485 В. О. СЕРЬОГШ,

кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри конституційного та міжнародного права Харківського національного університету внутрішніх справ

ПРАЙВЕСІ ЯК ПРАВО «БУТИ ЗАЛИШЕНИМ У СПОКОЇ»

Здійснено спробу розгорнутої характеристики наукової концепції прайвесі як права «бути залишеним у спокої», з'ясування її змісту, конкретно-історичних умов формування і роз-витку, вад і переваг з точки зору сучасних політико-правових реалій та порівняно з іншими концепціями даного права. Зроблено висновок, що зазначена концепція є історично першим і найбільш загальним підходом до розуміння даного політико-правового феномену.

Філософсько-теоретичний і конституційно-правовий дискурс щодо прайвесі породив чи­мало концепцій, що намагаються виявити спільний знаменник цього феномену. Проте в пострадянській конституційно-правовій літера-турі прайвесі розглядають здебільшого з точки зору його конкретних проявів, без виходу на концептуальний рівень. У кращому випадку автори посилаються на концепцію прайвесі як права «бути залишеним у спокої» [1, c. 53; 2, c. 21 тощо], сформульовану С. Уорреном і Л. Брандейсом наприкінці XIX ст., та й то без її зайвої деталізації. Проте механізм реалізації права на недоторканність приватного життя, аби бути цілісним та ефективним, повинен спиратися на міцну концептуальну базу, яка б давала змогу надавати відповіді на конкретні питання швидкоплинної політико-правової дійсності. Означені фактори зумовлюють актуальність всебічного аналізу всього спектру наукових концепцій прайвесі, вироблених світовою філософською та конституційно-правовою думкою за останні сто років, поки це право існує як захищений позитивним правом феномен.

Дана стаття відкриває цикл робіт, присвячених дослідженню основних конституційно-правових концепцій прайв

есі, які мали найбільш суттєвий вплив на теорію і практику правозахисної діяльності в усьому світі. Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона, з одного боку, є першою у вітчизняній юриспруденції спробою комплексного й глибокого вивчення доктринальних аспектів прай­весі, а з іншого - уперше долучає до аргументації широке коло зарубіжних першоджерел, відсутніх у вітчизняних наукових бібліотеках.

Метою даної роботи є розгорнута характе­ристика наукової концепції прайвесі як права «бути залишеним у спокої», з'ясування її змісту, конкретно-історичних умов формування і розвитку, вад і переваг з точки зору сучасних політико-правових реалій та порівняно з іншими концепціями даного права.

Розпочати аналіз усього розмаїття існую­чих концепцій прайвесі саме з його розумін­ня як «права бути залишеним у спокої» нас змушує історична ретроспектива, оскільки ця концепція була найбільш ранньою і значною мірою вплинула на подальшу конституційно-правову доктрину. У 1890 р. Семюель Уоррен і Луї Брандейс написали відому статтю «Право напрайвесі» [3], проголошену багатьма вчени-ми основою законодавства про прайвесі у Спо­лучених Штатах [4, c. 326-327; 5, c. 703–704]. Вплив статті С. Уоррена і Л. Брандейса без-сумнівний - вона викликала істотний інтерес і привернула увагу громадськості до прайвесі; вона породила принаймні чотири рішення Верховного Суду СІЛА, що захищають прайвесі, і сформувала перебіг обговорення про­блем прайвесі у Сполучених Штатах протягом усього XX ст. [6, c. 479, 481-482].

С. Уоррен і Л. Брандейс розпочали з того, що відзначили нові події в розвитку науки і техніки, котрі містили потенційну загрозу прайвесі, а потім зосередили увагу на тому, як має розвиватися загальне право, щоб захистити інтерес, названий тоді як «прайвесі». Автори, однак, не гаяли багато часу на те, щоб виклас­ти концептуальне розуміння прайвесі. С. Уоррен і Л. Брандейс визначили пc.айвесі як «право бути залишеним у спокої» [3, 193]. Ця фраза була запозичена ними з відомого рішення судді Томаса Кулі у справі 1880 р. [7, c. 29], проте ще у 1834 р. американський Верховний Суд згадував, що «відповідач має право напо­лягати, щоб його залишили у спокої доти, до-ки не буде доведено, що він порушив права іншого» (справа Wheaton v. Peters, 1834).

Кулівське «право бути залишеним у спокої» було, фактично, способом пояснити, що спроба фізичного дотику є правопорушенням; воно не визначало право на прайвесі, а тлумачилося лише як покладання обов'язку «не завдати рани», наприклад, шляхом образи дією. Викори­стання С. Уорреном і Л. Брандейсом цієї фрази було зумовлене метою їхньої статті - продемонструвати, що чимало елементів права на прайвесі існувало ще в межах загального права.

Автори пояснювали, що основний принцип прайвесі полягав у «непорушності індивідуальності» [3, c. 205]. Вони відзначали, що цінність прайвесі «полягає не в праві отримати прибуток від публікації, а в можливості попередити будь-яку публікацію взагалі» [3, c. 200]. С. Уоррен і Л. Брандейс дедалі більш пересвідчувалися в тому, що «сучасні корпорації й винаходи, шляхом вторгнення у прайвесі, завдають [особі] душевного болю й страждань, набагато більших, аніж ті, яких можна було б завдати звичайними тілесними ушкодження­ми» [3, c. 196]. Автори відзначали, що цей тип шкоди зазвичай не захищався за деліктним правом. Тоді як законодавство проти наклепів захищає від шкоди репутацію, прайвесі захищає від «рани почуттям» - психологічної фор­ми болю, котру було важко перевести в того­часне деліктне право, що зосереджувалося більшою мірою на матеріальній шкоді [3, c. 197]. Майже сорок років потому, будучи суддею Верховного Суду, Л. Брандейс виступив з окремою думкою у справі Olmstead v. U.S, у якій Суд вважав, що перехоплення інформації не було порушенням Четвертої поправки до Конституції СІЛА, оскільки при цьому не від­булося фізичного порушення меж будинку [8].

В окремій думці судді Л. Брандейса, що стала одним із найважливіших документів для законодавства про прайвесі у межах Четвертої поправки, обґрунтовувалося, що «батьки-засновники» Конституції «прагнули правління, де право бути залишеним у спокої є най­більш універсальним з прав, котре найбільш цінують усі цивілізовані люди. Аби захистити це право, кожне незаконне втручання уряду у приватне життя індивідуума, незалежно від того, які засоби при цьому використовувалися, слід вважати порушенням Четвертої по-правки» [8].

На жаль, мудрість, що містилася в наведе­ній вище окремій думці судді Л. Брандейса, багато років не застосовувалася. Проте згодом «право бути залишеним у спокої» почало завойовувати прихильність більшості суддів Верховного суду. Процес визнання прайвесі як одного з конституційних прав особи був тривалим і важким. Проблема прайвесі вини­кала в різному контексті, коли уряд намагався обмежувати свободу вибору своїх громадян у різних сферах, як-от вирішення подружжям питання про контрацепцію чи аборт, про ви-ховання й освіту дітей тощо. Окремі прояви прайвесі дискутувалися у зв'язку із захистом громадян від свавілля поліції в межах кримі­нального судочинства, наприклад проблема проведення обшуків і вилучення майна.

Так, у 1946 p., вирішуючи справу про від­мову газети від виконання судової повістки, більшість суддів Верховного Суду звернулася до цитування окремої думки судді Л. Брандейса у справі Olmstead v. U.S, назвавши її випадком створення «прецеденту захищеної приватності» [9]. У 1950 p., вирішуючи спір між двома солеварними компаніями та Федераль­ною торговельною комісією, Верховний Суд зауважив: «Не треба тут досліджувати питання про те, чи має корпорація право на захист Четвертої поправки. Хоча «право бути залишеним у спокої - найбільш всеосяжне й цінне для цивілізованої людини» й обмежується обшуками й конфіскаціями та стосується випадків примусу в судовому процесі, але... корпорації не можуть наполягати на праві вести свої справи в таємниці. У той час як вони мають і повинні мати захист від незаконних вимог з боку публічних розслідувань, корпорації не можуть вимагати ніякої рівності з індивідуумами у забезпеченні права на прайвесі» [10]. Ці слова суду викликають особливий інтерес, оскільки на момент розгляду даної справи Верховний суд офіційно ще не визнавав «право бути за-лишеним у спокої» як право, що належить індивідуумам. Очевидно, судді просто передбачали існування цього права.

У 1966 р. у рішенні в справі про судовий наказ щодо передачі заарештованого до суду більшість суддів Верховного Суду США згадувала, що Четверта і П'ята поправки стоять «на захисті вельми різноманітних конституційних цінностей, що відображають піклування нашого суспільства про кожного індивіду-ума бути залишеним у спокої». Однак у цьому випадку суд уже не супроводжував своє рішення жодними посиланнями на більш ранніх випадки використання «права бути залишеним у спокої» [11].

Нарешті у 1967 p., розглядаючи справу «Katz v. US.», Верховний Суд СІЛА дизавуював свою постанову у справі Olmstead v. U.S. і вирішив, що фіксація поліцією розмови, яка відбувалася через таксофон, була порушенням Четвертої поправки, оскільки особа обґрунто­вано розраховувала на приватність у кабіні таксофона [12]. Можливо, суду було незручно повністю змінювати свою попередню позицію у справі Olmstead v. U.S, тому він обмежився констатацією того, що «право бути залише­ним у спокої», про яке йшлося і в статті С. Уоррена та Л. Брандейса 1890 p., і в особливій думці Л. Брандейса у справі Olmstead v. U.S, стосується тотожної проблеми.

Протягом наступних 18 років після справи Katz v. U.S. було винесено 32 рішення Верхо­вного Суду США, включаючи відповідні осо­бливі думки, котрі згадували «право бути залишеним у спокої». Наприклад, у 1969 р. Суд постановив, що володіння матеріалами непристойного змісту у власному будинку не є зло­чином [13]. У 1972 р. Суд скасував закон штату, котрий забороняв поширення протизаплідних засобів особам, які не перебувають у шлюбі [14]. У 1985 р. Суд постановив, що відновлення хірургічного свідоцтва було не­обгрунтованим [15].

«[Право на прайвесі] передбачає право просто бути залишеним у спокої», - робив висновок суддя Фортас, - «аби жити власним життям, котре сам обирає, вільним від заки­дів, втручання чи вторгнення, крім випадків, коли це може бути виправдано зрозумілими потребами суспільства, що живе в умовах верховенства права» [16]. Подібну точку зору висловлював і суддя Дуглас: «Право на прайвесі названо паном суддею Брандейсом правом «бути залишеним у спокої». Це право включає привілей особи планувати свої власні справи, поза сферами явно шкідливої поведі­нки, щоб формувати власне життя, оскільки на її переконання, найліпше робити те, що подобається, і йти туди, де подобається» [17].

Формулювання прайвесі як права бути за-лишеним у спокої просто описує одну з його ознак. Таке розуміння даного права неспроможне пояснити його важливість для забезпе­чення свободи слова, дієвого правосуддя та багатьох інших політико-правових цінностей. Фраза «бути залишеним у спокої» не розкриває нам тих питань, у яких ми, власне, і маємо бути залишені у спокої. С. Уоррен і Л. Брандейс дійсно говорили про «непорушну індивідуальність», котра може розглядатись як опис змісту приватної сфери, але ця фраза невизначена, й автори були не спроможні її уточнити. Коли ж «бути залишеним у спокої» зводять до «невтручання держави», то, як слушно зауважує вчений-юрист Рет Гевізон, при цьому здебільшого забувають, що «типова вимога прайвесі - це не вимога невтручання з боку держави взагалі. Це - вимога державного втручання у фоcмі юридичного захисту від інших осіб» [18, с 438].