розділу Конвенції та Першого, Четвертого, Шостого, Сьомого і Дванадцятого протоколів до неї, але й принципи (цінності), задекларовані Преамбулою Конвенції, та такі, що випливають із її “духу”.

Санкцією, накладеною Судом на заявника за зловживання ним своїм правом, є виправдання Судом держави-відповідача за позбавлення заявника охорони того його права, яким він зловживав. Видається, що санкцією за зловживання правом з боку держави мало би бути позбавлення її права скасовувати оскаржувані права заявників, чи продовжувати застосовувати до них обмеження, а також виплата заявнику завданої матеріальної та моральної шкоди.

Ст. 17 Конвенції, що у техніко-юридичному аспекті залежить від інших статей Конвенції, водночас закріплює один із основоположних правових принципів, на яких базується сама Конвенція і завдяки дотриманню якого виконується одне з її основних завдань – захист демократії.

––––––––––––––––––––

Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящееся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. - СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2004. - 1072 с.

European Court of Human Rights. Preparatory work on Article 17 of the European Convention on Human Rights. Information document prepared by the Registry, 5 March 1975.

Dijk van P., Hoof van G.J.H. Theory and Practice of the European Convention on Human Rights. Deventer-Boston: Kluwer Law and Taxation Publishers, 1990. – 648 p.

Harris, D. J., O’Boyle, M., Warbrick, C. Law of the European Convention on Human Rights. London, Dublin, Edinburgh: Butterworths, 1995. – 754 p.

Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини. – Видання третє. – К., “Фенікс”. – 2006. – С. 84–85; Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М.: Изд-во МНИМП, 1998. – 600 с.