Обґрунтовуючи методологію дослідження проблеми державно-правової доктрини України, автор висловлює своє ставлення до змісту категорій «державно-правова доктрина», «державно-правова система».

Ключові слова: державно-правова система, державно-правова доктрина, Україна, козацтво України.

Постановка проблеми. У процесі реформування політичної і правової систем України з їх орієнтацією на континентальноєвропейську сім’ю правових систем проблемним питанням досі залишається відсутність чітко визначеної державно-правової доктрини. Суть про­блеми полягає в тому, що реформування держави і права України від­бувається, за образним висловом Ю. Шемшученка, як «плавання без руля і вітрил», оскільки базується не на виведеній з історичних тради­цій і досвіду свого народу доктрині, а на емпіричній стихії еклектич­них запозичень елементів чужих доктрин і систем.

Стан дослідження. Авторський аналіз публікацій в часописі «Право України» за весь період державної незалежності виявив дивну закономірність, що полягає в періодичних констатація відсутності державно-правової доктрини України, а не в її дослідженні. Спеціаль­них досліджень проблеми, на жаль, поки що не здійснено. А у публі­каціях таких провідних учених, як В. Селіванов, В. Погорілко, О. Зайчук, Н. Онищенко, Л. Петрова, П. Рабінович, Л. Корчевна, Ю. Задорожний та ін.: на дискусійному рівні йдеться про загальні державно-правові категорії – праворозуміння, правова система, праводержавознавство та ін. та про методологію їх дослідження. Загальна невизначеність з проблеми державно-правової доктрини України, віддзеркалена в прові­дному юридичному часописі, спонукає розпочинати висвітлення її з уточнення важливих питань методологічного характ

Виклад основних положень. Методологія дослідження про­блеми не може не враховувати тієї неоднозначної, суперечливої ситуації, що склалася в усіх гуманітарних науках України за умов демократизації суспільного життя. Свобода наукової думки призвела у правознавстві (як і в інших галузях науки) до такого стану, коли, за влучним зауваженням А. Ковальчука, жоден з серйозних фахівців тепер не візьметься дати одно­значно правильні відповіді щодо базових категорій правознавства і юрис­пруденції [1, с. 104]. Нічого незвичайного, проте, у цьому немає з огляду на методологічний плюралізм у світовій науці загалом.

Стосовно предмета нашої уваги слід вказати на належність пра­вової доктрини до структурних елементів правової системи і відповід­но до одного з джерел права. Хоча ця істина не є абсолютною. Так, автори одного з видань у галузі порівняльного правознавства слушно зазначають, що поняття правової системи у різних країнах вчені ви­значають по-різному, зокрема, саме для романо-германської правової сім’ї характерне розуміння правової системи як основаної на систематизуючій всі правові явища конкретній і важливій думці, доктрині, що «має в нашу епоху першорядне значення, і її збереження у сучасних умовах можна вважати прогресом та необхідністю» [2, с. 24–25, 56–57].

Серед розмаїття наукових досліджень правових систем в Укра­їні слід виділити спеціальне видання авторитетної вченої О.Ф. Скакун. Авторка спробувала зробити узагальнюючу характеристику правової системи України в її історичному розвитку саме на основі методоло­гічного плюралізму. При цьому вона виокремила ідеологічну (доктринальну) складову в структурі правової системи і, зазначивши не­можливість однозначного ствердження про повне вписування право­вої системи України в якийсь із типів, все ж дійшла висновку про її розвиток опосередковано зі східноєвропейського до романо-германського типу з певними застереженнями щодо своєрідності [3, с. 6, 9, 93]. Але в структурі та змісті цього дослідження відсутній аналіз правової свідомості, ідеології, доктрини в Україні поряд з ін­шими досліджуваними правовими явищами: українським звичаєвим правом і впливом римського права та візантійської духовно-культурної традиції, договорами, нормативно-правовими актами, козацьким і «народним правом», судовим прецедентом.

Принципово новий методологічний підхід в дослідженні право­вих систем нещодавно запропонувала М.І. Мірошниченко і класифіку­вала їх на три типи: демократично-орієнтовані, людиновимірні (до яких віднесла українську правову систему) та змішані [4].

Науковці звернули увагу на цю авторську оригінальність і в опублікованій на монографію рецензії відзначили новизну методоло­гії - теорію поступу (замість розвитку) як складного, хаотичного на­кладання асиметричних тенденцій внаслідок дії безначального, приро­дно-космічного, в т.ч. інстинктивного чинників. За такої методології доктрина, звичайно, взагалі не могла бути предметом авторського до­слідження. Натомість, рецензенти відзначили спроби М.І. Мірош­ниченко обґрунтувати вплив етнічної ментальності, правосвідомості українського народу на моделювання соціальних новацій. Як наслідок -правова система України за всіх культурно-цивілізаційних і менталь­но-психологічних впливів сутнісно не змінювалась, а саморозвивалася у зв’язку з генезисом державності за генетично успадковуваними тра­диціями [5, с 141-142]. Думається, і авторка монографії і рецензенти не звернули увагу на закладену в такій методології логічну невідповід­ність: правосвідомість не виключає, а, навпаки, включає до свого скла­ду як вид - доктрину, тобто вчення, систему наукових ідей. Тому не слід зводити історичний поступ правової системи України лише до хаосу тенденцій, ментальних, інстинктивних уявлень народу про спра­ведливість, які передавалися через традиції. Розвивалися також вчення про державу і право України, які через свідомість державо- і правотворців здійснювали свій форматуючий вплив на розвиток правової сис­теми. Інакше ми ризикуємо потрапляти в логічну пастку, як автори рецензії, які в методології М.І. Мірошниченко підкреслили протистав­лення поступу - розвитку і прогресу і, водночас вказали, що авторська концепція правової системи полягає в її «саморозвитку» [5, с 141].

Отже, розуміння ролі доктрини в правовій системі України хоч і не абсолютно, а відносно є визнаним, проте спеціально не дослідже­ним. При цьому помітна диференціація такого розуміння у вужчому (як ідеологія) або ширшому (як правосвідомість) обсязі. Слід вказати на переважне використання в науковій літературі категорії «правова доктрина», яка, на думку автора, є недосконалою з багатьох причин. Фундаментальні дисципліни, на яких базується правознавство, не ви­падково називаються «Теорія держави та права», «Історія держави та права», «Історія вчень про державу та право». Ці назви відображують закономірний взаємозв’язок у виникненні і розвитку двох важливих суспільних явищ, який до ХІХ ст. знаходив своє втілення у творчості видатних мислителів від Конфуція, Платона, Аристотеля до Гоббса, Канта, Гегеля, Монтеск’є та ін. – вони не відділяли доктрини держави і права одна від одної, а розглядали їх цілісно.

Диференціація наук після їх класифікації О. Контом і спеціалі­зація на окремих предметах дослідження (зокрема, політології, соціо­логії та ін.) носить історично тимчасовий характер. Сучасні тенденції антропологізації, глобалізації, деформалізації змінюють об’єкт і пред­мет теорії «праводержавознавства», відзначив П. Рабінович, запропо­нувавши нове, інтегруюче поняття відповідно до нових тенденцій та вказавши на методологічну значимість використання в праводержавознавстві здобутків суміжних гуманітарних наук [6, с. 39]. Поділяючи такий підхід, вважаємо доцільним використовувати замість категорії «правова доктрина» – категорію «державно-правова доктрина» як точ­нішу, досконалішу відповідно до «праводержавознавства» взагалі і, в тому числі, до правової системи з її інституційною структурною скла­довою (органами влади, суб’єктами правового регулювання, які вибу­довуються і діють на основі доктрини). Подібно вчинив раніше В. Завальнюк, зазначивши поняття «державно-правова ідеологія» [7, с. 22]. Однак слово «доктрина» змістовно ближче до науки, тоді як «ідеологія» – до політики. Відповідно, точнішою, ніж категорія «пра­вова система» була б і категорія «державно-правова система».

Визначившись із загальними категоріями, важливо з’ясувати ключове поняття стосовно предмета дослідження, яким тут виступає «Україна». Адже в цьому понятті сконцентровано виражено як суб’єкт, так і об’єкт державо- і правотворчості в конкретно історичних коорди­натах часу і місця свого виникнення і становлення в системному ви­гляді. Актуальність науково точного з’ясування зазначеного поняття за межами застарілих концептуальних схем «Русі-Малоросії» чи «України-Русі» по-новому виглядає якраз в аспекті досягнень таких наук, як герменевтика, соціопсихолінгвістика,. на важливість яких в сучасному праводержавознавстві вказував П. Рабінович [6, с. 41–42]. Узагальню­ючи світові здобутки в цих нових галузях знань, Т. Дудаш обґрунтова­но підтверджує методологічне значення у правознавчих дослідженнях мовного інструментарію за тріадами: «дійсність-мислення-мова» та «явище-поняття-слово», через який суб’єкти пізнання і суспільної тво­рчості (народи та їх провідники) проявляють свою вибіркову зацікавленість об’єктами пізнання і творчості, підбираючи для цього відповідні слова. За приклад, Т. Дудаш провела етимологічний аналіз слова «пра­во» як належного до слов’янської мовної групи, а не українського по­няття (правий як симетрична протилежність лівому - правильний, пра­вити, направляти, правило, правитель, правління, правда) [8, с 44–45].

З наведеного фрагменту для нашого дослідження логічно зроби­ти висновок про важливість виокремлення України як пізнішого за свою слов’янську основу явища, втіленого народом у своєрідній мові, особливості якої зрештою (як засобу формалізації пізнаної державно-правової ідеї) визначили власну доктрину держави і права в особливо­му підборі слів.

Серед новітніх досліджень, що локалізують появу слова-назви «Україна» в часі і просторі найбільш обґрунтованим можна вважати аналіз, проведений у главі другій «Народ в поисках имени» літератур-но-публіцистичного твору Л. Кучми «Украина - не Россия» [9, с. 65-78]. Посада автора певним чином позначилася на багатій документаль­но-довідковій базі його твору, яка пов’язує Україну в етнополітичному і правовому вимірі з козацтвом Подніпров’я як частиною Малоросії, тобто не Російською частиною колишньої Київської Русі. Загалом таке ж бачення проблеми висловлював свого часу В. Завальнюк, коли писав про складання державно-правової ідеології України в демократичному самоусвідомленні українських козацьких низів на історичній основі державно-правових традицій, генетично пов’язаних з демократією народних зборів Київської Русі [7, с 22]. Відповідний авторський аналіз виокремлення поняття «Україна» в часі і просторі як мовно-етнічної самоназви міститься в його публікації з проблеми українського держа­вного устрою [10, с 6-7].

Феномен «Пересопницького Євангелія» (друга половина ХVI ст.) як загальновідомий факт формалізації окремої української мови з дав­ньоруською основою історично синхронізується з утворенням козацт­ва України, хоча й не співпадає повністю, як не співпадають самі поняття «Україна» і «Мала Русь», «Малоросія». Останнє - більш широке - стосувалося практично всіх південних і західних земель Давньо­руської держави, які після розколу православної церкви на дві митрополії (Московську і Галицьку), не ввійшли до Московського державно-релігійного об’єднання. Зафіксована Євангелієм нова розмо­вна (жива) мова Малої Русі відобразила польський вплив на її форму­вання. Характерною в цьому зв’язку (як з позиції фонетики, граматики, лексики, так і змістову) є приписка на рукописі твору: «А иже есть перекладна тая Євангелія из языка Българского на мову рускую, то для лепшого вырозумленя люду христіанського посполитого» [11, c. 7].