В статье раскрываются теоретические проблемы определения правосубъектнос­ти, основные подходы к пониманию правосубъектности в теории права, подчеркивает­ся ее важность для определения оптимального правового статуса субъектов права. Сформулированы соответствующие выводы и предложения.

The general theoretic problems of determination of legal status open up in this article. Attention applies on basic scientific and theoretical approaches to understanding of legal sta­tus in a theory of law, its importance is underlined for determination of optimum legal status of subjects of law. The proper conclusions and suggestions are prepared.

Однією із ключових проблем сучасної теорії права є проблема формування ефективної моделі правосуб'єктності як найбільш концептуальної властивості суб'єктів права, за допомогою якої забезпечується реалізація норм права, їх життєдіяльність. Адже правосуб'єктність є умовою визнання учасника суспільних відносин суб'єктом права, а наслідком її реалізації - суб'єктом пра­вовідносин.

Важливість та фундаментальність досліджень проблем правосуб'єктності зу­мовлена тим, що вона відображає та закріплює правове становище учасників суспільних відносин, визначає межі взаємодії та взаємовідносин між ними. В юридичній літературі окремі аспекти правосубєктності досліджувались у пра­цях С.С. Алексеева, СВ. Бобровник, В.М. Горшеньова, О.В.Зайчука, А.П.Зайця, В.К. Забігайла, B.C. Журавського, М.І. Козюбри, А.М.Колодія, В.В. Копейчикова, Ю.В. Леонова, С.Л. Лисенкова, Є.В. Назаренко, О.Ф. Скакун, Н.М. Оніщенко, Н.М. Пархоменко, П.М. Рабиновича та інших. Проте, незважаючи на наявність досліджень з даної проблематики, проблема формування цілісної та ефективної моделі

Передусім слід підкреслити, що концептуальні підходи до розуміння поняття правосуб'єктності тісно пов'язані з проблемами визначення суб'єкта права. Своєї КОСТЮК Віктор Леонтійович - кандидат юридичних наук, доцент НаУКМА, головний науковий консультант Апарату Верховної Ради Україниго часу відомий російський вчений Г.Ф.Шершеневич підкреслював, що суб'єкт у правових відносинах використовується у подвійному значенні, зокрема, його роз­глядають як носія прав, тобто як активну сторону таких відносин, і носія обов'язків - пасивну сторону. Акцентуючи увагу на сутності суб'єктів права, вче­ний зазначає, що правова властивість бути суб'єктом права не виникає сама со­бою, як, скажімо, природна якість людини, а формується під впливом об'єктивно­го права, що переважно під суб'єктом права слід розуміти лише того учасника правових відносин, якому в них належить право1. Протилежну позицію вислов­люють автори одного із юридичних енциклопедичних словників, які підкреслю­ють, що суб'єкт права - це особа (фізична чи юридична), держава, державне або муніципальне об'єднання, що наділяється відповідно до закону здатністю мати та здійснювати безпосередньо або через представника юридичні обов'язки (тобто правосуб 'єктність)2.

З такими підходами важко погодитися, оскільки суб'єкту права можуть нале­жати як суб'єктивні права, так і юридичні обов'язки, що зумовлено складністю, багатоаспектністю та багатофункціональністю сучасних правових відносин. З ог­ляду на це видається більш конструктивною позиція, за якою суб'єкти права - це учасники правових відносин, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Такими є індивіди або організації, які відповідно до норм права во­лодіють правосуб'єктністю, тобто передбаченою нормами права здатністю бути учасником правовідносин3. У той же час, на думку П.М. Рабиновича, суб'єкт пра­ва - це носій можливих або реальних юридичних прав і обов'язків4. Таке визна­чення видається достатньо змістовним, проте вчений не конкретизує того, що оз­начає «можливих або реальних юридичних прав і обов'язків». Буде доречним, на­певно, вказати, що такі права та обов'язки визначаються нормами права і під дією останніх набувають реальної суті та змісту. Тому в теорії і на практиці виникає проблема щодо умов визнання учасника суспільних відносин суб'єктом права.

О.В. Зайчук, А.П. Заєць, О.Л. Копиленко, Н.М. Оніщенко та інші вчені підкреслюють, що не природа, не суспільство, а тільки держава визначає, хто і за яких умов може бути суб'єктом права, а отже, учасником правовідносин, які якості він повинен мати. Ця якість чи властивість називається право­суб'єктністю5. Ґрунтовність такого підходу не викликає сумніву. Проте чи можна вважати, що роль держави у визначенні суб'єкта права та правосуб'єктності є виз­начальною? Сучасні підходи до розуміння субєктів права та їх сутності є об'єктивним та закономірним наслідком розвитку суспільства, діяльності його інститутів, до яких належить також держава.

Наукове дослідження сутності правосуб'єктності дає змогу дозволяє конста­тувати, що це одна із складних та системних категорій у сучасному праві. За своєю суттю це категорія, що об'єднує усю сукупність правових якостей (власти­востей) суб'єкта права, у тому числі його правовий статус. Слід зауважити, що правовий статус - це сукупність прав та обов'язків суб'єкта права.

У доктрині права не має одностайності та єдиних підходів до розуміння пра­вової категорії «правосуб'єктність». О.С Йоффе підкреслював, що витоки теоре­тичних уявлень про правосубєктність тісно пов'язані із категоріями «право­здатність» та «дієздатність». По-перше, німецькою доктриною термін «право­суб'єктність» ототожнювався з правоздатністю, виходячи із того, що суб'єктом права вважався той, хто може мати права; по-друге, французькою доктриною термін «правосуб'єктність» розглядався через взаємозв'язок правоздатності та

дієздатності6. У ході еволюції права, розвитку його доктрини сформувалася ціла низка концепцій щодо розуміння правосуб'єктності. У контексті даного дослідження видається доцільним зосередити увагу на основних із них.

По-перше, М.Г. Александров, характеризуючи правосуб'єктність (право­здатність), вказував на те, що вона являє собою визнану державою за окремою людиною чи колективом здатність бути суб'єктом правовідносин. Вчений, ото­тожнюючи правосуб'єктність із правоздатністю, вказував, що це «вроджена влас­тивість» індивіда чи колективного утворення. Він пропонував розглядати право­здатність як своєрідне перманентне правовідношення між особою та державою, відносини, які обумовлюють можливість для особи за наявності фактичних умов, передбачених юридичною нормою, ставати учасником правовідносин того чи іншого виду, тобто володіти тими чи іншими повноваженнями й виконувати ті чи інші обов'язки7.

Очевидно, що ототожнення правосуб'єктності з правоздатністю є неконструк­тивним підходом до розуміння правового становища суб'єкта права. Адже право­здатність є одним із елементів правосуб'єктності.

По-друге, на думку М.В. Вітрука, правосуб'єктність - це самостійне правове явище, що має специфічний зміст та призначення в суспільному житті. Під пра-восуб'єктністю слід вважати визначену діючим правом здатність громадянина бу­ти носієм проголошених в його нормах прав і обов'язків, а також здатність са­мостійно або через законних представників здійснювати їх і відповідати за їх не­правильну реалізацію. Вчений зазначає, що визнання з боку держави за особою властивостей правосуб'єктності означає визнання за особою її здатності як ро­зумної істоти вчиняти вільно в межах норми, зі знанням справи, тобто віддавати звіт своїм діям, усвідомлювати свої дії та керувати ними8.

По-третє, правосуб'єктність розглядається як соціально-правова якість (стан) суб'єкта, яка виражає визнану державою здатність особи бути суб'єктом права. При цьому вона включає правоздатність, дієздатність, деліктоздатність та право­вий статус9. Така точка зору видається слушною, проте, погоджуючись із тим, що правосубєкність формується під впливом багатьох чинників, основними серед них, є правові. Проте чи можна вважати роль держави у визначенні право-субєктності та її ознак головною? Очевидно, що ні. Правосуб'єктність обумовле­на нормами права. Вона грунтується на нормах права та випливає із них.

По-четверте, російські вчені, зокрема A.M. Азриліян, Є.В. Калашникова та інші, визначають правосуб'єктність як здатність бути учасником правовідносин. Вчені підкреслюють, що правосуб'єктність включає два елементи: правоздатність та дієздатність. При цьому вони звертають увагу на те, що особливістю право­суб'єктності юридичної особи є те, що правоздатність та дієздатність виникають та припиняються одночасно: правоздатність та дієздатність (правосуб'єктність) виникають з моменту його державної реєстрації; правоздатність та дієздатність (правосуб'єктність) припиняються в момент її реорганізації (ліквідації). З огляду на зазначене, дії (угоди), вчинені неправосуб'єктною (неправоздатною чи недієздатною) фізичною чи юридичною особою, визнаються юридично нікчем­ними. Також відзначається, що правоздатність та дієздатність є важливими, але не єдиними передумовами виникнення правовідносин. Одночасно передумовами правовідносин виступають юридичні факти10.

По-п'яте, О.Ф. Скакун, називає категорію «правосуб'єктність» як одну з обов'язкових передумов правовідносин. Щоб стати учасником правовідносин,

суб'єкти повинні пройти два етапи наділення їх юридичними властивостями: 1) набути властивостей суб'єктів права як потенційних суб'єктів (учасників) пра­вовідносин - через відповідність певним правовим вимогам щодо право-суб'єктності; 2) набути додаткових властивостей юридичного характеру в кон­кретній юридично значущій ситуації - суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, що надаються їм правовими норми. При цьому вчений обгрунтовано виділяє правосуб'єктність фізичних осіб, юридичних осіб та компетенцію дер­жавного органу як вираження його спеціальної правосубєкності11.

По-шосте, С.С. Алексеев підкреслює, що правосуб'єктність являє собою вла­стивість особи бути носієм юридичних прав і обов'язків. Вона є суспільно-право­вим станом, який невіддільний від особи. Юридичні норми, виражаючи потребу суспільного розвитку, можуть звузити або, навпаки, розширити обсяг право-суб'єктності. Проте, оскільки ті чи інші особи юридичними нормами визнаються суб'єктами права, правосуб'єктність є невід'ємною їх властивістю. Саме тому нормативні акти держави, які регламентують правосуб'єктність, містять положен­ня про недопустимість відчуження правосуб'єктності або відмови від неї12.

Аналіз вищезазначених підходів дає змогу зазначити, що вони сприяють фор­муванню лише загального бачення сутності поняття «правосуб'єктність», проте не визначають ключових ознак правосуб'єктності, що не сприяє її оцінці як цілісного та системного поняття. У зв'язку з цим варто відзначити, що право­суб'єктність включає певну сукупність обумовлених нормами права якостей суб'єкта, що дає йому можливість бути суб'єктом права та брати участь у право­вих відносинах. Такі якості мають передбачати наділення суб'єкта певною систе­мою прав та обов'язків. Саме наділення суб'єкта правами та обов'язками відповідно до норм права є ключовим елементом його правосуб'єктності. Проте, з правової точки зору, наділеність правами та обов'язками є недостатньою для по­вноти правосуб'єктності.