Правозастосування - це управлінська, процесуальна діяльність. їй, а також її стадіям, незважаючи на їх різнорідність і різну масштабність, властиві три структурно-часових компоненти. Першим компонентом є вихідний початок, тобто їх інформаційні та матеріальні посилання: наявність нормативно-правових при­писів, що встановлюють обов'язковість здійснення діяльності відповідного виду, її мета, завдання і засоби її досягнення, рішення; наявність спеціальних субєктів, які здійснюють цю діяльність; наявність приводів і підстав для здійснення цієї діяльності - соціального факту, конкретної життєвої ситуації, що має юридичне значення і підлягає вирішенню. Другим компонентом є хід здійснення, тобто ди­намічна фаза правозастосування і управління його здійсненням, що являє собою реалізацію відповідними державними органами покладених на них обов'язків за­вдяки використанню ними правових, організаційних, управлінських, інфор­маційних, науково-технічних та інших форм, методів і засобів пізнання, оцінки і правильного юридичного вирішення ситуації, прийняття законного і обгрунтова­ного рішення; застосування в необхідних випадках заходів державного примусу. Третій компонент - результат здійснення. Він відображає і фіксує завершення тієї чи іншої стадії або процесу в цілому, що об'єктивується у винесеному акті засто­сування норм права. Виділення в правозастосуванні вказаних структурно-часових компонентів дає можливість підтвердити думку про двохступеневу структуру уп­равлінського процесу будь-якого рівня. Вихідним початком цього процесу є нор­мативні юридичні акти, а другий рівень - оперативна управлінська діяльність.

Специфічною особливістю вказаної структури є те, що нормативно-правові приписи як відповідні інформаційні моделі здійснення правозастосування, саме правозастосування, як організаційно-владна діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, інформація про фактичні обставини справи розгляда­ються в їх органічній єдності та взаємодії.

Після встановлення фактичної основи правозастосування, яка являє собою визначенні життєві факти, обставини справи, суб'єкт правозастосовування пови­нен дати їм юридичну кваліфікацію8. Остання є другою стадією процесу право­застосування. Юридична кваліфікація складається з чотирьох основних процесів: 1) вибір юридичної норми, яка підлягає застосуванню; 2) перевірка юридичної дії норми; 3) перевірка правильності тексту норми; 4) з'ясування змісту нормативно­го припису. В цьому не можна погодитися з П.Є. Недбайлом, який вважав, що фактично процес правозастосування починається зі встановлення фактів, що по­требують правового вирішення, а логічно він починається з обрання норми, відповідно до якої кваліфікуються факти, тобто процес правозастосування почи­нається від норми - до життєвих фактів9. Хоча перша і друга стадії правозасто-совчого процесу взаємопов'язані, вихідні, але все ж таки це різні стадії, які відбу­ваються в різних площинах. Ці дві стадії здійснюють підготовку для правильно­го і точного вирішення юридичної справи, тобто мають підготовчий характер. Якщо С.С. Алексеев вважає, що при застосуванні права необхідно вибрати саме ту норму, котра підлягає застосуванню щодо конкретного життєвого випадку, то В.В. Лазарев зазначає, що на цьому етапі необхідно визначити всі ті норми, якими потрібно буде керуватися у правозастосовчому процесі, а також віднайти і перевірити акти тлумачення, які мають юридичне значення10. Слід звернути увагу на те, що на другій стадії процесу правозастосування об'єктом пізнання є самі юридичні норми.

Р.Ф. Васильєв зазначає, що юридична кваліфікація наближається до останньої стадії процесу правозастосування: прийняттю рішення і виданню акту, що закріплює це рішення. Не можна погодитися з таким твердженням, адже, по-перше, юридична кваліфікація може розділятися на попередню, коли здійснюється лише підбір і підлаштування фактів до норми, і навпаки, норми до фактів; і оста­точну юридичну кваліфікацію, яка виражається, по-перше, у визначенні галузі права, норми якої регламентують конкретний випадок, по-друге, у визначенні за­гальної юридичної конструкції правовідносин, наслідком чого буде встановлення виду галузевого інституту, який охоплює даний випадок, по-третє, у визначенні точної норми, яка поширюється на даний випадок11.

На думку Р.Ф. Васильєва, правозастосовча діяльність поділяється на два ос­новних етапи: юридичну кваліфікацію спірного правовідношення і вирішення справи. Однак таке тлумачення проблеми дещо спрощує її, не визначає підстав виникнення, ігнорує потребу забезпечення реалізації прийнятого рішення. Автор вважає, що для кращого результату процесу застосування норм права потрібно поділити стадію правової кваліфікації на дрібні етапи. На його думку спочатку відбувається впорядкування встановлених фактичних даних і виділення з них юридично значущих ознак, потім виявляються всі можливі конструкції, які відповідають фактичному матеріалу, виявляються суміжні склади, здійснюється вибір одного складу, ознаки якого відповідають вчиненому. Погодитися з такою точкою зору досить важко, оскільки при цьому поєднуються перша і друга стадії правозастосування і визначається вона як юридична кваліфікація. Головним у правовій кваліфікації є знаходження точної юридичної конструкції для пра­вовідносин, які розглядаються, а потім знаходження конкретної нормихи12.

Досліджуючи стадії правозастосовчого процесу, ми дійшли висновку щодо виокремлення наступних трьох стадій: по-перше, встановлення фактичного скла­ду; по-друге, юридична кваліфікація; по-третє, вирішення юридичної справи. Особливої уваги заслуговує саме третя стадія правозастосовчого процесу. З точки зору формальної логіки, вирішення юридичної справи будується згідно із си­логізмом, в якому роль малої посилки відіграють обставини справи, а роль вели­кої посилки - юридична норма, підсумком є вирішення юридичної справи. Тобто вирішення юридичної справи являє собою висновок, в якому конкретні факти підлаштовуються під норму права. Таким чином рішення об'єднує дві попередні стадії процесу застосування норм права. Прийняття рішення - це не тільки фор­мально-логічний процес, а й творчий, тому що суб'єкт застосування норм права поширює загальні правила поведінки на конкретні життєві обставини. Саме на цьому етапі слід уникати свавілля суб'єктів застосування норм права, тому що творчий характер цієї стадії не означає свавільне, безконтрольне вирішення юри­дичної справи. Це рішення, яке приймається на підставі й задля виконання прин­ципу законності. Характеризуючи заключну стадію застосування норм права, не можна обійти увагою таку ознаку цієї стадії, як державно-владний характер, «тоб­то рішення - це не тільки логічний висновок, а й веління, державно-владний при­пис, що відображає авторитет і силу держави»"13.

Застосування норм права і управління його здійсненням виступають як безпе­рервний процес пізнання фактичної і юридичної основи справи, причому, відбу­вається послідовне звернення то до фактів, то до юридичних норм. Використову­ючи діалектичний метод переходу від абстрактного до конкретного і навпаки, че­рез загальні ознаки і властивості стадій застосування норм права і процесу пра­возастосування взагалі можливо більш адекватно дослідити не тільки логічну, а й предметно-змістовну структуру, а також виявити закономірності їх розвитку і завершення. Враховуючи, що в нашому дослідженні ми акцентуємо увагу на управлінському аспект правозастосування, цеп процес, як і процес управління, базуються на циклічному характері його функцій, рішень і мети. Причому цикл передбачає мету найближчу і кінцеву, кожне рішення спирається на попереднє і є, в свою чергу, передумовою для наступного. Хоча весь цикл спрямований на до­сягнення загальної мети, проте час забезпечується змінюваність проміжних цілей і наступність у їх досягненні.

1. Нерсесянц В. С Право и закон. - М., 1983. - С. 260.

2. Сырых В.М. Теория го­сударства и права. - М., 2001. - С. 275.

3. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави і права. - Тернопіль, 2002. - С. 456.

4. Юсупов В.А. Правоприменительная деятельность органов государственного управления. - М., 1979. - С. 190.

5. Виль-нянский СИ. Применение норм советского социалистического права. Уч. записки Харьковского юрид. ин-та. - Вып.7. - 1956. - С. 10.

6. Мурашин О. Г. Загальна те­орія держави і права. - Львів, 2003. - С 376.

7.Дюрягин И.Я. Право и управление. -М., 1981. - С. 156.

8. Дюрягин И.Я. Применение норм советского права. - Сверд­ловск, 1973.- С. 328.

9. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. - М. 1960. - С. 134.

10. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Курс лекций в 2-х т. Т. 2. - Свердловск, 1973. - С. 239.

11. Васильев РФ. Акты управления (значение, проблема исследований, понятие). - М., 1987. - С. 102-104.

12. Лазарев ВВ. Эф­фективность правоприменительных актов. - Казань, 1975. - С. 138.

13. Дюря­гин И.Я. Применение норм советского права. - Свердловск, 1973. - С. 328.

14. Ла­зарев ВВ. Применение советского права. - Казань, 1972. - С. 215.